15

Моя брошура «Про Бонапарта і Бурбонів» виходить у світ

Але Наполеон ще не був повалений; за нього стояли сорок тисяч кращих солдатів землі; він міг відступити за Луару; на півдні вирували французькі війська, що повернулися з Іспанії; військовий стан був подібний до вулкана, готового ось-ось вивергнути палаючу лаву; навіть чужоземні володарі вважали в ті дні, що правити Францією має або Наполеон, або його син: два дні Олександр зволікав. Пан де Талейран, як я вже сказав, схилявся у глибині душі до коронації римського короля, бо побоювався Бурбонів; якщо на ту пору регентство Марії Луїзи й викликало у нього деякі сумніви, то лише тому, що Наполеон був ще живий, а існування такої неспокійної, непередбачуваної, заповзятливої і ще повної сил людини позбавляло князя Беневентського впевненості в повноті влади ^[59]…

Саме у ці тривожні дні, бажаючи похитнути нестійку рівновагу, я опублікував свою брошуру «Про Бонапарта і Бурбонів»; результат відомий. Я відчайдушно втрутився в бій за відроджувану свободу проти ще не зломленої тиранії, чиї сили відчай лише потроїв. Я виступив за законну монархію, підкріплюючи слова фактами. Я розповів французам про стародавній королівський рід, перелічивши членів цього роду, змалював їхні характери: з тим самим успіхом я міг перелічити дітей китайського імператора: заволодівши сучасним, Республіка та Імперія відтіснили Бурбонів у минуле. Людовік XVIII заявив, як я вже не раз говорив, що моя брошура дала йому більше користі, ніж стотисячна армія; він міг би додати, що вона засвідчила саме його право на престол. Удруге я зробив йому цю послугу, коли вдало завершив війну в Іспанії.

Ледве ступивши на політичну ниву, я завоював любов юрби, але одночасно втратив повагу можновладців. Усі, хто раболіпно прислуговували Бонапарту, зненавиділи мене; але й ті, хто мріяв віддати Францію в неволю, дивилися на мене кривим оком. Серед монархів спочатку на мій бік став тільки сам Бонапарт. У Фонтенбло герцог де Бассано показав йому мою брошуру; він переглянув її і розглянув з цілковитою неупередженістю: «Це правильно, це неправильно. Мені нема за що дорікнути Шатобріану; він був проти мене і в час мого всевладдя, але які негідники такий-то і такий-то!» – і він назвав їхні імена.

Що ж до мене, то я завжди, навіть нападаючи на Бонапарта якнайрізкіше, захоплювався ним безмежно і щиро.

Нащадки не такі справедливі у своїх оцінках, як вважають: час безсилий проти пристрастей, захоплень і помилок. Якщо нащадки беззастережно захоплюються ким-небудь, їх обурює, що сучасники їхнього кумира дивились на нього інакше. Проте це цілком природно: пороки великої людини вже ні для кого не становлять небезпеки; слабкості її вмерли разом з нею; історії належить лише її безсмертна слава, але зло, яке вона учинила, не стає від цього менш реальним, воно було злом за своєю суттю і природою, а головне, тому, що від нього страждали люди.

Нині дуже уживане вихваляння Бонапартових перемог: жертви вмерли, проклять, криків болю й відчаю вже не чути, перед очима не постає більше видовище виснаженої Франції, землю якої орють жінки, батьків не кидають більше до в’язниці як аманатів синів, сільських мешканців не карають як бунтівників, на стінах будинків не вивішують списки рекрутів, і обивателі не товпляться перед цими нескінченними смертними вироками, з жахом відшукуючи в них імена своїх синів, братів, друзів і сусідів. Ніхто вже не пам’ятає, як пригнічували всіх французів Бонапартові тріумфи, не пам’ятає, з яким захопленням ловила публіка будь-який спрямований проти нього натяк, що пролунав зі сцени через недогляд цензорів, не пам’ятає, як стомилися народ, двір, генерали, міністри і прибічники Наполеона від його гніту і його завоювань, від битв – завжди звитяжних, але ніколи не стихаючих, від необхідності щоранку, не знаючи втоми, відстоювати своє право на життя і благоденство.

Про справжність наших мук свідчить уже сам кінець царювання Бонапарта: якби французи були йому такі фанатично віддані, хіба відвернулися б вони від нього двічі так швидко, так рішуче, навіть не спробувавши залишити його коло керма влади? Якщо Франція має бути вдячна Бонапарту всім – славою, свободою, порядком, добробутом, промисловістю, торгівлею, мануфактурою, пам’ятниками, літературою, красними мистецтвами; якщо до нього, сама по собі, нація не була ні на що здатна; якщо Революція не могла похвалитися ні генієм, ані відвагою і не зуміла ні захистити французькі землі, ані додати до них нові, отже, французи показали себе народом вельми невдячним і боязким, віддавши Наполеона в руки його ворогів чи принаймні не ставши проти полонення свого добротворця?

Докір цей, який нам могли б кинути, кинутий, проте, не був, а чому? Тому що очевидно: коли настав час падіння Наполеона, французи не тільки не стали на його захист, але, навпаки, добровільно віддали його ворогові; охоплені гірким розчаруванням, ми бачили в ньому лише винуватця наших лих, нашого гнобителя. Не союзники перемогли нас: ми самі, вибравши, котре лихо менше, відмовилися проливати нашу кров, бо проливали ми її вже не за свободу.

За республіканського правління, звичайно, було багато жорстокостей, але тоді всі ми сподівалися, що йому незабаром настане кінець, що рано чи пізно ми знову здобудемо наші права, зберігши при цьому ті землі, які республіканська армія, захищаючи вітчизну, завоювала в Альпах і на берегах Рейну. Всі свої перемоги ця армія здобувала в ім’я нашої батьківщини, в ім’я Франції; перемагала, торжествувала саме Франція; все робилося руками наших солдатів, і святкові чи похоронні процесії влаштовувалися на їхню честь; генерали (а серед них були люди непересічні) посідали у свідомості суспільства місце почесне, але скромне: такі були Марсо, Моро, Ош, Жубер; двом останнім на роду було написано посісти місце Бонапарта, який, проте, спізнавши славу, раптом розладнав наміри генерала Оша і сподобив своєї заздрості цього миролюбного полководця, що нагло вмер після перемог під Альтенкірхеном, Неувідом і Клейністером.

За Імперії ми зникли; про нас ніхто і не згадував, усе належало Бонапарту: «Я наказав, я переміг, я сказав; мої орли, моя корона, моя кров, моя родина, мої підданці».

Що ж відбулося в ці дві епохи, разом і схожі і протилежні? Республіку ми не покинули в біді; вона нищила нас, але не позбавляла честі; ми не спускалися до того, щоб ставати власністю однієї-єдиної людини; завдяки нашим зусиллям вороги не зуміли зайняти республіканську Францію; росіяни, розбиті по той бік гір, знесилівши, відступили до Цюріха.

Що ж до Бонапарта, то він, попри всі його величезні завоювання, програв, і не тому, що його розбили, але тому, що французам набридло йому коритися. Який урок! вічне нагадування про те, що все, що ображає гідність людини, несе із собою загибель.

Незалежні мислителі, хоч до якої б партії вони належали і хоч які б погляди сповідували, вели в час публікації моєї брошури схожі промови. Лафаєт, Каміль Жордан, Дюсіс, Лемерсьє, Ланжюїне, пані де Сталь, Шеньє, Бенжамен Констан, Лебрен думали і писали приблизно те саме, що і я. Ланжюїне говорив: «Ми обрали своїм повелителем людину, що належить до племені, звідки римляни не хотіли брати навіть рабів».

Коли кращі голови епохи, незважаючи на всю свою відмінність, сходяться в оцінках, неможливо запідозрити їх у лицемірстві, підтасовуванні фактів або змові. Як! невже якщо хтось, подібно до Наполеона, поставить свої примхи на місце законів, почне переслідувати кожного незалежного громадянина, знаходити радість у чужому безчесті й турбувати чужий спокій, поглумиться над чесними звичаями і суспільними свободами, – невже в цьому разі великодушних людей, що не погоджуються з цими мерзенностями, назвуть наклепниками і богохульниками! Хто ж стане на бік слабкого проти сильного, якщо мужності загрожуватиме не тільки нинішня підлість, а й негідництво прийдешніх віків.

Ця славна меншість, складена частково з вихованців муз, поступово виросла в більшість нації: на кінець правління Наполеона вся Франція ненавиділа імперський деспотизм. Ось тяжка провина Бонапарта: такий нестерпимий був його гніт, що в душах французів ослабіла огида до чужоземної навали, і навала ця, про яку ми нині згадуємо з таким жалем, здалася певним звільненням: так вважали навіть республіканці, чию думку висловив мій нещасний і сміливий друг Каррель. «Повернення Бурбонів, – сказав у свою чергу Карно, – кинуло в захват усіх французів; Бурбонів вітали з незбагненною радістю, і старі республіканці від душі розділяли спільне торжество. Республіканці та й узагалі всі стани зазнали від Наполеона стільки мук, що в цілій країні не знайшлося жодної людини, яка пошкодувала б за ним».

Усім цим відгукам бракує лише авторитетного підтвердження: його дав нам сам Бонапарт. Прощаючись у дворі замку Фонтенбло зі своїми солдатами, він привселюдно визнав, що Франція не прийняла його. «Франція, – мовив він, – обрала інший шлях». Несподіване й пам’ятне зізнання, яке важить і означає дуже багато.

Терпіння Боже безмежне, але рано чи пізно він вершить свій справедливий суд: поки небеса зберігають удаване мовчання, порядна людина мусить підносити голос проти абсолютної влади, стримуючи її деспотизм. Франція не зречеться тих шляхетних душ, що повстали проти рабства в час, коли раболіпствували всі, коли влесливих догідників чекало стільки милостей, а людей порядних – стільки гонінь. Віддамо ж належне людям, подібним до Лафаєта, пані де Сталь, Бенжамена Констана, Каміля Жордана, Дюсіса, Лемерсьє, Ланжюїне, Шеньє, які самі в юрбі народів і королів, що колінкували перед володарем, не схилили шию, самі наважилися зневажити переможця й повстати проти тирана!