home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




4


Квартира № 3 була Ващуків. Розташована під нами, на першому поверсі. Вхід до неї під сходами галереї: дві кімнатки і манюпусенька кухонька, а жили там стара Ващучка, висока, худа, аж чорна на обличчя, і двоє дітей: хлопець із вирячкуватими очима та великим на шиї борлаком і надзвичайно гарненька дівчинка Стася, ніжна, тиха, з чудовими очима, завжди ошатненько вдягнена, і це тим більше було дивно, бо сама Ващучка ходила в сірих лахах, а хлопець Віктор теж тягав на собі недоноски, був брудний, непричесаний і в подертих парусинових туфлях. Пізніше повернулася до них друга дочка Ващучки, божевільна Зіна. Мати моя казала, що це родина непорядна, бо всі діти у Ващучки від різних батьків, і щоб я з ними не знався, бо у Віктора Ващука у школі часом знаходять блохи і що його за це часто й зі школи проганяють. Диво, правда, було не в тому, а в дивовижному контрасті між Віктором і Стасею, як і в тому, що в Стасі бліх ніколи не знаходили й зі школи не проганяли — було б це дивно для такої чистюлі, вимитої, охайно зачісаної, випрасуваної, у бездоганно підігнаній шкільній формі з накрохмаленим хвартушком, круглої відмінниці, яка ніколи не мала в табелі жодної четвірки, ніколи не пустувала, навіть не сміялася, схожої на чудової роботи порцелянову ляльку. Я вчився зі Стасею в одному класі; Віктор — старший на кілька років, залишався двічі на другий рік, отож ішов тільки класом вище нас. Стася ніколи в дворі не гуляла, з іншими дітьми не зналась, а, прийшовши додому, до вечора, а в неділю і зранку, вчилась, у класі сиділа тихусінька, як мишка, й уважно все слухала від учительок, а коли її викликали, то виструнчувалася, проказувала урок дзвінким голосочком, притому так, що на завмерлому личку, чудовому, як у ляльки, ворушилися тільки рожеві вуста і блискали перлово-чисті зубки, а все інше лишалося незворушне, і ніколи не бувало жодного запитання, на яке б вона не відповіла. В домі нишком казали, що Віктор, до всього, ще й кишеньковий злодій, що він шастає по трамваях, але поки що його ніхто не зловив. Одне ми тільки знали, що сестру свою він люто ненавидів і вряди-годи на нього нападав сказ; без будь-якої причини, дико заревівши, він нападав на закляклу біля підручників дівчинку і, хриплячи й завиваючи, бив її, рвучи на ній одежу. Стася тоді якось тонко, як поранене звіреня, вищала, і той вискіт був такий пронизливий, що його, мабуть, було чутно в кожному кутикові дому, а що це траплялося саме тоді, коли Ващучка мела мітлою вулиці, загорнута у клубінь куряви, яку сама й здіймала (ніби автомат з мітлою, нічого не бачила й не чула), то сусіди, хто був ближче, кидалися до них у квартиру, найчастіше це робив євангеліст Сухар, котрий на роботу не ходив: чи був для того застарий, чи заробляв домашнім столярством, або й Іван Касперович, якщо ще залишався вдома, хапали роз’ятреного Віктора Ващука, в якого вже біля рота збивалася піна, а очі витрішкувалися так, що майже вилазили з орбіт, і викидали його надвір, де він падав на землю й бився в конвульсіях, рвучи пальцями траву й риючи землю, поки не затихав; тоді зводився, дико озирався навколо й кидався навтьоки; а євангеліст Сухар брав Стасю, що тяжко ридала, вряди-годи пронизливо повискуючи, на руки й ніс її до себе в сарайчик, де садив собі на коліна, витирав їй сльози з обличчя великими, грубими, спрацьованими руками і тихо щось до неї промовляв, аж поки вона в його руках заспокоювалася. Тоді садив її на зробленого ним-таки ослінця й починав стругати рубанком дошку, щось до дівчинки проказуючи, власне, оповідав (якось я підслухав це) історію про муки і страждання Ісуса Христа, і дівчинка слухала цю історію, вряди-годи здригаючись від спазм, які бувають після плачу; чудові її очі сяяли якимсь дивним вогнем.

— Ти, крихітко, моя, — свята, на тебе молитися тра, — казав євангеліст Сухар, — знай, що таких, як ти, Бог любить і бачить! Благословенний же, хто йде у Господнє ім’я. Молись, дитино, Господові, і все, що попросиш у нього з вірою, — одержиш!

— А можу я в нього попросити, щоб померти? — спитала тоді, коли я підслуховував, дівчинка.

— Бога спитувати не годиться, крихітко, — лагідно мовив євангеліст Сухар, — бо учень не більший за вчителя. Ніхто не впаде без волі його, Отця нашого. А тобі і всім нам, крихітко, і волосся на голові перераховано, тож не лякайся і не думай зайвого, а те, що тебе брат ненавидить, не бери до серця, бо вороги людині — домашні його, а брат сестру ненавидить, коли Бога цурається. А ти його за це не ненавидь і не огуджуй, бо він, може, нещасніший за тебе, адже ти свята, а він — грішний.

І дівчинка сиділа, як мишка, й дивилася величезними очима на Сухаря, який, кажучи все те, стесував стружки, тонкі, як папір, і ті стружки вилися, скручуючись, і падали на підлогу, де їх виростала купка, схожа на піну.

Все-таки Стася, очевидно, не в усьому слухалася євангеліста Сухаря, бо таки скаржилася матері на брата, і ввечері відбувалась екзекуція. Ми чули з матір’ю внизу хрипкі вигуки старої Ващучки та гупання ударів; Віктор при цьому вряди-годи ревів прохриплим, зламаним голосом; мати моя при цьому сиділа з незворушним лицем, але до звуків унизу сторожко прислуховувалася.

— Бити дітей, може, й непедагогічно, — казала вона, — але часом без того не обійтися. — І додавала жорстко. — Дивися мені, щоб слухняний був!

Я ж сприймав ті верески й виття знизу із завмиранням серця — все в душі нівечилося й тремтіло.

Одного дня після такої екзекуції, уже після школи, я підкрався був до вікна Ващуків і зазирнув. Побачив дивну річ: у кімнаті стояв прив’язаний на ланцюгу і з ошийником Віктор. Він побачив мене й кинувся в мій бік, як пес, гримлячи ланцюгом, — я відсахнувся. Стасі в кімнаті не було, очевидно, сиділа за уроками в сусідній. Вражений до глибини душі, я тихо відійшов і вже в те вікно не зазирав. Знову та історія повторилася невдовзі, потім ще і ще, аж доки не з’явилась у їхньому помешканні божевільна їхня сестра Зіна. Привела її стара Ващучка за руку. Вдягнена в якусь хламиду, волосся в неї було майже острижене, тільки трохи підросле, а очі — пласкі, випиті, обличчя втомлене і, хоч зовсім молоде, опущене й постаріле. Зіна йшла і блаженно всміхалася; для мене було дивним, що досі я її ніколи не бачив. Але пояснити це неважко: Ващуки поселилися в нашому домі недавно, після того, як тут, куди перебрались, у цьому мешканні, загинула, отруївшись чадом, ціла родина: чоловік, жінка й троє дітей. То були перші смерті в нашому домі за моєї пам’яті, тоді у двір наш набилося жахливо багато людей, виносили труну за труною, посипали землю квітами, а духовий оркестр вив так пронизливо, що я забивав собі пальцями вуха. Люди витовкли в нашому дворі всю траву, і потім у ньому цілий день чувся запах смерті — цим запахом було пронизано все, навіть нашу квартиру він заповнював, і я цілий день ходив як прибитий… Отже, з’явилася в домі божевільна Зіна і після того (пояснити чому саме я й досі не вмію) Віктор Ващук перестав мордувати свою молодшу сестру; зрештою, ми ніби й забули за них, бо тепер із Ващуків найпомітніша стала вона, Зіна. Нікого не чіпала й ні до кого не заговорювала, а тільки блукала всюди в солом’яному капелюшку із великою штучною яскраво-червоною квіткою; спершу блукала двором, щось невиразно наспівуючи і вряди-годи схиляючись та рвучи травини й бур’ян, — складала їх у букети; потім почала виходити на гору, сідала на каменюку чи прискалок і плела там із квітів вінки. Одного з них насаджувала на капелюха й блукала так по горі, наспівуючи. Згодом покинула двір і гору й почала шаландати вулицями: ішла зосереджено й серйозно у своєму капелюшку зі штучною квіткою і з вінком; часом за нею ув’язувався гурт хлопчаків, які задирали її й підсміювалися, а вона милосердно всміхалася і йшла, тягнучи за собою хлопчаків, як зграю мух. Незвично було, що куди б я пішов і на яких вулицях бував, скрізь я здибувавсь із Зіною; згодом зграя хлопчаків, що часом її супроводжували, стала ходити за нею невідступно. Секрет цього всього розкрив один із Карасиків, він відкликав мене в глибину двору і сповістив, що Зіна «всім дає», що вона водить щоразу нову партію хлопчаків на гору, де росте столітній дуб, там під дубом лягає, заголює ноги, і хлопчаки по черзі на ній гопцюють. Карасик теж там побував із братами, вони вже того діла спробували, отож, коли і я хочу того спробувати, вони організують. Власне, й організовувати нічого не треба, а тільки прийти під дуба, а вона приводить хлопчаків туди щодня, притому приблизно в один і той же час. За раз на ній їздять не менше десятка хлопчаків, але вона тиха й лежить, не рухаючись, тільки сміється. Мене це знову-таки жахнуло, йти з Карасиками туди я рішуче відмовився, на що Карасик презирливо всміхнувся й сказав:

— Дурний, вона ж сама дає!

Кінчилося це тим, що на тих жирунів, довідавшись, наскочив Зінин брат Віктор з ломакою; він дико заревів, як розповідали мені згодом Карасики, і кинувся лупити хлопців, хоч тих було багато, а він один; кільком розбив лоба, одному з Карасиків врізав по спиняці, і хлопці, як мушва, порозсипалися. Відтоді під дуба Зіна хлопців не водила, бо Віктор побив і її, але тепер, шепотів мені на вухо Карасик, вона водить хлопців у інші місця, на той бік річки, в кущі, й вони не тільки постійно міняють місце, але й виставляють сторожу, щоб Віктор на них не наскочив. По всьому хлопці розходяться, а Зіна йде далі блукати вулицями, загадково усміхнена й безтямна.

— Ти дурний, — сказав мені Карасик, — вона каже: я всіх люблю і всіх любити хочу.

Але й це мене не спокусило, бо я Зіни, відверто кажучи, побоювався.

Тоді, в дощ, коли вийшов на двір Іван Касперович і коли в повітрі так виразно запахло тривогою, ми всі троє: Карась, Георгій Ковальчук та я помилилися, бо з Іваном Касперовичем нічого не сталося, але відчуття тривоги з’явилось у нас недаремно: саме в той день померла Стася. Померла тихо й просто, як потім розповідала Ващучка, лягла на ліжко, склала на грудях рученята і сказала:

— Мамо, я вмираю, але ви не плачте. До мене приходив Бозя і сказав, що кличе мене до себе.

Дивилася широко розплющеними очима в стелю, і таке було в неї прегарне личко, що мати не могла не заплакати. Вона кинулася до дочки і сказала, що викличе швидку допомогу.

— І найшвидкіша допомога вже не встигне, мамо, — сказала дівчинка. — Бо моя їде по мене із неба!

І всміхнулася, казала стара Ващучка, як усміхається янгол, по тому заплющила очі, зітхнула, й тілом її пройшла спазма — душа вийшла їй із тіла, бо вже біля того тіла й укляклої матері, що ридала, звівши руки догори, стояла не видна нікому, тільки тій звільненій душі, золота літаюча колісниця із золотим хрестом. З неї зійшов шофер чи пілот, гарний і осяйний, з величезними пташиними крильми за спиною, розчинив двері у колісницю й гостинним жестом запросив звільнену душу заходити. І та, найгарніша з усіх дівчаток, яких я бачив у світі, котра була найздібніша з усіх відмінниць і найохайніша з усіх чепурух, та, в котрої очі сяяли, виточуючи лагідне проміння, та, яку я навіть не осмілився полюбити таємним хлопчачим почуттям, бо надто гарна вона була й недосяжна, ступила білими босими ніжками по зеленій траві з квітами, якими заросла раптом підлога її кімнати, схилилася й зірвала яскраво-жовту кульбабу, хоч була вже пізня осінь і ніде кульбаби не цвіли, озирнулася на свій дім, де ридала її мати і де на вступі дверей стояв, тільки-но прийшовши, її брат Віктор із широко розверстими очима, і ступила в золоту колісницю. І та колісниця відразу ж знялася вгору і понесла її у вічні пенати, до яких не кожному із земних може бути доступ.

Оцю казку про золоту колісницю я не вигадав, її розповів мені євангеліст Сухар уже потому, як відбувся похорон, коли я, мучений неприкаянним смутком, забрів у його столярну майстерню; він саме в той час робив раму до вікна, витесуючи жолобки для скла, і сказав мені:

— Так написано було на її долі, вона прийшла до нас у світ, щоб нагадати про Бога.

— Але ж Бога нема, дядьку, — сказав я, бувши добре навчений цього вчительками й матір’ю.

— Для тих, хто його не потребує, його й нема, — сказав євангеліст Сухар, — а для тих, що до нього йдуть і потребують його, він більше як є.

— Чи ж може так бути, що він більше як є? — спитав я.

— Бо він є й для тих, що гудять і зневажають його, він більший людської огуди чи й прославлення, служби йому чи заперечення людського — його мірки нам не збагнути.

Подивився на євангеліста Сухаря трохи співчутливо, здалося мені, що він був наївний, мов дитя. Та і я тоді був дитям, мав у щось вірити, творити собі якісь казки, тобто бачити світ трохи інакше, ніж дорослі, отож незлобиво посміявся із казки євангеліста Сухаря, але й досі її не забув…

А похорони були й цього разу багатолюдні. Прийшли учні зі школи, вчителі, сусіди, зійшлися пожильці нашого дому: Іван Касперович, цілком твереза Олька із заплаканими очима і Галинка, ми з матір’ю, євангеліст Сухар із жінкою та дорослою дочкою, наш інвалід Георгій Ковальчук, що вважав себе генієм, Карась із Карасихою з усіма Карасиками, яких називали в нас іще дрібнолюдками, стара Червона Шапочка, самогонниця, і сонм старих жінок, що приходили до неї пиячити, і, нарешті, в усій своїй міліцейській величі старший лейтенант Гомзин зі своєю жінкою-кацапкою і двома дочками Людкою та Фанькою, які були точними подобенствами матері: широколиці, з блідими очима та миршавим волоссячком невиразного кольору. Не було серед нас однієї, а саме божевільної Зіни, бо тій було увіч не до сестри, можливо, й зараз вона віддавалася любові з тічкою хлопчаків і щасливо всміхалась у небо, коли ті хлопчаки на якийсь час те небо перед нею відхиляли. Ридав духовий оркестр, плакали жінки. Стасю винесли в оббитому червоним гробі на подвір’я і обкидали осінніми квітами. І хоч учора цілий день лив дощ, сьогодні погода стояла чудова, не було на небі ані хмариночки, літало баб’яче літо, й потоки синьо-жовтого світла заливали землю, наш двір, дім, мертву дівчинку, яка у смерті стала ще прекрасніша і ще більше схожа на вишукану порцелянову ляльку. І я не міг повірити, що вона мертва, бо смерть не наклала на неї жодної печатки, навіть легка усмішка освітлювала їй обличчя. Люди витоптували у дворі мокру ще з ночі траву, змішуючи її з опалим листям, а дерева навколо яскраво світилися, ніби ілюміновані.

І тут сталося щось дивне. У тиші, що раптом запала, бо музика замовкла й музиканти переводили подих, вирвався крик. Кричав Віктор Ващук:

— Це я, я її вбив! — кричав він, почервонівши як буряк і вирячивши й без того банькаті очі. — Я її вбив, зарізав, отруїв, а тоді повісив. Це я, я, я!

— Марш у хату! — різко сказала Ващучка, — Марш у хату на цеп!

Віктор хижо озирнувся навколо, втягнув голову в плечі, ще більше почервонів і повільно рушив у хату.

— А што такоє? — сказав міліціонер Гомзин, зводячи голову й гоголем підступаючи до Ващучки. — Шо такоє он говорит?

— Здурів хлопець од горя, — сказала понуро Ващучка. — Він у мене трохи малахольний.

— А врача визивалі? — спитав Гомзин, сверлуючи поросячими очицями Ващучку.

— Як же без врача? — втомлено сказала Ващучка. — Без врача і розришенія на похорон не дадуть…

— Да, конечно! Смотритє міне! — сказав міліціонер і відступив до жінки-кацапки і двох дочок, що були точними подобенствами матері.

Біля гробу, засипаного квітами, стояв євангеліст Сухар і невідривно дивився на померлу, обличчя мав печальне й величаве.

На цвинтар я не поїхав; зрештою, так порадила мені, підійшовши, мати. Не поїхали ще міліціонер зі своїм жіноцтвом, інвалід Ковальчук та Віктор. Я блукав двором із потолоченою травою, листям та квітами, і мені чогось стало нестерпно жаль Віктора. Відчинив двері й зайшов у першу кімнатку, що була в них кухнею. В хаті було тихо. Штовхнув інші двері й зайшов у більшу кімнатку, — в кутку на підлозі сидів, скулившись, прив’язаний на ланцюгу Віктор.

— Віть, чуєш, Віть! — співчутливо сказав я. — Хочу тобі допомогти…

На мене глянули вирячкуваті очі, то були не очі, а два шматочки болю.

— Віть, — сказав я м’яко, навіть ніжно. — Давай тебе відв’яжу.

— Я сам можу відв’язатися, — буркнув Віктор. — Але тоді мамка мене вб’є.

— Мені дуже жаль, що померла твоя сестра, — сказав я. — Хочеш, будемо дружити.

— Пшов вон! — ошкірився раптом Віктор, і його очі люто заблищали.

— Але я хочу тобі добре, Віть!

І тут знову сталося несподіване. Віктор раптом загарчав, мов пес, рвонувсь у мій бік, і я ледве встиг відскочити. Тоді він ніби вдавився ошийником, впав на руки й почав шалено на мене гавкати.

Вилетів я з їхньої хати кулею. Дикий жах охопив мене, я помчався через двір, топчучи розсипані квіти.

На лавочці біля своїх дверей сидів Георгій Ковальчук.

— Чого це ти так перелякався? — спокійно спитав.

Я розказав, тремтячи. Ковальчук розсміявся.

— Це він так з тобою пошутив, — мовив, спльовуючи.

— Хіба можна в такий день жартувати? — спитав я. — І по-моєму, він зовсім не жартував.

— Да, то сімейка ненормальна, — спокійно сказав Ковальчук. — У них і батько помер у дурдомі. І Стася була ненормальна.

— Стася була нормальна! — обурено вигукнув я.

— Нє, ненормальна, — впевнено сказав Георгій Ковальчук. — Я знаю. Я такой, шо усьо знаю, мене, брат, не проведьош! Я даже задачки в газетках із шашок печатаю. Повісті пишу і партрети рисую! Повір уже мені, я знаю!

— Нічого ви не знаєте! — сказав я сердито. — Стася була найкраща учениця в школі.

— А я о чом говорю. Нормальний человєк такой красивий і такой способний не може буть, — сказав Георгій Ковальчук, випускаючи чудові колечка диму. — Нормальний человєк — ето посредствєнность! — Шо н-нє?

— Значить, і ви ненормальний? — спитав я люто. — Ви ж портрети малюєте і повісті пишете. І газети вас друкують, і майстер спорту ви!

— І первий разряд по шахматам! — сказав, гордо поглянувши на мене, Ковальчук. — А ще я стіхи пишу. Я б і на інструменті грав, када був би інструмент. Але я нормальний. Знаєш почему?

Зирнув на нього неймовірно. Дивно, він зовсім не був уражений смертю Стасі.

— Я нормальний потому, — сказав Ковальчук, випускаючи колечка диму, — бо всьо ето віжу, всьо понімаю. При своїх талантах, мальчонок, пойняв? Але тобі того не пойнять!

Подивився кудись поверх моєї голови, і на його вустах заграла самовпевнена всмішка.

Я почув, що по сходах хтось іде: рипіли вони, чітко гупало. Вийшов на двір старший лейтенант міліції Гомзин. Пішов до хвіртки, виструнчений, в охайній формі і в чоботях, начищених до блиску. Я дивився, як ті чоботи впевнено топчуть розсипані квіти; міліціонер курив, із-за плеча в нього вився синій димок. Зрештою, й на небі з’явилася перша хмарка, біла й розхристана, ніби це аж туди пахнув димом міліціонер Гомзин. Решта неба й досі палала чистим блаватом.

— Не бойся смерті, пацанок, — сказав інвалід. — Смерть — ето так, вдарило по мозгам — і капець! А може, воно так і харашо виходить.

Я здригнувся. Цей чоловік знав, що я думаю і відчуваю. Адже в ту мить я жахливо, тоскно-нестерпно боявся смерті. Здалося мені, що й той міліціонер, котрий так просто й безцеремонно топче квіти, і ці квіти — також смерть, і прив’язаний на ланцюгу хлопець-пес — також смерть, навіть цей наївно самовпевнений інвалід — також смерть, як і дим з його цигарки, як оті колечка; зрештою, весь наш будинок і всі ми — із бацилами смерті в собі, як і ці дерева, що й досі неймовірно й холодно палають, ніби безголосо прохають собі в неба щадунку.

— Да, пацанок, — сказав Гергій Ковальчук. — Тобі ето іщо трудно понять!.. А от я понімаю!



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава