Того дня магазин був порожнім, якщо не рахувати власника, джентльмена на ім’я Дік Маккаскелл. Як і більшість співвітчизників, він увесь ранок провів перед телевізором. Усі випуски новин (це були переважно повтори, та й то, оскільки ця частина Північних лісів була оточена кордонами військових, показували в основному техніку доблесної армії, ВМФ і ВПС) так чи інакше зводилися до промови президента. Дік називав президента «містер Окефенокі»^[217] через ту херню, яка коїлася з його виборами, — невже, чорт забирай, там не знайшлося жодного довбня, який міг би порахувати голоси як слід? Сам він, щоправда, жодного разу не скористався наданим йому правом голосу з часів Ґіппера^[218](ото був президент) але це не заважало йому ненавидіти президента Окефенокі. Дік вважав його слизькою залупою з непомірно великими зубами, якій не можна довіряти (дружина, щоправда, у нього нічого така лялечка), і сприйняв промову об одинадцятій годині як звичайну балаканину. Він не повірив жодному слову старого Окефенокі. На його думку, вся ця історія — звичайна містифікація, організована для того, щоб змусити американського платника податків охочіше віддавати грошики на оборону і, відповідно, платити податки. У космосі нікого немає, вчені це вже довели. Єдині прибульці в Америці (крім самого президента Окефенокі, зрозуміло) — це бобожери, які пруться крізь мексиканський кордон і відбивають хліб у чесних американців. Проте люди, налякані чутками, сиділи вдома й дивилися телевізор. Дехто забіжить пізніше пропустити пивця або видудлити пляшечку вина, але зараз у закладі життя було не більше, ніж у розчавленій на шосе кішці.

Дік вимкнув телевізор з півгодини тому — з нього досить, Бог свідок — і коли о чверть на другу дзенькнув дзвіночок над вхідними дверима, був зайнятий розгляданням журналу з найдальшої полиці свого магазину, на якій висіла табличка: «ТІЛЬКИ ДЛЯ ПОВНОЛІТНІХ». Це специфічне видання називалося «Дівчатка в окулярах» — вельми точна назва, оскільки всередині всі дівчатка дійсно носили окуляри. І нічого крім них, sі^[219].

Дік підвів погляд на клієнта, хотів сказати щось на кшталт «Добридень» або «На дорогах іще слизько», але так і не сказав. Чомусь він зніяковів, і водночас із цим у Діка з’явилася тверда впевненість, що зараз його будуть грабувати, і йому ще дуже пощастить, якщо цим усе й скінчиться. Його ніколи не грабували за всі дванадцять років, що він володів крамницею. Якщо хтось здатний ризикнути волею за жменю готівки, поблизу чимало місць, де можна розжитися більшими жменями. Таке може спасти на думку лише…

Дік проковтнув клубочок у горлі. «Таке може спасти на думку лише психопатові», — думав він, і, можливо, цей хлопець і був таким, можливо, він маніяк, який тільки-но вколошкав усю свою родину і вирішив ще трохи погуляти, прикінчити ще кілька безневинних душ, перш ніж пустити собі кулю в лоба.

Дік зовсім не був параноїком (скоріше тюхтієм, як сказала б його колишня дружина), але це не скасовує того факту, що він відчував зло, яке йшло від першого за день відвідувача. Він недолюблював хлопців, які тинялися магазином і обговорювали «Патріотів» або «Ред Сокс» чи хвалились останнім уловом на водосховищі, але зараз багато віддав би за хоч двійко таких. А ще краще — за цілу компанію.

Спочатку чоловік просто стояв біля дверей, і так, з ним дійсно було щось не те. Помаранчева мисливська куртка, коли сезон полювання в Массачусетсі ще не почався. Але це нехай. Набагато більше Дікові не сподобалися подряпини на щоках чоловіка, як ніби він кілька днів поспіль продирався крізь хащі, та й саме обличчя, виснажене і якесь відсторонене. Губи його рухалися, наче він розмовляв сам із собою. Та й це ще не все. Сіре осіннє світло, яке проникало крізь курну вітрину, дивним чином поблискувало на його підборідді.

«Та цей сучий син пускає слину, — здивувався подумки Дік. — Хай йому грець, якщо це не так».

Голова відвідувача швидкими рухами повернулася в один бік, потім в інший, хоча тіло залишалося зовсім нерухомим. Дікові це нагадало сову, яка сидить на гілці й чатує на здобич, і він подумав, чи не зісковзнути зі стільця й сховатися за стійкою, але перш ніж устиг зважити «за» і «проти» подібного кроку (його колишня дружина сказала б, що він завжди міркував туго), голова чоловіка знову сіпнулась і очі втупилися прямо в нього.

Раціональна частина свідомості Діка все ще плекала надію (щоправда, досить непевну), що він усе це нафантазував собі, що в нього лише трохи поїхав дах через усі ці безглузді новини і ще більш безглузді чутки з півночі Мейну, кожну з яких старанно повторювала преса. Може, хлопцеві просто потрібні цигарки або упаковка пива, а може, пляшечка кавового бренді^[220] або порно, щоб перечекати довгу непогожу ніч у мотелі, перед тим як уранці продовжити шлях до Вера або Белчертауна.

Але й ця надія померла, коли їхні очі зустрілися.

Ні, це не був погляд маніяка-вбивці, який, уколошкавши власну родину, вирушив в останнє плавання в нікуди, але чомусь Дік навіть пошкодував, що це не маніяк. Очі покупця, аж ніяк не порожні, навпаки, виглядали аж занадто повними. Мільйон думок та ідей вирували в них зі швидкістю стрічок, які щосекунди випльовують телеграфні апарати в телеграфній агенції великого міста. Очні яблука, здавалося, навіть підскакують в очницях.

І за все своє життя Дік Маккаскелл іще не бачив таких зголоднілих очей.

— У нас зачинено, — промовив він голосом, більше схожим на вороняче каркання. — Ми з моїм партнером… він у задній кімнаті… сьогодні вирішили зачинитися. Через те, що на півночі коїться. Я… тобто ми забули повісити табличку. Ми…

Він міг би продовжувати в тому ж дусі годинами, та що там годинами — днями, але чолов’яга в мисливській куртці перебив його.

— Бекон, — випалив він. — Де?

Дік зрозумів, раптово й абсолютно чітко, що якщо в нього не виявиться бекону, цей тип його вб’є. Він і так цілком може його вбити. Але без бекону… так, без бекону він це зробить точно. Але в магазині був бекон. Дякувати Богові, слава Христу, слава Окефенокі і всім тим скаженим арабам, у нього був бекон.

— Холодильник у кінці залу, там, — промовив він своїм новим незвичним голосом. Рука, яка лежала на розкритому журналі, ніби перетворилася на шматок льоду. У голові зашепотіли чужі, незнайомі голоси. Червоні думки і чорні думки. Голодні думки.

Нелюдський голос запитав:

«Що таке холодильник?»

Утомлений, дуже людський голос відповів:

«Іди отим проходом, красунчику. Відразу побачиш».

«Я чую голоси, — із жахом подумав Дік. — Ох, Господи Ісусе, ні. Люди починають чути голоси перед тим, як остаточно з’їдуть з глузду».

Чоловік пройшов повз Діка і далі центральним проходом. При цьому він помітно кульгав.

Біля касового апарата стояв телефон. Дік глянув на нього і відвів погляд. До телефону можна було дістати рукою, та й 911 стояло на швидкісному наборі, але з таким самим успіхом апарат міг бути на Місяці. Навіть якби в нього вистачило сил, щоб потягтися до слухавки…

«Я дізнаюся», — вимовив нелюдський голос, і Дік ледь чутно застогнав. Голос звучав у голові, немов хтось увіткнув йому в мозок радіо.

Над дверима висіло опукле дзеркало, корисна штука, особливо влітку, коли в магазин набиваються діти, які їдуть на водосховище разом із батьками — до Квеббіну звідси всього вісімнадцять миль^[221], — на риболовлю, екскурсію чи просто пікнік. Малим паразитам так і кортить поцупити що-небудь, цукерки, жуйку або журнальчик із голими дівчатами. Тепер Дік дивився в дзеркало з жахом і захватом, спостерігаючи за чоловіком у помаранчевій куртці біля холодильника. Секунду той стояв нерухомо, потім схопив не один, а всі чотири пакети з беконом.

Після цього він, накульгуючи і нишпорячи поглядом по полицях, повернувся з беконом до каси. Він здавався небезпечним, голодним і невимовно втомленим, як марафонець на останній милі. Від погляду на нього в Діка запаморочилось у голові, наче він дивився вниз зі страшної висоти. Це було те саме, що спостерігати не за однією людиною, а відразу за кількома, коли всі товчуться, переміщуються і то потрапляють у поле зору, то виходять із нього. Дік мигцем подумав про фільм, який колись дивився, де якась божевільна баба мала сотню особистостей.

Чоловік зупинився й узяв із полиці банку майонезу, на початку проходу пригальмував ще раз і прихопив буханець хліба, після чого підійшов до каси. Дік, можна сказати, відчував утому, яка струмувала з кожної ділянки тіла чоловіка. Утому і безум.

Незнайомець поклав покупки й мовив:

— Сендвічі з беконом, на білому хлібі з майонезом. Найсмачніше.

І усміхнувся, до того втомлено, з такою несамовитою щирістю, що Дік на мить забув про страх і потягся до нього рукою.

— Містере, з вами все га…

Але рука Діка застигла, немов наштовхнулася на стіну. Мить вона висіла, тремтячи, над стійкою, потім підскочила вгору і вдарила Діка по обличчю — лясь! Після цього повільно відсторонилась і знову завмерла, ширяючи в повітрі, мов судно на повітряній подушці. Безіменний палець і мізинець склались і притиснулись до долоні.

«Не вбивай його!»

«Виходь і зупини мене!»

«Якщо розлютиш мене, можеш потім пошкодувати!»

Усі ці голоси лунали в його голові.

Рука попливла вперед, два виставлені пальці увіткнулись у ніздрі, закупоривши їх. На якусь мить вони завмерли, а потім, о Господи, почали втискатися далі. Хоч у Діка Маккаскелла було чимало сумнівних звичок, обкушування нігтів не було однією з них. Спочатку пальці просувалися насилу, затісно їм там було, але щойно потекла кров-змазка, вони мов збожеволіли. Почали звиватись, як хробаки. Брудні нігті стали розривати плоть, як кігті. Пальці просувалися все далі, все ближче до мозку. Ось уже він відчув, як ламаються хрящі, навіть почув…

«Припини, Сірий, припини це!»

І раптово пальці Діка знову стали його власними. Він із вологим ляском висмикнув їх із ніздрів. Кров ринула на прилавок, на гумовий килимок для дрібних монет із логотипом «Скоул»^[222] і на роздягнену красуню в окулярах, чию анатомію він вивчав до того, як увійшла ця істота.

— Скільки з мене, Діку?

— Візьміть так! — знову це вороняче каркання, але цього разу гугняве, бо ніс був забитий кров’ю. — Ох, чорт, забирайте і йдіть! Забирайтеся звідси на хер!

— Ні, я наполягаю. Це торгівля, у якій товар певної ціни обмінюється на відповідну суму грошей.

— Три долари! — каркнув Дік. Шок уже почав діяти. Серце в грудях закалатало часто-часто, м’язи задзвеніли від припливу адреналіну. Він сподівався, що створіння забереться, але від цього ставало тільки нескінченно гірше: знати, що майбутнє, саме життя так близько, і розуміти, що все це може зникнути за примхою якогось божевільного.

Божевільний дістав потертий гаманець, відкрив і став ритись у ньому. Тривало це цілу вічність. Дікові так здалося. Поки він цим займався, з його рота, як і раніше, текла слина. Нарешті він витяг три долари й поклав їх на прилавок. Гаманець відправився назад до кишені. Потім тип понишпорив у кишені мерзенного вигляду джинсів («Як зі смітника», — подумав Дік), витяг жменю дріб’язку й кинув на килимок із рекламою «Скоул» три монети. Два четвертаки й десять центів.

— Чайові. Двадцять відсотків, — із неприхованою гордістю оголосив покупець. — Джонсі дає п’ятнадцять. Це краще. Це більше.

— Аякже, — прошепотів Дік, булькаючи кров’ю в носі.

— Гарного вам дня.

- І ви… не беріть собі того до серця!

Чоловік у помаранчевій куртці трохи постояв, опустивши голову. Дік чув, як він перебирає можливі відповіді, і йому хотілося кричати. Нарешті покупець заговорив:

— Візьму, якщо зможу. — Знову пауза. І потім: — Не треба нікому телефонувати, партнере.

— Не буду.

— Присягаєтесь Богом?

— Так. Присягаюся Богом.

— Я і є немов Бог, — зауважив покупець.

— Ну, добре. Як скажете…

— Якщо зателефонуєш комусь, я дізнаюсь. Повернусь і видам тобі на горіхи.

— Не буду!

— Оце добре!

Він відчинив двері. Дзеленькнув дзвіночок. Він вийшов.

Хвилину Дік не міг поворухнутися, немов примерз до підлоги. Потім вибіг із-за стійки, по дорозі сильно вдарившись стегном об кут, але навіть не скривився. Надвечір на нозі проступить величезний синець, але тоді він нічого не відчував. Він повернув замок, зачинив засув і визирнув крізь скло за двері. Перед магазином стояв жалюгідний маленький червоний «субару», весь у бруді — теж ніби зі смітника, бідолаха. Чоловік, переклавши покупки на напівзігнуту руку, відчинив дверцята й сів за кермо.

«Їдь, — думав Дік. — Будь ласка, містере, заради Бога, просто їдь звідси».

Але він не поїхав, а натомість узяв хліб, розкрив упаковку й витяг із десяток скибок. Потім зняв кришку з майонезної банки і почав пальцем мастити на хліб майонез. Після кожного шматка з захватом облизував палець, при цьому очі його заплющувались, голова відкидалася назад, а на обличчі з’являвся вираз блаженства, яке, здавалося, розходилось навкруги від рота. Покінчивши з хлібом, він схопив упаковку бекону, зірвав папір, зубами відкрив внутрішній пластиковий пакет і витрусив звідти цілий фунт нарізаного бекону. Поклав його на один кусень хліба, накрив зверху другим і жадібно, по-вовчому вгризся. Вираз божественної насолоди не сходив з його обличчя. Це був вираз гурмана, який куштує найвишуканішу в житті страву. Борлак смикався щоразу, коли через горло проходив черговий відкушений шматок. Трьома укусами з сендвічем було покінчено. І коли чоловік потягся по ще два шматки хліба, у мозку Діка Маккаскелла запульсувала думка: «Так навіть краще! Майже живе! Холодне, але майже живе!»

Рухаючись повільно, як під водою, Дік відступив від дверей. Сірість дня, здавалося, наповнила магазин, приглушила світло ламп. Ноги раптом перестали тримати його, і, перш ніж брудна дощана підлога нахилилася йому назустріч, сіре змінилося чорним.