1

Єдиним об’єктом у районі проведення операції була невелика крамничка, що називалася «Сільмаг Ґосселіна». Загін зачистки Курца почав прибувати туди невдовзі після того, як пішов сніг. О десятій тридцять, коли туди дістався сам Курц, там уже були перші люди з команди підтримки. Вони взяли справу у свої руки.

Магазин отримав кодову назву «Синя база». Сарай, розташовані поряд корівник (занедбаний, але ще не розвалений) і загорожа отримали назву «Синій ізолятор», і там уже розмістилися перші затримані.

Арчі Перлмуттер, новий ад’ютант Курца (старий, Калверт, помер від серцевого нападу менш ніж два тижні тому — до біса невдалий час) носив із собою планшетку з десятком імен. З’явився він сюди, озброєний ноутбуком і електронним записником, але виявив, що на Джефферсон-тракт електронні пристрої потрапляють у стан НФНФ — «ні фіга не фуричать». Першими в цьому списку стояли імена Ґосселінів: старого, управителя крамниці, і його дружини.

— Це ще не все, — сказав Перлмуттер.

Курц пробіг поглядом список на планшетці Перлі, потім повернув його. За ними паркувалися великі трейлери, підганялись і встановлювались напівпричепи, росли ліхтарні стовпи. Коли настане ніч, це місце буде освітлене, як стадіон під час фіналу сезону Головної бейсбольної ліги.

— Двох ми випустили. Ось на стільки розминулися. — Перлмуттер підняв праву руку з розсунутими на чверть дюйма великим і вказівним пальцями. — Вони приїжджали по їжу. Узяли переважно пиво й сосиски.

Обличчя в Перлмуттера стало блідим, лише дві червоні троянди цвіли на щоках. На тлі все більшого шуму він мусив підвищувати голос. Гелікоптери прилітали парами й сідали на щебенево-асфальтову дорогу, що вела до федеральної автостради 95, звідки можна було вирушити або на північ до одного сонного містечка (Преск-Айл), або на південь, до інших сонних містечок (наприклад, Банґор чи Деррі). Гелікоптери — це, звичайно, непогано, якщо пілоти не залежать від складних навігаційних приладів, які теж НФНФ.

— Ці двоє — вони туди чи звідти? — запитав Курц.

— Туди, — відповів Перлмуттер. Він не міг змусити себе дивитися в очі Курца, куди завгодно, тільки не йому в очі. — Ґосселін каже, тут іде лісова дорога, її називають Просіка. На звичайних картах її не позначено, але в мене є топографічна карта, на якій…

— Ось і добре. Вони або вийдуть звідти, або залишаться. Нам підходять обидва варіанти.

Прилетіло ще більше гелікоптерів, деякі, на віддалі від сторонніх очей, вивантажували кулемети. Операція загрожувала досягти масштабів «Бурі в пустелі», а то й більших.

— Ви розумієте свою місію тут, Перлі?

Перлмуттер напрочуд чітко розумів. Він був новачком і так хотів справити враження, що мало не стрибав на місці. «Як спанієль, що зачув обід», — подумав Курц. І все це юнак робив, не дивлячись начальникові в очі.

— Сер, моє завдання має триєдину природу.

«Чи ти ба, триєдину, — подумки гмикнув Курц. — Оце висловлюється».

— Я зобов’язаний: а) перехопити, б) доправити перехоплених осіб до медиків і в) утримувати і сортувати їх відповідно до подальших вказівок.

— Саме так. Це і…

— Але, сер, перепрошую, сер, але медики ще не прибули, тільки кілька армійських санітарів, і…

— Заткни пельку, — перервав його Курц. Говорив він неголосно, але кілька чоловіків у зелених комбінезонах без будь-яких знаків розрізнення (вони всі були в таких комбінезонах, включно з самим Курцом), які метушливо займалися своїми справами, зупинились і подивились на Курца з Перлмуттером, після чого знову почали рухатися. З подвоєною швидкістю. Що ж до Перлмуттера, троянди на його щоках миттєво згасли. Він відступив, збільшивши відстань до Курца ще на фут.

— Якщо ти ще хоч раз мене переб’єш, я тобі так дам, що ногами накриєшся. Зроби це вдруге, і я відправлю тебе до шпиталю. Зрозуміло?

З видимим зусиллям Перлмуттер нарешті спрямував погляд на обличчя Курца. На його очі. Потім віддав честь так чітко й різко, що його пальці мало не висікли іскру.

— Сер, так, сер.

- І цього теж не треба. — І коли погляд Перлмуттера почав знову опускатись: — І дивись на мене, коли я з тобою розмовляю, хлопчино.

Дуже неохоче Перлмуттер послухався. Тепер його обличчя посіріло. Незважаючи на те що вертольоти, які вишикувались на дорозі, видавали безліч різних і гучних звуків, тут якимось чином зберігалася відносна тиша, ніби Курц переміщувався в якійсь власній повітряній кишені. Перлмуттер був упевнений, що всі навколо зараз дивляться на нього і бачать, наскільки він переляканий. Якоюсь мірою його страх пояснювався очима нового начальника, точніше, катастрофічною порожнечею в них, немов за ними зовсім не було мозку. Перлмуттер чув про погляди, які прозирають на тисячу ярдів наскрізь, але погляд Курца йшов наскрізь на мільйон ярдів, а то й світлових років.

І все ж якимось чином Перлмуттер витримав погляд Курца. Зазирнув у порожнечу. Схоже, початок виявився не надто успішним, але було важливо — було необхідно — зупинити зсув, поки він не перетворився на лавину.

— Гаразд, молодець. Принаймні вже краще. — Курц говорив тихим голосом, але Перлмуттер легко розчув його попри гудіння гелікоптерів. — Я скажу це тільки раз і тільки тому, що ти тут новенький і явно не можеш відрізнити жопу від голови. Мене попросили провести тут операцію «пука». Ти знаєш, що таке пука?

— Ні, — відповів Перлмуттер. Йому було майже фізично боляче не додавати «сер».

— У повір’ях ірландців, нації, що досі не виповзла зі світу забобонів, у якому жили їхні предки, пука — це примарний кінь, який викрадає мандрівників, забирає їх, несучи на собі. Я обрав таку назву, тому що ця операція водночас таємна і відкрита. Парадокс, Перлмуттере! Добра новина: до подібної байди ми готувалися з 1947 року, відтоді як військово-повітряні сили вперше виявили артефакт позаземного походження, який тепер зветься «спалах». Погана новина: майбутнє настало, і мені доводиться зустрічати його з такими помічниками, як ти. Ти мене розумієш, салаго?

— Так, с… так.

— Сподіваюсь. І ось чим нам належить тут займатися. Ми повинні діяти швидко, рішуче й при цьому скакати верхи на коневі пука. Нам доведеться виконати всю брудну роботу і постаратися вийти звідси чистими… чистими… так, Господи Боже, і з посмішкою.

Курц оголив зуби в короткій посмішці і зробився настільки схожим на дикого сатира, що Перлмуттер мало не заволав від страху. Високий, із похилими плечима, зовні Курц був подібний до штабного щура, але в ньому було щось моторошне. Це проскакувало в його погляді, відчувалося в тому, як манірно він тримав перед собою руки… Але не це робило його по-справжньому страшним, не через це люди звали його «жахливий старий Курц». Перлмуттер не знав точно, в чому річ, та й не хотів знати. Зараз же в нього було лиш одне, єдине бажання — закінчити цю розмову, не забруднивши штанів. Кому може бути треба пертися двадцять-тридцять миль на захід задля контакту з інопланетними формами життя? Ось вона, ця людина, стоїть прямісінько перед Перлмуттером.

Губи Курца зімкнулися, приховавши зуби.

— Ми ж на одному боці?

— Так.

— Віддаємо честь одному прапору? Сцимо в один пісуар?

— Так.

— Якими ми вийдемо звідси, Перлі?

— Чистими.

— Чудово. Якими ще?

Мить, яка здалася вічністю в пеклі, він не знав, що відповісти. Потім згадав.

— Усміхненими , сер.

— Ще раз назвеш мене «сер», дам у пику — ногами накриєшся.

— Пробачте, — зніяковів Перлмуттер.

На дорозі з’явився шкільний автобус, який їхав, щоб не зачепити гелікоптери, правими колесами в канаві, при цьому нахилившись так, що не перевертався лише якимось дивом. На його жовтому боці великими чорними літерами було написано: «Школа Міллінокета». Зафрахтований автобус. Усередині Овен Андергілл і його люди. Команда А. Побачивши автобус, Перлмуттер трохи піднісся духом.

— До вечора будуть у тебе лікарі, — сказав Курц. — Усі, які потрібні. Зрозуміло?

— Зрозуміло.

Прямуючи до автобуса, який зупинився перед єдиною бензоколонкою при крамниці, Курц подивився на кишеньковий годинник. Майже одинадцята. Дідько, як летить час, коли починаються веселощі! Перлмуттер пішов із ним, але вже не підстрибував, як кокер-спанієль.

— Поки що, Арчі, спостерігай за ними, дивись на них, нюхай, слухай їхні байки і документуй кожен випадок Ріплі. Сподіваюся, ти знаєш, що таке Ріплі?

— Так.

— Добре. Тільки сам не чіпай.

— Господи, не буду! — вигукнув Перлмуттер і почервонів.

Курц злегка розтягнув губи в усмішці, не набагато природнішій, ніж його перша, акуляча.

— Чудова думка, Перлмуттере. Респіратори у вас є?

— Щойно прибули. Дванадцять коробок, і ще ве…

— Добре. Мені будуть потрібні полароїдні фотографії Ріплі та гора документів. Експонат А, експонат Б тощо. Зрозумів?

— Так.

- І ніхто з наших… з наших гостей не повинен вислизнути, зрозуміло?

— Абсолютно зрозуміло.

Сама думка про таке вразила його до глибини душі, що відбилося на його обличчі.

Губи Курца розтяглися сильніше, посмішка зробилася ширшою і перетворилася на справжню акулячу. Порожні очі дивилися крізь Перлмуттера, в самий центр Землі, як гадав Перлмуттер. Цікаво, подумав він, хто-небудь узагалі вийде з цієї «Синьої бази», коли все скінчиться? Окрім Курца, зрозуміло.

— Продовжуйте, громадянине Перлмуттере. Від імені уряду наказую продовжувати.

Арчі Перлмуттер провів Курца поглядом до автобуса, з якого вибирався Андергілл, що фігурою нагадував присадкуватий глечик, і ще ніколи в житті вигляд людської спини не приносив йому більшого задоволення.