Розділ 18

Софійці не спалося. Ще звечора небо несподівано затягли хмари, піднявся сильний вітер. Він зривав перше пожовкле листя з дерев та несамовито жбурляв його на землю. Воно не хотіло падати, а ще довго кружляло в повітрі в прощальному танку. А вночі вітер стих так зненацька, як і почався, а потім пішов тихий та благий дощ. Дівчина вслуховувалася в монотонний шелест дощу та згадувала останню зустріч із коханим. Чомусь постійно бачила зорі, що купалися в річці. Кортіло піти знову до річки тихої ночі та подивитися на це диво природи, але зараз вона загадала собі, що не піде сама. Дівчина вирішила, що обов’язково дочекається Сашка, тоді вони вдвох будуть дивитися на дві зіроньки, що пірнатимуть у воді. Тим паче, що зараз їй нема доступу до річки. Немає також і верби, похиленої над водою, дерева, яке було свідком їхнього таємного кохання.

Софійка важко зітхнула, згадавши про ту зустріч, коли слова знаходилися самі по собі, бо йшли від самого серця. Вона заплющила очі, і знову перед нею був образ коханого. Ось він гарячими вустами зігріває її губи, а потім ніжно крапелька за крапелькою збирає воду з її оголеного тіла. Потім згадала проводи Сашка, коли на душі була тривога, бо відчувала, що станеться щось неприємне та несподіване. Вона прохала коханого не полишати її, але, напевне, була не дуже переконлива, бо він усе-таки поїхав. Зараз Софійка вже не знала, чи картати себе за те, що дозволила йому поїхати, чи ні. У нього робота, служба — що вдієш? Якби знаття, де впадеш, то соломки підстелив би.

За вікном усе ще тихо, заколисливо шумів дощ, коли з’явилася рятівна думка. «Як тільки дідусь одужає, — вирішила вона, — одразу ж поїду до Сашкової матері. Досить жити в невідомості!» Вона до цього часу нічого не знала про долю Сашка. Упевнена, що він її не зрадив, не покинув, дівчина подумала, що з коханим могло скоїтися лихо. Можливо, саме зараз він чекає на неї та потребує допомоги? «Треба самій про все дізнатися», — зробила висновок Соня, вслухаючись у тихе дихання дідуся в сусідній кімнаті.

Залишалося відкритим питання, де брати гроші на лікування, якщо не вистачить. А їх, напевне, буде недостатньо, бо після інсульту дідусь досі лежав непорушно, не розмовляв, і, мабуть, не пізнавав Соню, хоча вона подовгу розмовляла з ним, розповідала про свої справи. Добре, що дядько Микола — сусід — допоміг викопати картоплю, а хрещений батько — висушити та перевезти до двору сіно. Тільки баба Параска ходить і примовляє: «Біда одна не ходить, за собою іншу водить». Одного разу так допримовлялася, що Софійка мало не схопила з люті дрин та не прогнала її з двору. Але стрималася. Що вдієш? Співчуває, допомагає, і то вже добре.

Головне, щоб Сашко протримався до того часу, коли вона зможе до нього приїхати. У тому, що коханий потребує її допомоги, Софійка вже була впевнена — так їй підказало чутливе дівоче серце.