Розділ 22

За сніданком двоюрідна сестра Богдани Стефанівни Ганна поцікавилася, чи має жінка намір залишитися жити на батьківщині.

— Поки що достеменно не можу сказати, — відповіла вона, — сама розумієш, що на Сході в мене залишився будинок, та й донька там живе. А чому ти спитала?

— Тут неподалік є село Розгірче. Ти там бувала?

— Так, чудова місцина! Принаймні такі в мене залишилися спогади про Розгірче.

— Там, попід горою, є будиночок. Господарі мешкають за кордоном, тож вирішили продати. Може б, ти подивилася? — спитала сестра, подаючи миску з варениками.

— Подивлюсь, — відповіла Богдана Стефанівна і додала: — Згодом.

— Якщо хочеш оглянути будинок зсередини, треба їхати негайно. Господарі приїхали ненадовго, не можна гаяти час, — пояснила сестра. — Мій чоловік готовий хоч зараз вигнати з гаража свого «Москвича», аби туди з’їздити. Подивишся, подумаєш, а потім визначишся.

Жінка погодилася. Хотілося знову побачити рідні Карпати зблизька, відчути їх силу, помилуватися красою, та й будиночок поблизу гір — її давня мрія.

Дорогою Богдана Стефанівна милувалася не лише краєвидами, а й охайними сільськими будинками. Мимоволі порівнювала вулицю свого села з тими, які пропливали за вікном автомобіля, і дивувалася. Не було жодного напіврозваленого старенького будинку, усі один в один, високі, світлі, здебільшого дво- та триповерхові, з колонами, високими ґанками, покриті металочерепицею різних кольорів, поштукатурені у світлі кольори. Навколо них — квіти, садки, низенькі парканчики, на подвір’ї не видно прибудови для непотребу, сараї для худоби також добротні, хоч живи там.

«Якби показати хоча б одне із таких сіл сусідці Валентині Петрівні, вона б не повірила, що тут мешкають звичайні сільські люди, — розмірковувала жінка. — Вона б сказала, що тут живуть олігархи. Скільки таких великих будинків у її селі? Жодного. У Сєвєродонецьку є такі, але ж не пересічних громадян, не звичайних працівників хімічних заводів і навіть не шахтарів, їх мають високопосадовці, які накрали кошти для таких замків, або підприємці, які спіймали хвилю в торгівлі. Шкода, що не можна привезти і показати всю цю красу тим, хто волав: „Донбас годує всю Україну!“»

— Про що задумалась? — спитала її Ганна.

— Звідки люди беруть кошти на зведення таких будинків?

— Хто де. Змалку дітей привчають до праці, заробляти гроші, — пояснила сестра. — Більшість їздять на заробітки за кордон. Люди покидають родини не на один рік, щоб збудувати будинок. А що робити? У нас уже давно зрозуміли, що нема на кого сподіватися, тільки на свої працьовиті руки. А у вас гірше живуть?

— Приїдеш до мене в гості — сама побачиш, — зітхнула Богдана Стефанівна, згадавши рідну вулицю.

Карпати наближалися. Вони сунули назустріч, зеленаві, величні й мовчазні. У Богдани Стефанівни затріпотіло від хвилювання серце. Якби могла, то обійняла б цих велетнів, пригорнула до себе. Десь там, на горі, величезна ялиця, а за її верхівку зачепилася самотня білявка-хмаринка, замріялася, замилувалася красою Карпат.

Приїхали в Розгірче і посунули вузенькими вуличками. І тут охайні будиночки, не величні замки, але й не такі, як у селі Богдани Стефанівни. Навколо осель — квіти, на подвір’ях не асфальт, не бетон, загиджений свійською птицею, а килим зеленої травички, навіть на вулицях чисто і прибрано, ніби село приготувалося до свята.

«Москвич» зупинився майже біля підніжжя гори.

— Приїхали! — сказала Ганна.

Богдана Стефанівна вийшла з автівки, і їй перехопило подих. На узвишші, перед горою, вона побачила… старий дуб зі своїх снів-видінь! Саме таким його малювала уява жінки. Самотній і величний вартовий гір. Щось у ньому було магічне й принадне! Жінка, не зводячи очей з дерева, поспішила до нього.

— Куди це вона? — спитав чоловік Ганну.

— Не заважай їй, — відповіла жінка.

— Приїхали ж будинок оглянути.

— Нам її не зрозуміти — ми не були відірвані від своєї батьківщини, не втрачали її.

Богдана Стефанівна, зачарована неймовірною красою столітнього дуба, підійшла до нього, легенько торкнулася тремтячими пальцями загрубілої кори.

— Скільки часу ти чекав на мене? — прошепотіла жінка. — Дочекався! Нехай вважають мене пришелепуватою, навіть божевільною, але я знаю: наша зустріч мала відбутися. Твоє гілля важке, але воно — твої руки, і ти розпростер їх, зустрічаючи мене. Інші скажуть: «Так не буває!» — і лише ти і я знаємо, що таке можливо. Дерева чекають на людей, тільки люди часто сліпі і не помічають цього. Чи не хочуть знати, що у дерев є душа, що вони можуть терпляче чекати людей роками. Якби так не було, то звідки б я бачила тебе ночами?

Сльози котилися борідками зморщок, застилали зір, але жінка не помічала їх. Вона обняла широченний стовбур дерева, пригорнулася, врослася всім тілом у нього і відчула, як життєві сили наповнюють її всю. Скільки так простояла — не вела лік часу. Відірвалася від дуба, коли відчула, що тіло наповнилося життєдайною енергією. Жінка вдихнула на повні груди гірське повітря з домішками сухотрав’я та хвої.

— Я залишаюся тут, — сказала вона чи то дереву, чи собі.

Ганна вже встигла подзвонити господареві будинку, і він під’їхав до своєї садиби. Богдана підійшла до нього, привіталася.

— Оце мій будинок, — показав чоловік на хату неподалік.

Лише зараз жінка звернула увагу на невеликий добротний будинок, збудований зі шлакоблоків, дах зі звичайної черепиці, огорожі навколо нема, у садку — кілька яблунь, рясно обліплених червонобокими плодами. Але головне — з вікна видно гори та величний дуб. До дерева лише якихось тридцять метрів.

— У будинку дерев’яні вікна, — пояснив господар, — але вони ще в гарному стані, навіть міняти не треба, лише підфарбувати, бо фарба з сонячного боку трохи полущилася.

Чоловік відімкнув хату, і вони зайшли всередину. Богдана Стефанівна одразу підійшла до вікна, замилувалася краєвидом, який відкривався перед нею. «Можна сидіти перед вікном і просто відпочивати душею, — подумала вона. — Ніколи не набридне дивитися на гори — вони щодня різні, то лише здається, що віками стоять непорушно».

— Долівка зроблена з сухого дерева, — пояснив чоловік, — зверху настелений теплий лінолеум. Є і піч, і газ. Кімнат три: спальня, вітальня і простора кухня. Якщо жити одному, то вистачить.

Богдана Стефанівна неуважно слухала господаря, який розхвалював свою домівку, бо вже відчула, що все це: і будиночок, і яблуневий сад, і зелений килим на подвір’ї, і столітній дуб за вікном, і гори — все її, таке омріяне і жадане. Так буває з людиною, коли вона із буденного пісного життя зненацька потрапляє в казку, яку сама вигадала. Як зачарована, вона повільно пройшлася кімнатами, визирнула надвір з кожного вікна. Жінка не йняла віри, що все недосяжне протягом багатьох років може стати реальністю. Богдана Стефанівна подумала, що саме тут має здійснитися ще одна її мрія — мати коня. Можна не зводити високі паркани, а зробити лише низеньку загорожу, щоб кінь мав відносну свободу. Вона навіть уявила, як він скубе травицю біля дуба.

— А сарайчик тут є? — спитала вона господаря.

— Звичайно! За будинком є добротна споруда, до речі, утеплена, якщо тримати худобу, то не замерзне, — пояснив господар. — А ви хочете придбати корівку? — поцікавився чоловік.

— Коня, — відповіла коротко і загадково посміхнулася.

— У нас багато хто тримає коней, а я колись хотів завести буйволиць, — зізнався господар, — щоб мати молоко, робити на продаж сири, а потім поїхав на заробітки… Це хата моїх батьків, а мій дім уже багато років за кордоном… Може, ви, жіночко, втілите в життя мої наміри?

— Хіба в нашій країні є буйволиці? — здивувалася жінка.

Вони вийшли з чоловіком надвір, і він їй детально розповів, де і в кого можна придбати буйволиць та яке корисне для здоров’я їхнє молоко.

— То що вирішили? — спитав господар. — Сподобалася садиба?

— А скільки тут землі? — спитала жінка.

Виявилося, що відведена земля сягає аж до дуба. Це втішило Богдану Стефанівну, і вона уточнила ціну.

На її подив, чоловік назвав трохи вищу суму, ніж говорила Ганна. Богдана Стефанівна відійшла у бік з сестрою і поцікавилася, чому так.

— У нас так часто буває, — пояснила жінка. — Стоїть роками будинок, ніхто його не купує, господарі ладні продати задешево, а коли знаходиться покупець, одразу ціна підскакує. Якщо хочеш придбати, то можеш з ним поторгуватися.

Богдана Стефанівна для себе вже вирішила, що неодмінно придбає цей будинок, але потрібно було порадитися з Настею. До цього часу вона не витратила ні копійки з грошей, які їй дав колишній чоловік. Час від часу вона ходила до банкомату і перевіряла кошти — рахунок залишався незмінним. Вона думала, що Сергій Андрійович погарячкував, мине час, і він передумає. Але він не телефонував, не давав про себе знати, але й грошей з рахунку не знімав.

Богдана Стефанівна спробувала подзвонити доньці, але з нею не було зв’язку. Жінка повторила спробу кілька разів — марна справа. Вона знала, що в Сєвєродонецьку час від часу зникав телефонний зв’язок, тож продавцю садиби сказала, що дасть остаточну відповідь завтра. Він погодився, але нагадав, що наступного дня ввечері виїжджає з країни.

— Документи для продажу готові, тому чекатиму на ваш дзвінок вранці. Якщо надумаєте купувати хату, то у нас буде час вдень, щоб оформити угоду в нотаріуса.

Коли продавець поїхав, Ганна запропонувала відвідати ще одне місце.

— Ще один будинок? — спитала її сестра.

— Не знаю, чи була ти там, але не побувати — гріх.