— Тату, — монотонно скиглила Марілька. — Коли ми підемо на ярмарок? На ярмарок, тату!

— Цить, Марілько, — буркнув Кальдемейн, витираючи тарілку хлібом. — Про що ти кажеш, Ґеральте? Вони виїжджають із містечка?

— Так.

— Ну, не думав я, що так рівно піде. Із тим пергаментом, із печаткою Одона, вони тримали мене за горлянку. Робив я добру міну, але насправді хрін там що зумів би зробити.

— Навіть якби вони відкрито порушили закон? Учинили ґвалт, бійку?

— Навіть. Одон, Ґеральте, страх який дратівливий король, посилає на ешафот за будь-що. А в мене дружина, дочка, добре мені на своєму місці, немає необхідності ламати голову, звідки брати масло для каші. Одним словом, добре, що вони виїжджають. А як, власне, було?

— Тату, я хочу на ярмарок!

— Лібушо! Забери звідси Марільку! Так, Ґеральте, я й не думав, що вийде. Розпитував я Сотніка, корчмаря із «Золотого Двору», про ту новіградську компанію. Та ще зграя. Декого впізнали.

— Так?

— Той зі шрамом на пиці — це Ногорн, колишній охоронець Еберґарда, із так званої вольної анґренської компанії. Ти чув про вольну компанію? Ясно, хто ж не чув. Той бик, якого кличуть П’ятнасткою, також звідти. А навіть якщо й ні, не думаю, що його прізвисько походить від п’ятнадцяти добрих вчинків, які він зробив у житті. Той чорнявий напівельф — це Ківріл, розбійник і професійний убивця. Кажуть, мав якийсь стосунок до різанини у Трідамі.

— Де?

— У Трідамі. Ти не чув? Розголос був років десь три… так, три роки тому, бо Марілька мала дві весни. Барон із Трідаму тримав у ямі якихось зарізяк. Їх камради, а серед них, кажуть, і той напівкровка Ківріл, захопили паром через річку, повний прочан, було це під час Свята Ніс. Послали до барона вимогу, щоби звільнив тих. Барон, зрозуміло, відмовив, тоді вони почали убивати прочан, по черзі, одного за іншим. Доки барон став поступливішим і звільнив отих із ями, пустили за течією десятьох. Баронові потім загрожувало вигнання або навіть і сокира, одні докоряли, що піддався, тільки коли стількох повбивали, інші здійняли галас, що скоїв він дуже велике зло, що прен… прецедент виник чи якось так, що треба було отих перестріляти з арбалетів разом із заручниками або штурмом узяти їх із човнів, не поступатися й на палець. Барон у суді теревенив, що вибрав менше зло, бо на поромі було понад чверть сотні людей, баби, діти.

— Трідамський ультиматум, — прошепотів відьмак. — Ренфрі…

— Що?

— Кальдемейне, ярмарок.

— Що?

— Не розумієш, Кальдемейне? Вона мене обдурила. Не поїдуть. Змусять Стреґобора вийти з вежі, як змусили барона із Трідаму. Або мене змусять до… Не розумієш? Вони убиватимуть людей на ярмарку. Ваш ринок, у тих мурах, — це справжнісінька пастка!

— На всіх богів, Ґеральте! Сідай! Куди ти, Ґеральте?

Марілька, перелякана криком, захлипала, зіщулившись у кутку кухні.

— А я тобі казала! — крикнула Лібуша, тицяючи рукою в бік відьмака. — Казала! Одне зло від нього!

— Тихо, бабо! Ґеральте! Сідай!

— Треба їх зупинити. Зараз, поки люди не вийшли на ринок. Скликай сторожу. Як вони виходитимуть із заїзду, за шиї їх і в колодки.

— Ґеральте, будь розсудливий. Так не можна, не можна їх чіпати, якщо нічого не вчинили. Опиратимуться, проллється кров. Це професіонали, виріжуть мені людей. Як дійде до Одона, я головою заплачу. Добре, я зберу сторожу, піду на торг, там за ними приглядатиму.

— Це нічого не дасть, Кальдемейне. Якщо натовп вийде на площу, не запобігнеш паніці й різанині. Їх треба знешкодити зараз, доки на ринку порожньо.

— Це буде беззаконня. Я не можу цього дозволити. Із тим напівельфом і Трідамом — це може бути плітка. Ти можеш помилятися — і що тоді? Одон з мене шкіру спустить.

— Треба вибрати менше зло!

— Ґеральте! Я забороняю! Як війт — забороняю! Облиш меча! Стій!

Марілька кричала, затуливши личко рученятами.