Немає речі жодної, що б нею

Хмарина не здавалась. Хоч би храми

із грубого каміння, з вітражами,

що нищить час. Чи взяти «Одіссею» —

мінливу, наче море, бо відмінна

вона щоразу в чомусь. Лиця наші,

у дзеркалах відбиті, вже інакші,

і лабіринт химерний — кожна днина.

Ми ті, хто йдуть. Хмарина, що направду

в західну розпадається годину, —

ось образ наш. Троянда без упину

на іншу обертається троянду.

Ти море, і хмарина, й забуття.

І все, що втратив ти без вороття.