(Ранок.) Він поїхав до Льюїса (?).

Туанетта.

Після отого вечора з платівкою минув місяць. Я мала здогадатися, вона цілими днями аж мурчала в розмові зі мною і грайливо на мене поглядала. Я гадала, що це якось пов’язано з Пірсом. І от одного вечора я подзвонила в двері й помітила, що вони не замкнені, тож я штовхнула їх і глянула на сходи, а якраз тієї миті із-за дверей визирнула Туанетта. І ми зустрілися поглядами. За якусь хвилю вона вийшла на сходовий майданчик, одягаючись. Вона нічого не сказала, а жестом запросила мене заходити, і, що найгірше, я почервоніла, а вона ні. Їй було просто весело.

— Чого ти така перелякана? — спитала вона. — Він зараз прийде. Він просто вийшов… — але для чого і куди він вийшов, я так і не дізналася, бо пішла геть.

Я ніколи по-справжньому не аналізувала, чого я тоді так розсердилася, образилася, була така шокована. Дональд, Пірс, Девід — усі знають, що вона живе в Лондоні, як жила у своєму Стокгольмі: вона сама мені розповідала, вони — теж. Та й Дж. П. мені чесно розказав, який він.

Це були не просто ревнощі. Як це така людина, як Дж. П., може бути настільки близька до такої людини, як вона? Такий справжній — і така фальшива, порожня, розбещена? Але чого б він мав брати мене до уваги? Немає жодної причини.

Він старший за мене на двадцять один рік. На дев’ять років молодший за Т.

Після того багато днів мені був огидний не Дж. П., а я сама. Моя вузьколобість. Я змусила себе зустрітися, вислухати Туанетту. Але вона не вихвалялася. Мабуть, це Дж. П. сказав їй цього не робити.

Наступного дня вона прийшла. Сказала, що прийшла перепросити. І (сама так сказала): «Просто воно так вийшло».

Я так ревнувала. Вони змусили мене відчути себе старшою, ніж вони. Ну як неслухняні діти. Мають секрет і раді. Тоді я сильно охолола. Я не могла дивитися на Дж. П. Урешті, напевне тиждень по тому, він одного вечора зателефонував мені до Кароліни. Голос у нього був зовсім не винуватий. Я сказала, що зайнята і побачитися з ним не можу. Ні, я ввечері не прийду. Якби він наполягав, я б відмовилась. Але він, здається, збирався покласти слухавку, і я пообіцяла, що зайду завтра. Я так хотіла дати йому зрозуміти, що образилась. А по телефону не поображаєшся.

Кароліна зауважила:

— Ти забагато до нього ходиш.

Я сказала:

— У нього роман із отією шведкою.

Ми навіть про це погомоніли. Я поводилася дуже справедливо. Захищала його. Але коли лягла спати, то звинувачувала подумки його. Кілька годин.

Перше, про що він запитав наступного дня (без жодної гри):

— Вона для тебе — курва?

Я відповіла:

— Ні. Зовсім ні.

А потім, наче мені це було байдуже:

— А чого б то?

Він посміхнувся. Він немовби говорив: «Я знаю, що ти відчуваєш». Від цього мені захотілося дати йому ляпаса. Я не могла вдавати, що мені все одно, і від цього було ще гірше.

Він сказав:

— Чоловіки — підлі.

Я висловила свою думку щодо того, що їхня найбільша підлість у тому, що вони можуть отаке говорити посміхаючись.

— Правда, — відказав він. І — пауза. Я подумала, що краще б мені було не приходити, краще б викреслити його зі свого життя. Поглянула на двері спальні. Вони були прочинені, я бачила край ліжка.

Я промовила:

— Я поки що не можу розкласти життя по поличках. І все.

— Послухай, Мірандо, — сказав він, — між нами лежать оці двадцять довгих років. Я краще знаю життя. Я більше прожив, більше зрадив, більше бачив зраджених. У твоєму віці в людини аж голова гуде від задумів і замірів. Ти думаєш, що коли я іноді можу бачити, що в мистецтві тривіальне, а що важливе, то маю бути більш доброчесним. Але я не хочу бути доброчесним. Моя привабливість для тебе (коли вона є) — це просто відвертість. І досвід. А не те, що я хороший. Я не хороший. Можливо, морально я навіть молодший за тебе. Можеш це зрозуміти?

Він просто промовляв уголос те, що я відчувала. Я була затиснута, а він гнучкий, а мало б бути навпаки. Я тут сама винна. Але я й далі думала, що він повів мене на концерт, а потім прийшов сюди до неї. Я пригадала, коли дзвонила в двері і ніхто не відповідав. Тепер я розумію, що це були суто жіночі ревнощі, але тоді це здавалося зрадою принципів. (Я й досі не розумію — у голові все перемішалося. Не можу точно сказати.)

Я попросила:

— Хочу послухати Раві Шанкара.

Я не могла зізнатися, що пробачила його.

Тож ми послухали. Тоді пограли в шахи. Виграв він. Про Туанетту не говорили, тільки вже на сходах, коли він сказав, що з нею в нього вже все скінчилося.

Я промовчала.

— Вона це робила просто для забави, — пояснив він.

Але після того все стало не так, як було. Це було щось таке, як закінчення стосунків. Я ще кілька разів його бачила, він ніколи не був сам, написала йому два листи, коли була в Іспанії, він надіслав мені листівку. Одного разу бачила його на початку цього місяця. Але про це потім. Напишу ще про дивну розмову з тою Нільсен.

Туанетта дещо розповіла: «Він говорив про своїх синів, і мені було дуже його шкода. Як вони просили його не приходити до них у їхню шикарну школу, а зустрічатися в місті. Їм було соромно, що їх із ним побачать. Як Роберт (зараз у Мальборо-коледжі) зверхньо з ним поводиться».

Він ніколи про нього зі мною не розмовляв. Може, він у глибині душі підозрює, що я належу до такого самого світу.

Самовпевнена дрібнота з випускників приватної школи, мідл-клас.

(Вечір.) Знову пробувала намалювати Дж. П. з пам’яті. Нічого не виходить.

К. сидів і читав «Ловця у житі» після вечері. Кілька разів я бачила, що він перевіряє, скільки сторінок прочитав.

Він читає тільки для того, щоб показати мені, як старається.

Сьогодні ввечері я проходила повз вхідні двері (після ванни) і сказала:

— Ну от і до побачення, дякую за чудовий вечір, — і спробувала відчинити двері. Вони, звісно, були замкнені.

— Здається, двері заклинило, — зауважила я.

Він навіть не всміхнувся, просто стежив за мною. Я додала:

— Жартую.

— Я знаю, — відповів він. Він так по-особливому вміє виставити мене дурепою — просто не всміхаючись.

Звичайно, Дж. П. завжди намагався затягти мене в ліжко. Я не знаю, чому так, але зараз краще розумію це, ніж тоді. Він шокував мене, грубіянив, висміював — але ніколи не огидно. Здалеку. Ні до чого не змушував. Не торкався. Тобто він мене на свій химерний лад поважав. Не думаю, що він повністю розумів, що робить. Він хотів мене вразити — і тим чи притягти до себе, чи відштовхнути. Як вийде.

Сьогодні знову було фотографування. Небагато. Я сказала, що в мене болять очі. І що мені не подобається, що він мені весь час вказує. Він нестерпно запопадливий: чи не могла б я зробити те, чи не обтяжить мене се… Ні, «обтяжить» він не каже. Аж дивно.

— Тобі б на конкурс краси податися, — промовив він, перемотуючи плівку.

— Дякую, — озвалася я. (Ми розмовляємо якось по-божевільному, я цього не помічаю, доки не прочитаю записане. Він так говорить, ніби я вільна будь-якої миті піти, і я так само.)

— Ти, напевне, розкішно виглядатимеш у цьому, як його, — сказав він.

Я здивовано подивилася на нього.

— В отому, французькому купальнику, — уточнив він.

— Бікіні? — спитала я.

Таких розмов я собі дозволити не могла, тож холодно подивилася на нього:

— Ти це маєш на увазі?

— Щось таке сфотографувати, — пробурмотів він, червоніючи.

І найдивніше тут те, що саме це він і мав на увазі. Він нічого непристойного не хотів сказати, ні на що не натякав, просто він такий незграбний. Як завжди. Він мав на увазі саме те, що говорив. Що мене було б цікаво сфотографувати в бікіні.

Я раніше думала, що в цьому є ще щось. Він дуже його стримує, але воно є.

Але тепер я так не вважаю. Я не вважаю, що він у чомусь себе стримує. Там і стримувати немає чого.

Чудова нічна прогулянка. Величезне чисте небо, без місяця, всюди поблискують теплі зорі, як молочні діаманти, прекрасний вітерець. Західний. Я змусила його пройтися по колу десять чи дванадцять разів. Гілля шаруділо, у лісі ухкали сови. А небо дике, вільне, вітер, повітря, простір, зірки.

Вітер повний запахів із далини. Надії. Море. Я певна, що чула запах моря. Я сказала (потім, звичайно, бо надворі в мене був заткнутий рот):

— Ми неподалік від моря?

Він відповів:

— Десять миль.

— Неподалік від Льюїса?

— Не можу тобі сказати, — наче йому хтось суворо заборонив розповідати. (Я часто в ньому це відчуваю: страшенно мала, скулена з переляку його добра частина, якою керує величезна зла.)

У підвалі все було геть по-іншому. Ми знову говорили про його сім’ю. Я пила міцний сидр. Я це роблю (потроху), щоб перевірити, чи можна його споїти так, аби він втратив пильність, але поки що він його не куштував. Він сам стверджує, що не тверезник. Отже, це частина його праці тюремника. Щоб не розслаблятися.

М. Розкажи мені ще про свою сім’ю.

К. Більше немає чого розповідати. Такого, що було б цікаво тобі.

М. Це не відповідь.

К. Таке, як я ото розповів.

M. Те, що я розповів.

К. Мені говорили, що в мене хороша англійська мова. Це було до знайомства з тобою.

М. Не важливо.

К. Мабуть, у тебе з того була оцінка A.

М. Так.

К. У мене було O з математики і біології.

М. (Лічу петлі — светр — дорога французька вовна.) Добре… сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять…

К. Я отримав приз для аматорів.

М. Молодчина. Розкажи мені ще про твого батька.

К. Я вже казав. Торговельний представник. Займався канцтоварами й галантереєю.

М. Комівояжер.

К. Зараз їх називають торговельними представниками.

М. Він загинув в автокатастрофі до війни. Мати втекла з іншим чоловіком.

К. У ній не було нічого хорошого. Як і в мені. (Я глянула на нього крижаним поглядом. Слава Богу, гумор у нього рідко виходить на поверхню.)

М. То тебе виховувала тітка.

К. Так.