Розділ III ПОЇЗДИ ЙДУТЬ НА ЗАХІД

Ешелон стояв на високому насипі. Позаду нього, на станції, світило кілька ламп, виднілося двоє жовтих вікон, але навколо вагонів була тільки темна синява ночі й невиразний, тремтливий відблиск зірок. Попереду посапував паровоз, викидаючи навскоси вгору султан диму – ажурний, легкий, наче вирізаний з тонесенького цигаркового паперу. На рейки падало світло з відкритих колосників топки, й у відблиску того світла вишневими кругами вимальовувались колеса. Чути було, як спокійно посапує пара та хрускотить гравій під чобітьми вартових, що походжали туди й сюди вздовж вагонів.

Ребристі прямокутні товарні вагони вирисовувались на тлі неба застиглими силуетами. Тільки на дахах першого й останнього стирчали націлені вгору, мов випростані пальці піднесених рук, з'єднані по чотири зенітні кулемети. Біля кожного чергувало по два солдати. Один із них, на самому кінці поїзда, тихо грав на губній гармошці.

Далеко попереду, майже біля горизонту, моргнуло червоне світло семафора, опустилось і раптом позеленіло. Паровоз загув басом, як пароплав у порту, засопів, а тоді по всьому ланцюгу вагонів пройшов дзвінкий металічний брязкіт, і ешелон смикнуло вперед. Вартові підбігли до прочинених дверей, стрибали на приступки, залазили всередину вагонів. Знизу видно було, як колеса здригнулись, округлі вирізи в них стали повільно крутитись – поїзд рушав у дальню путь.

Саме тоді в кущах на насипі хтось тихо свиснув. Два силуети рвучко стрибнули вгору – людина й собака. Хвилину вони обоє бігли вздовж поїзда, який ще не набрав ходу, потім людина взяла собаку, підкинула його у вагон, сама стрибнула, вхопившись за металеву скобу, підтягнулась на руках і одразу ж сховалася ліворуч за стіною, в мороці.

У вагоні на дерев'яних триповерхових нарах, збитих із неструганих дощок, спали люди. Чути було, як вони рівномірно сопуть – дихають. Пахло сукном, тютюном і металом – характерним запахом війська.

Тільки один солдат, видно, черговий, сидів на ящику біля грубки посеред вагона. Він був у шинелі, за плечима стирчало дуло карабіна з гострим чотирикутним багнетом. Солдат саме підкладав дрова у жерстяну грубку. Почувши біля дверей шелест, він навіть голови не повернув, тільки запитав:

– Ти, Ваню?

– Я, – невиразно буркнув той, що заліз у вагон.

– Що ти за людина? Завжди запізнюєшся. От побачиш, що, колись відстанеш… Якщо вже маєш відставати, то не в моє чергування.

Він іще бурчав собі під ніс, але той, кого вважали за Івана, не відповідав. На нижніх нарах, з самого краю, якраз було вільне місце, чоловік ліг і вкрився полою шинелі сусіда. Той щось промимрив крізь сон, трохи посунувся і, покректуючи, повернувся на другий бік. Зашелестіло сіно. Скориставшися з цього, запізнілий пасажир висмикнув з-під себе трохи сіна й сунув його під нари.

– Сюди, Шарику, – прошепотів, – сюди… Лежи.

Поїзд спочатку уповільнив хід, немовби втомився од невпинного бігу, а потім загальмував і зупинився. Десь, у голові ешелону ясним веселим звуком обізвалася сурма. Ще й не замовкла, коли у відповідь їй почулося стукотіння і скрегіт відчинюваних дверей. У вагони разом з холодним вітром вливався сірий світанок, в якому виразніше було чути металеві голоси побудки.

Червоноармійці схоплювалися, натягували чоботи і, позіханням відганяючи сон, вискакували на насип. Трава була сіра від інею й шелестіла під чобітьми, мов щетина на неголених щоках. Солдати збігали по насипу вниз, розбивали каблуками тонку кригу в канаві біля залізничного полотна, вмивалися. І пустували при цьому, наче школярі, бризкаючи один на одного водою, покрикуючи від холоду і від тієї гострої свіжості, яку дав шкірі холодна вода. Довго терли обличчя, плечі й груди полотняними рушниками, аж поки шкіра не стала червоною, як кров. Потім, жартуючи, підштовхуючи один одного, знову бігли вгору, стрибали у вагони.

– Тут на нижніх нарах ще хтось спить. Гей, вставай, ледащо!

– Облиш, він, мабуть, чергував. Я, встаючи, не взяв навіть своєї шинелі, щоб його не розбудити – хай спить…

Вздовж поїзда чергові розносили термоси – зелені, овальні коробки – по двоє відер у кожному. Подавали їх у вагони, а самі бігли далі.

– Відкрути, Федю, кришку, побачимо, що там принесли.

– Побачиш, побачиш. Думаєш, вареники з сиром і сметаною.

– Хай йому біс, знову каша! – вигукнув міцний, рожевощокий Федір.

