1. Невдалі переговори

Саме в час розростання конфлікту на Холмщині, у середині 1942 року, було здійснено спробу його припинення і налагодження співпраці між українським та польським підпіллям. Для ОУН політичною платформою пошуку примирення стали рішення Другої конференції з квітня 1942 року. «Свою політику, — читаємо в ухвалі, — ми будуємо [...] на політиці вилучення другорядних фронтів і розгортанні боротьби тільки на головних вирішальних фронтах. При чому ми в теперішній момент вважаємо нашим головним фронтом — фронт боротьби з московським імперіалізмом, під якою маскою він би не виступав»^[122]. У цих же постановах спеціально наголошено: «Стоїмо за злагіднення польсько-українських стосунків у сучасний момент міжнародної ситуації й війни на платформі самостійних держав і визнання панування права українського народу на ЗУЗ»^[123].

Член Проводу ОУН Михайло Степаняк у своїх свідченнях НКВД вказував: «На Другій конференції ОУН розглядалося також питання про взаємини з поляками, і прийшли до рішення, що необхідно: 1. Створити союз так званих "Поневолених народів СРСР"; 2. Домовитися з поляками про спільну боротьбу проти СРСР, чи у гіршому випадку досягти їх нейтралітету в боротьбі ОУН проти Радянського Союзу»^[124].

Можна говорити і про готовність поляків припинити боротьбу і вести переговори, адже польське керівництво чітко розуміло, що в умовах невизначеності ситуації зі східним кордоном Польщі будь-який конфлікт на спірних територіях буде використаний проти нього. «Національну боротьбу на цих землях, — писав генерал Стефан Ровецький у штаб Верховного головнокомандувача польських збройних сил, — в певний період можуть використати Ради як привід для інтервенції»^[125]. Крім того, для польського підпілля не залишилися непоміченими спроби українців залагодити конфлікт, що наростав. На основі аналізу публікацій ОУН кінця 1942 року МЗС еміграційного уряду підготувало повідомлення, де стверджується, що ОУН розглядає Польщу як потенційного союзника^[126].

Про перспективний початок переговорного процесу розповідає у своїх свідченнях НКВД Лука Павлишин. «У червні 1942, — читаємо в протоколі, — коли я був крайовим військовим керівником ОУН-Захід, до мене з’явився зв’язковий із Холмщини "Срібний" і заявив, що один із членів польської підпільної організації бажає вести переговори з ОУН. Я доповів про це крайовому провіднику ОУН-Захід "Дмитру" (Михайлу Степаняку) і з його санкції призначив переговори у Львові»^[127]. Ймовірно, саме спровоковані прокомуністичними силами перші спалахи війни влітку 1942 року на Холмщині продемонстрували необхідність починати переговори. Предметом зустрічі у Львові стало встановлення нейтралітету між українським та польським підпіллям.

Чергова зустріч, яка, можливо, стала результатом перемовин з участю Павлишина, відбулася також у Львові тоді ж, улітку 1942 року. ОУН цього разу представляли члени Проводу Михайло Степаняк та Зенон Матла, польську сторону — політики з так званої «Демократичної лівиці». Як свідчать протоколи допиту Степаняка, відбулися три зустрічі, під час яких поляки та українці намагалися з’ясувати позиції сторін. Спільними точками дотику, які могли послужити початком співпраці, було визнання необхідності боротьби з двома окупантами — СРСР та Німеччиною, а також визнання взаємного інтересу в існуванні незалежних національних держав обох народів. Сторони розуміли, що нерозв’язаним залишиться питання належності західноукраїнських земель^[128]. Зважаючи на те, що польські представники не мали жодних офіційних повноважень від лондонського еміграційного уряду, переговори закінчилися нічим. Контакт у Львові перервався через арешт польських учасників перемовин.

Михайло Степаняк зазначає, що наприкінці літа 1942 року у Варшаві відбувалися переговори з участю члена Проводу ОУН Омеляна Логуша — «Іваніва» із представниками Делегатури краю польського еміграційного уряду. Судячи з того, що про їхні конкретні результати Степаняк нічого не чув, можна припустити, що ці зустрічі також закінчилися нічим.

Наступні перемовини пройшли за ініціативи польської сторони у Львові. Граф Дунін-Борковський та граф Бохенський від імені польського підпілля звернулися до митрополита Шептицького з проханням пов’язати їх із бандерівцями. Митрополит уповноважив для організації процесу отця Йосифа Кладочного. Переговори відбулися на квартирі священика на вулиці Бема у Львові, ОУН на них представляли Зенон Матла та інший невідомий член Проводу організації^[129]. Поляки були готові говорити лише про започаткування спільної антинімецької боротьби, тоді як оунівці вимагали політичних гарантій вирішення українського питання, а саме визнання української незалежності і відмова від територіальних претензій Польщі на західноукраїнські землі. Очевидно, польська делегація не мала повноважень для прийняття рішень щодо таких питань, тому кількаденні дискусії завершилися безрезультатно.

Однією з причин відсутності поступу був брак у польського еміграційного уряду в Лондоні бачення майбутнього розв’язку проблем, які хвилювали українців. Польські політики обрали вичікувальну позицію, спостерігаючи за кристалізацією міжнародної ситуації. Протягом усієї війни основою їхньої зовнішньої політики була позиція відновлення status quo ante bellum, відступити з якої для еміграційного уряду означало втратити політичний грунт для свого існування. Тому у спеціальних аналітичних матеріалах Східного бюро наголошувалося на непотрібності і навіть шкідливості контактів з ОУН^[130]. З іншого боку, непорушність кордонів 1939 року — позиція, яку засадничо не могла сприйняти українська сторона. Західноукраїнські землі, якими треба було б пожертвувати заради подолання конфлікту, були для неї основним ареалом і джерелом розвитку визвольного руху. Польські політики чудово усвідомлювали, що саме ця проблема є ключовою у взаєминах і саме вона, а не полонофобія українських націоналістів, є головним джерелом конфлікту. У повідомленні МЗС зі східних теренів за січень 1943 року вказувалося: «Ставлення ОУН до Польщі випливає з безкомпромісного трактування ними програми відриву принаймні Східної Малопольщі, Волині і Південного Полісся від Польщі. Якби Польща з цих земель захотіла зрезигнувати, що повинна зробити, так як отримає значні терени на півночі та заході — готові були б до спільної з поляками антинімецької акції»^[131].

Проте польські політики не намагалися використати бодай найменші можливості для діалогу. Більшість готові були говорити лише з позицій сильнішої сторони, яка диктує власні умови. У рекомендаціях МЗС щодо пропаганди стосовно українців наголошується на необхідності акцентувати на «почутті польської сили», невідворотності повернення польської влади і неухильності покарання усім, хто боровся проти неї^[132]. Навряд чи така позиція могла зупинити наростання конфлікту.

У статті «Боротьба за Польщу на східних землях», опублікованій у липні 1942 року в підпільному виданні "Ziemie Wschodnie Rzeczypospolitej", автор прямо узалежнює ставлення до національних меншин від їхньої лояльності до польської держави: «Можливість порозуміння з нами можуть мати тільки ті, які виконують громадянський обов’язок супроти Польщі, ті, які висловлюють щодо Польщі свідоцтва свого позитивного ставлення, несуть разом з нами жертви у боротьбі з ворогами»^[133]. Інші політичні сили не те що не мали права бути стороною в переговорах, а повинні були пам’ятати про невідворотність покарання. «Ті, хто зрадив Польщу, є нашими ворогами, з якими будемо боротися з безоглядністю. Зрада мусить бути таврована і покарана. Ніхто не зможе уникнути цієї кари. Українська ребелія, яка готується в Східній Малопольщі, стрінеться з нашим рішучим спротивом і мусить бути стерта»^[134]. «Зрадниками» вважали передусім діячів українського визвольного руху, а такі вихідні позиції прирікали на поразку будь-які спроби порозуміння.

Мар’ян Голембйовський, один із діячів польського підпілля, згодом член Замойського інспекторату АК та її наступника «Вольносць і нєзавіслосьць» (ВіН), згадує, що як в еміграції, так і на батьківщині серед поляків у той час не було жодної політичної сили, яка мала би чіткий план вирішення українського питання. 28 серпня 1942 року у Великій Британії відбулася зустріч Сікорського з польськими підпільниками, серед яких був і Голембйовський, де прем’єр заявив, що віддасть Україну Сталінові. На прохання уточнити, йдеться про відмову від так званих східних кресів чи тільки про виселення українців, відповів: «Забагато хочете знати»^[135].

Отже, ситуація на західноукраїнських землях наприкінці 1942 року не могла не вибухнути збройним протистоянням. Переговори, замість того, аби локалізувати та зупинити спалахи конфлікту, які мали місце вже в середині цього року, лише засвідчили безперспективність домовленостей та нереальність мирного розв’язку. «Укладений мною нейтралітет між ОУН і польською підпільною організацією, — повідомляв Лука Павлишин на допиті, — виявився недійсним, так як незабаром після його укладення з Холмщини і Підляшшя стала поступати інформація, що польська підпільна організація знищує не тільки членів ОУН, але й мирних ні в чому не винних українців. Таким чином нейтралітет перестав бути дійсним як порушений польською підпільною організацією»^[136].

Українці та поляки пересвідчилися у 1942 році в неможливості з’ясування польсько-українських суперечностей політичними методами, жодна зі сторін не готова була до поступок, тому обидві вдалися до насильницьких дій, котрі вилися у війну, яка почалася на Холмщині, а згодом перекинулася на Волинь.

Перелом у Другій світовій війні 1943 року теж безпосередньо впливав на стан польсько-українських стосунків. Розуміння близького завершення німецької окупації західноукраїнських земель актуалізувало питання, чиїми вони будуть — польськими, радянськими, українськими? Невизначеність на міжнародному рівні провокувала кожну зі сторін конфлікту до самостійних спроб його розв’язання, часто з використанням допомоги третьої сили. В результаті у боротьбі проти поляків українці використовували німців, а поляки в антиукраїнській боротьбі користувалися допомогою німців та радянських партизанів. Німці підтримували то одну, то іншу сторону, не віддаючи вирішальної переваги жодній та посилюючи суперечності. «Німецька політика на Холмщині, — читаємо в українському підпільному звіті за 1943 рік, — визначається поглибленням антагонізму між українцями і поляками. Причому часто використовують поліційні частини одної сторони проти другої»^[137]. Така ж тактика використовувалася на інших теренах, охоплених протистоянням. У звіті польського підпілля з Волині за 1943 рік читаємо: «Окупант з повним розумінням своєї диявольської роботи вживає допоміжну поліцію однієї національності проти іншої і навпаки, а також поширює цю ганебну систему на господарську і цивільну адміністрацію»^[138].

Радянські партизани використали конфлікт для ослаблення польського та українського національного руху і посилення власних позицій. Зі зростанням протистояння польські населені пункти, які опинилися перед загрозою українських нападів, дедалі частіше почали звертатися за допомогою до радянських партизанів. Ті таку допомогу надавали, використовуючи її для закріплення власних позицій у неопанованому терені та для посилення прорадянських настроїв серед поляків. Особливо актуальним для радянської сторони це стало навесні 1943 року, коли, після виявлення німцями слідів Катинського злочину, відбувся розрив дипломатичних стосунків польського еміграційного уряду з СРСР.

Цією нагодою вирішили скористатися керівники українського підпілля, які вважали, що інформація про цей брутальний злочин радянської влади проти польської еліти дозволить налагодити співпрацю з польським підпіллям. «В Смоленських лісах імперіялістичні бандити розстріляли 12 тис. польських офіцерів, — говориться у зверненні ОУН. — Це були офіцери тої частини армії, яка добровільно піддалася більшовикам під час упадку Польщі. Імперіялісти використали момент слабості польського народу, щоб позбавити його важного провідного кадру, без якого є неможлива боротьба за державність. Сьогодні німці цей факт хотять використати в своїй пропаганді для удару по престижу большевиків. Вони визначили спеціальну комісію для розслідування справи і розголошують факт по цілому світі через пресу і радіо. У відповідь на цю німецьку пропаганду большевики заперечили факт, закидаючи німцям, що вони самі розстріляли згаданих офіцерів, а пропаганда їх є провокацією. Відізвався з Лондону також Сікорський, несміло питаючися більшовиків про вияснення. У відповідь на це дістав цілу бурю. "Союзні" більшовики назвали його по радіо німецьким прислужником та зірвали дипломатичні зносини. З другої сторони вдарила Сікорського Англія. Вона зажадала реорганізації заграничного уряду Сікорського, зажадала відкликати домагання до Міжнародного Червоного Христа прослідити справу, а вимагає всецілого підпорядкування політичним вимогам більшовиків.

Що ж в дійсності є з цею цілою справою? Хто розстріляв польських офіцерів і чому так поставились "союзники" до цього ганебного вчинку? Нема сумніву, що моральними винуватцями цього злочину є в рівній мірі як більшовицькі, так і німецькі імперіялісти. Хоч сам факт розстрілу доконали "союзницькі" більшовики, та однак цей випадок був фрагментом тільки їх спільного плану знищити польський народ. Тому, коли вони до цього часу мовчали про цей й інші подібні вчинки, то для нас ясно, чому воно так було. Коли вони сьогодні спихають вину один на другого, то також ясно, які мають до цього підстави. Не дивною є також позиція Англії. Англія хоче мати більшовицького союзника коштом Польщі.

Поляки! Чи не бачите, що вами торгують? Чи ви не бачите, що ваші "союзники" плюють вам в лице? Чому так є? Тому, що ваші провідники вибрали невластивий шлях до вашого визволення. Ваше місце як поневоленого народу не в таборі імперіялістів, що хотять поневолити і знищити всі поневолені народи, а в революційному таборі поневолених народів. Ваша боротьба повинна йти не в руку з московським імперіялізмом, що хоче вас знищити, а проти московського і німецького імперіялізмів. Вашим політичним гаслом повинно бути не загарбання чужих територій при помочі ворожих вам імперіялізмів, а будова власної держави на власній етнографічній території. Свобода народам — свобода людині — це повинен бути ваш клич в боротьбі»^[139].

Як бачимо, існувала загроза початку збройного протистояння польського підпілля та радянських партизанів, більш того, об’єднання його зусиль із українським рухом. Відвернула ж її ескалація польсько-українського конфлікту саме тоді, навесні 1943 року.