III

«Свиснув Овлур за рікою…»

Як уже мовилося раніше, Овлур – це його половецьке ім’я.

Після охрещення в Путивлі він візьме собі християнське ім’я – Лавр.

Під цим християнським ім’ям половець і в літописі згадується:

«Коли він (Ігор) був у половців, знайшовся там муж, половчанин родом, ім’я йому Лавр; той узяв добру думку і сказав (князеві): «Піду з тобою на Русь». Ігор спочатку не вірив йому…»

Це була розумна обережність (не можна половцям вірити), хоч Овлур йому й сподобався – той, який до його раті ще на Дінці перебіг, заявивши, що він «рус» і хоче повернутися на Русь.

Проте воєвода тоді радив Ігореві не дуже довірятися половцеві, який вдає з себе русича. А раптом він підісланий?

– Для чого? – запитав князь.

Воєвода стенув плечима.

– А Господь його знає… Мо’ що й замислили половці. От і випустили наперед свого – під машкарою перебіжчика. А він і заспівав: моя рус! Моя на Русь хоче… А сам – половець половцем! їхній він, вилитий степовик.

Ігор тоді нічого не відповів воєводі, але Овлура запримітив. Вже в ставці Кончака в нього відбулася вирішальна розмова з Овлуром – це як він нарешті вирішив тікати на Русь. З допомогою, звичайно, Кончака. Але щоби зовні це мало вигляд, ніби втечу він задумав сам.

Потрібен був супутник, бажано, бувалий у бувальцях, який добре знав степи і дорогу на Русь.

Ось тоді він і згадав про Овлура.

Половця (чи хто там він насправді, може, й русич, як вдає з себе) вмовляти не довелося.

– Я тікай на Русь сам-один, – як завжди, жестикулюючи, скоромовкою почав той дивний половець. – До тебе пристав. Моя казала тобі: давай, коназ, разом на Русь тікати. Ти з неволі на волю, а я… Моя теж з неволі. Куманія для мене неволя. Не хочу я більше бути в куман. Хочу, як і ненька моя, русичем бути. Я обіцяв їй перед смертю. На Русь повернутися. Русичем стати. Моя знай степи. Приведу тебе на Русь, а ти зробиш мене русичем.

Цього кумана тоді звали Овлуром. Це було ім’я того народу (в Куманії воно вельми поширене), представником якого і був його батько.

У «Слові о полку Ігоревім» він згадується двічі.

«Свиснув Овлур за рікою – князю звістку посила…»

І вдруге:

Хоча втікали вони – князь і половець, – в однакових умовах, де верхи на конях, де налягаючи на власні ноги (в Овлура вони були витривалішими, і він перед вів, підбадьорюючи й Ігоря), в однім і тім же степу, обидва хоч і належали до різного стану, але були однаковими – рабами, але…

Ігор все ж був князем, тож йому й годилося за його високим статусом пролітати, як про те писатиметься в «Слові», «соколоньком білим». Не міг же князь бігти якимось вовком сірим. Та ще й босим (хоча Ігор розбив чоботи ще в перші дні втечі і далі біг босим, як і його супутник, збиваючи до крові ноги, незвичні до такого способу пересування), але бігти вовком годилося – за його й статусом, – рабу чи слузі. Або й простолюдину, яким власне й був Овлур. Тому в «Слові» вони бігтимуть, як наче б нарізно: князь Ігор «соколоньком пролітатиме», а Овлур сірим вовком поруч хекатиме. Хоча він був далеко витривалішим. Його міцні ноги із зашкарублими підошвами, схожі на шкуру бика, були добре пристосовані до такого способу пересування, і половець від того, що біг босим, навіть не відчував незручностей. А що вовком… Так Овлур цим звіром завжди пишався, вважаючи – як і його народ по батькові, – сіроманця своїм предком. І не мерз він так ночами біля схованого в ямці багаттячка, як Ігор, який прохолодними ночами просто давав дрижака. Овлур все життя пастушив – звик. І до сонця, і до мокви, до мряки осінньої й до холодів. Тож сірячину, яку мав, уночі накидав на князя. І князь вже не так тоді трусився. А що спав ночами під сірячиною раба – не звертав уваги. Не до тих умовностей тоді було – уціліти б. Дістатися Русі пошвидше. Тож біг він, як і Овлур, сірим вовком, а вже потім, коли творилося «Слово», і було для вящої краси вставлено оте – буцімто він і не тікав, як раб якийсь, а пролітав «соколоньком білим». Змучений довгою дорогою, виснажений, із збитими ногами… Гай-гай, не схожий тоді був Ігор на «соколонька білого». Та й «соколоньком» він би не вирвався з полону – з нього можна було вирватися лише вовком сірим…

Квапно гризучи на привалах (а часто й на бігу) напівсире (чи напівзасмажене) м’ясо з кров’ю, невідомо яких птахів, не звертав уваги, їстівні вони чи ні. Для Овлура, який виріс у степу під зорями, все, що бігало по землі, плавало у воді чи літало в небі, було їстівним. Маючи лук і десяток стріл, Овлур ухитрявся щось там добувати в заплавах Дінця чи в болотах, мимо яких вони «пробігали», і князь мовчки і якось аж затято глитав те несмачне м’ясо, відрази не відчуваючи. Та й постійно був голодним – одинадцять днів втечі лише до Дінця треба було якось протриматися. Тут вже їдлом гребувати не будеш, бо інакше й ноги протягнеш. Треба було побільше їсти – про це йому нагадував Овлур – аби зберегти сили і не пристати в дорозі…

Подальша доля Овлура, як він прибився на батьківщину матері, склалася загалом удало. Можна б сказати, щасливо. Будучи половецького походження, він на Русі швидко став русичем, тільки трохи вузькуваті очі і жовтувата шкіра видавали його істинне походження.

Та й князь Ігор, повернувшись на Русь, не забув свого рятівника і щедро йому віддячив.

Перш за все язичник Овлур на Русі охрестився, ставши таким чином християнином. Нове ім’я йому при хрещенні дали Лавр (Лавро). Що походило від латинян і з їхньої мови перекладалося, як лаврове дерево, лавровий вінок. А ще воно означало перемогу, торжество.

– Ми перемогли, – казав князь, – тож бути тобі Лавром. На згадку про нашу побіду.

Правда, даних про його нове життя на батьківщині матері збереглося мало – був він, зрештою, простою людиною, а про таких літописці не писали.

Татищев Василь Микитович у першій редакції «Історії Російської з найдавніших часів» (кн. 1–5, 1768–1848), переказавши текст Іпатіївського літопису, додає дещицю й від себе про подальшу долю Овлура-Лавра: Ігор, повернувшись до свого князівства, «учини Лавра велика и даде ему в жену дщерь тысяцкого Рагуила и много ймениє, его же ныне сынове суть».

А серед тисяч крилатих виразів української літературної мови^[49] зберігся і навічно залишився й такий: «Свиснув Овлур за рікою».

У переносному вживанні цей вислів означає тривогу, сигнал до важливої дії: