home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




9


Він зайшов тихий і спокійний, трохи зніяковілий, подав руку мені й братові, і ми поручкалися, ніби не бачилися тільки відучора. Лице в Сиротюка було зморене й припухле, як і у всіх, а погляд пригноблений. Ідучи, накульгував — адже зламав, як я вже казав, перед цим ногу.

— Дякую, що завітали, — сказав він, сідаючи на ослінця, і я обвів поглядом усіх цих людей, що зібралися в кімнаті: бабця світила тремтливими, круглими оченятами; старша сестра позіхала, цього разу прикрившись долонею; сестра менша перезиркувалась з братом, вони вели між собою якийсь безмовний діалог; діти стриміли опудалками, і очі їхні були розширено-мертві; чоловік молодшої сестри закинув голову, виставив неголене підборіддя і харчав, ніби хтось із присутніх тайкома перерізав йому горло.

— Ці люди до тебе допитуються, — голосно процвірчала бабця в тиші, що запала. — Не кажуть, хто такі, а тебе питаються.

— Це мої друзі, бабцю, — сумирно пояснив Сиротюк. — І це я їх попросив, щоб прийшли.

— Це ж навіщо? — зойкнула бабця.

— Бо це, бабцю, мої друзі, — терпляче пояснив Сиротюк. — Ви б краще, ніж розпитуватися, нагодували їх. Бабця в нас випитувачка, — зиркнув Сиротюк на мене.

— Випитувачка, — строго зауважила бабця, — бо не хочу, щоб ти зі своїми дружками в нову халепу вскочив. За всіх вас у мене болить голова, бо всі ви якісь безголові.

Сестри засміялися.

— Бабця — наша голова, — сказала іронічно менша. — Вона в усе носа свого стромляє.

— О, що ми без бабці! — скинула руками старша сестра. — Без неї ми б, бідолашні, пропали б…

— Не дрочи її! — мовила втомлено сестра молодша.

Стара сиділа, як маленька, надута, накокочена ворона, втягла голову в плечі й тремтіла.

— Вийдемо на повітря, хлопці, — смутно сказав Сиротюк. — Ми всі після Нового року поперевтомлювалися.

Тоді брат мій зробив учинок несподіваний. Підійшов до старої й раптом поклав їй на плече руку.

— Бабцю, — сказав голосом із рокітливими басовими нотками. — Ми ніякого зла Толькові не зробимо. Ми його друзі, бабцю, притому справжні.

— Еге, еге, — захитала головою бабця. — Бачу, що ви його друзі. Ти ще на око нічого, а той твій брат мені підозрілий…

Цього разу пік раків я. Бабця була прониклива. І хоч сестри верескливо розсміялися, я відчув себе як голий король, котрий раптом усвідомив свою голизну.

— Не бійтеся, бабцю, — рокітливо проказав брат. — Ми трохи побалакаємо з Тольком та й підемо.

— А ви не з міліції? — примружила очко бабця.

Тоді я побачив, що це питання стояло на язиці в усіх, окрім Сиротюка. Всі вони, жінки й діти, дивилися на нас, власне на мене, пильно і з підозрою. Всі вони, навіть молодша Сиротюкова сестра, котра б мала твердо знати, хто ми такі. А може, в усьому винуватий я? Адже це я викликав у людей асоціації небажані, це я викликав страх і невдоволення, це на моєму обличчі було написано — ось він, мічений. Дивилися на мене на всі очі, і я ладен був крізь землю запастися.

— А де ви робите? — спитала мене бабця, і очиці її запалали.

— Бібліотекарем у школі, — сказав я.

— А чого саме бібліотекарем? — спитала бабця. — Чому не вчителем?

— А тому, бабцю, що він кривий, — сказав Сиротюк. — Ох ця наша бабця!

Чоловік молодшої сестри запухкав, засопів, простягнув зарослу волоссям руку і зашкроботився у грудях. Потім та його рука опала, а з рота знову вирвалося гарчання, ніби на дорозі зустрілося два пси.

— Ви справді кривий? — поцікавилася старша сестра Сиротюкова.

— Як чорт, — сказав я і пройшовся покоєм, ще сильніше накульгуючи, ніж це робив натурально.

— Еге-ге, — захитала головою бабця. — Я одразу помітила, що йому, бідолашці, чогось бракує. А в нього, нещасненького, ніжка, як у нашого Толька. — Піди, піди, внуцю, — голос бабці став тоненький і сльозливий, — нагодуй їх, бідолашок, і пригости. Свято в людей, свято в нас, а ми людей балачками бавимо.

Вона втерла око, схлипнула, а тоді те її око засвітилося до нас снопиком гострих, золотих променів.



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава