home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




4


Експозиція цього писання трохи затяглася, хоч предмету розмови я не вичерпав, тому повернемося у те перше січня, коли брат з’явився до мене, як сніг на голову. Сніг, до речі, йшов у цей день звідурана, а з другої половини дня перетворивсь на завірюху. Я завжди відчуваю особливий затишок, коли сиджу в своїй норі, ущерть забитій книжками; ноги мої загорнуто у вовняну ковдру, я сиджу обличчям до вікна, а у шиби мої сипле крупою, виє у дротах вітер; мені ж тепло, а на колінах — книга, якій більше півтораста років — «Мандри Василя Григоровича-Барського», видані літа 1800-го. Найліпший спосіб мандрівки у світі, думав я під ту хвилю, отак сидіти в теплі й читати про чиїсь пригоди. Тоді ж і пролунав дзвінок у дверях і ввалився в мою тишу й спокій брат. Новий рік я не зустрічав у шумливій компанії, а тихо й мирно на самоті, за вікном сипало снігом, за вікном мило співала хурделиця, славна така й безпомічна. Я тоді і в гадці не мав, що через кілька годин доведеться вдягати пальто, насовувати на лоба шапку й рушати в ту хурделицю, щоб дістатися предалеких Біличів, які мені й не снилися.

Ми вийшли із братом із під’їзду і ледве не задихнулися, бо та мила хурделиця, до якої я ставився так поблажливо, раптом плюнула нам в обличчя скаженим вихором, і ми зігнулися і стали малі й беззахисні, подибцяли вгору до трамваю, ховаючи обличчя від щедрих поцілунків цієї не вельми бажаної коханки.

— Жінка мене не пускала, — мовив брат і засміявся, — а я, як завжди, не послухався. Чогось вона незлюбила того бідолашного Сиротюка.

— І не без підстав, — відказав я. — Ти ж не розказував їй своїх пригод у Слов’янську?

— Був би дурний. Але жінки такі речі нутром чують. У чомусь вони дивовижно довірливі й наївні, але коли йдеться про такі речі…

— Це головний їхній інтерес, — мовив я, випльовуючи сніг, яким мені забило рота, бо оті милі, але й лихі хурделиці не дуже люблять, коли хтось замість кланятися їм до землі, зважується ще якісь балачки вести…

Про братові відвідини Слов’янська, читачу, я тобі ще розкажу, а поки що ми побігли, адже саме прийшов трамвай, який мав довезти нас до метро. Вскочили в нього і обтрусили сніг — трамвай був майже порожній.

— Мені самому не вельми хотілося їхати, — сказав брат, звалюючись на сидіння, — але бувають оказії особливі…

— Гадаєш, це особлива оказія?

— Переконаний. Ще ніколи не присилав він мені таких листів.

— Не розумію, — мовив я, витираючи носовичком мокре від снігу обличчя. — Ви побачитеся і що? Випишеш йому рецепт із заспокійливими пігулками?

— Ні, — відповів брат, усміхаючись своєю особливою усмішкою, за яку я зву його іронічно отцем-сповідником. — Але коли мене хтось кличе, не можу не прийти…

Я був трохи невдоволений. Може, тому, що мене самого ніхто ніколи не кликав. Ніхто ніколи не відчував, що без мене світ йому потемніє, хоч я також умів людям співчувати. Але моє співчуття залишалось у мені, воно не сягало тих, кого я обігрівав думкою, отже, нікого в світі не міг я обігріти. Брат мій був інакший. Його співчуття не гасилось у собі, бо він, здається, не був здатний до тонких душевних рефлексій, він своє співчуття випромінював несвідомо, незадано, і люди це відчували, можливо, також не вдаючись ні в розмисли, ні в рефлекси. Чи покинув би я теплий дім, родину, затишний фотель, книжки, бо хтось написав мені сумного листа, хтось, у кому я не відчував наглої потреби, як у людині. Ні, я б у цю мандрівку не кинувся, хоч печаль того листа відчув би і навіть гостро пережив. Те, що я виявився мимовільним братовим супутником у цій не зовсім доладній історії, було випадковим: знав особливу нездатність братову орієнтуватись у чужому місті, а ще й у такому гігантському, як Київ. Отож роль моя в цій історії мінімальна — я тільки супровідник, гід на цих засипаних снігом вулицях, яких, до речі, й сам до ладу не знаю.

— Як будемо їхати? — спитав брат.

— В метро до Святошина, — сказав я. — А далі питатимемо людей.

— Гаразд, — хитнув брат. — А ти й справді там ніколи не бував?

— Ані в гадці! — буркнув я. — Київ — велике місто.

— Саме це мене тут і гнітить, — ніяково сказав брат. — Ти вже не сердься…

Але я не сердився, бо вже також був у дорозі. Вже покинув своє затишне кубло, свою улюблену нору і став бездомний і бездахий, як і мій брат.

— Новорічна мандрівка із задоволенням і не без моралі, — сказав я, перефразовуючи назву однієї з найзагадковіших повістей Тараса Шевченка.

— Еге, — сказав брат, вскакуючи на пливкий і майже порожній ескалатор метро. — Часом у житті потрібно і таке…

Так, часом у житті потрібно й таке. Сидів собі чоловік у «норі», дивився у вікно й залюбки слухав, як стукоче об нього сніговиця, і йому було затишно від того, що вона до нього не достукається, а на колінах, загорнутих у вовняну ковдру, лежав фоліант у шкіряній палітурці, і в ньому хтось далекий оповідав про свої мандри. Той чоловік, котрий написав ту книгу, поклав життя, щоб її написати, бо, щоб її написати, змушений був витерпіти хтозна-скільки злопригод. Чи не для того це чинилося, щоб хтось такий, як я, тепло нудьгував із його книгою на вкритих вовняною ковдрою, угрітих колінах?

Отож тут, у метро, яке голосно котило майже порожні вагони, я подумав, що це така мені помста від майже мітичного Григоровича-Барського за той мій спокій і легеньку, солодку нудьгу, за той мій затишок і втіху, і впевнення, що сніговиця до мене не добереться. Але вона виявилася розумніша за мене, бо пригнала в самітницьку «нору» оцього чоловіка, котрий зветься братом моїм, котрий сидить оце поруч, поважний, виструнчений, із загадковою півусмішечкою на лиці, із тим невиносним виразом отця-сповідника, який знає й розуміє силу свого призначення. На нього (не на мене) поглядає з інтересом молодичка, що сидить навпроти, у неї вологі темні очі, у неї тонке, ніжне лице, в неї на скронях два скручені у пружинки пасемка — справдешня Кармен. Але іронія моменту не в тому. Мій брат надто замислений, він весь поринув у світ власних думок, він, здається, неприсутній тут, у цьому порожньому вагоні, а бозна-де — не здогадатися ні мені, ні цій вогнистій молодичці! Отож він зовсім не помічає гарячих позирів київської Кармен, а від того, що це помічаю я, палкий вогонь не народжується, не породить це й палкої любовної драми, яку певне не одну пережила ця вогниста жінка.



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава