За спиною голосно застогнав Даддітс. Повернувшись, Генрі побачив червону, немов байрус, кров, яка струмувала з ніздрів. Обличчя було викривлене в страшній судомі зосередженості. За опущеними повіками швидко обертались очні яблука. — Що це з ним? — стривожився Овен. — Не знаю. Даддітс закашлявся глибоким, болісним бронхіальним кашлем. З рота віялом бризок вилітала кров. — Розбуди його, Генрі! Заради Христа, розбуди! Генрі подивився на Овена переляканим поглядом. Вони вже наближалися до Кеннебанкпорта, до кордону Нью-Гемпширу лишалося не більш ніж двадцять миль, до Квеббінського водосховища — сто десять. На стіні кабінету Джонсі висів знімок Квеббіну, Генрі сам бачив. Ще в Джонсі був котедж тут неподалік, у Вері. Даддітс скрикнув: одне-єдине слово, повторене тричі між нападами кашлю. З нього поки що вилітали легкі бризки крові, це була кров із рота і горла, але коли почнуть рватися легені… — Розбуди його! Він каже, що йому боляче! Хіба не чуєш? — Він каже не «боляче». — А що? — Він каже: «бекон» .16