– Борщ і каша – їжа наша.

Паровоз коротко, застережно свиснув, потім дав довгий сигнал, і поїзд рушив.

Хтось із тих, що сиділи на найвищих нарах, під самим дахом, високим тенором заспівав, вдаючи оперного артиста.

Солдати засміялися, бо насправді в цій пісні співається про вино, яке дає радість, а не про пшоняну кашу. Ритмічно побризкуючи казанками, солдати стали в чергу біля термоса.

– Гей, ти! їсти теж не будеш? – товстощокий Федір потягнув за полу шинелі. – Якщо хочеш, можеш спати, а я твою порцію…

Не закінчив думки, якусь мить стояв, роззявивши рота від подиву, а потім зарепетував:

– Хлопці, чужий! І пес якийсь тут гарчить. Чужий уже давно не спав, його розбудила сурма.

Але він хотів відтягнути хвилину, коли його виявлять, і волів, щоб це сталося під час руху поїзда, а не на зупинці. Тепер, коли його вже викрили, він скочив з нар і став під стіною. Біля ніг присів собака – молодий, видно, але вже здоровий, з вовчою мордою і кошлатою попелястою шерстю, трохи темнішою на спині.

– Ти хто такий?

Обоє мовчали – хлопець і собака.

– Я тебе питаю – хто ти такий?

Відповіді не було. А з усього вагона вже сходилися солдати, ставали довкола, цікаві, що буде далі, визирали з-за плечей товаришів, спинаючись навшпиньки.

– У нас військовий ешелон, а тут пробрався якийсь тип. Якщо не говоритимеш, ми тебе викинемо за двері.

Собака вишкірив зуби, наїжив шерсть.

Високий, дужий Федір, незважаючи на це, вхопив хлопця за плече. І раптом – дивна річ: усі дивилися, але не встигли розібрати, що сталося, – солдат уже лежав на нарах у сіні, а собака тримав у зубах одірвану полу шинелі. Хлопець, ударом поваливши Федора з ніг, відступив у куток вагона й притулився спиною до стіни.

– То ти такий? Так прямо й б'єш, хай йому біс? – товстощокий підвівся і стиснув кулаки.

– Облиш його!

У проході між нарами й стіною з'явився сержант із гвардійським значком на полинялій гімнастьорці. Він став перед хлопцем, довгенько приглядався до нього, потім погладив долонею вуса кольору стиглої пшениці і спокійно сказав:

– Приходиш непрошепий у гості. Тебе питають, а ти не відповідаєш. Негарно. Якщо так і далі піде, то твій пес усьому взводові шинелі пошматує. З усіма хочеш битися? Ми їдемо на фронт, а ти?

– Я теж.

Сержант ледь помітно всміхнувся.

– Розумію, але ж дітей, та ще й з собаками, в армію не беруть.

– Нічого собі дитина! Як врізав мене в живіт, то й досі болить, – скаржився обурений Федір.

– Зажди, – перебив його сержант і знову звернувся до хлопця: – Зрештою, якщо збираєшся на фронт, то повинен іти до військкомату. Там тебе зміряють, зважать, спитають, що і як, видадуть документи. А отак самому не можна.

Собака, заспокоєний тихим, рівним голосом, ступив півкроку вперед, понюхав халяву сержантового чобота і, двічі махнувши хвостом, повернувся на своє місце. Янек подумав, що в цих порадах нема нічого нового. Він теж знав, що треба через військкомат, що так було б легше. Тільки ж у документах було записано, коли він народився. Проте цього хлопець не міг сказати сержантові.

– Ти мовчиш, але сподіваюся, розумієш, що я тобі кажу, – вів далі вусач, якого не відштовхнуло Янекове мовчання. – Ти втік із дому, мати плаче, не знає, де ти. Доведеться повертатись.

– У мене нема матері.

– А що з нею сталося?

– Гітлерівці вбили.

У сержанта смикнулися вуса; він задумався, а потім додав, ніби стверджуючи:

– Батько на фронті.

– Не знаю. Загинув на війні чотири роки тому.

– Тоді ще війни не було.

– Була, в Польщі. Я хочу в польську армію. Вже третій день їду.

– Зайцем?

Янек знав, що таких пасажирів називають зайцями, отож підтвердив.

– Еге ж. З учорашнього вечора їду з вами.

– Якийсь документ у тебе є?

– Документ, документ. Викинути його треба, – сердито бурчав Федір.

– Ви, товаришу рядовий, не втручайтесь, коли розмовляє командир взводу. Хто чергував учора, коли поїзд стояв? Ну, я ж вас питаю, хто?

– Я, товаришу сержант.

– А як ви гадаєте – цей хлопець із своїм собакою прилетів на крилах із-за хмари і вскочив через димар чи, може, заліз, коли ви стояли на посту?

Товстощокий не відповів, позадкував, сховався за спинами інших. Тим часом Янек дістав з кишені акуратно складену газету й подав сержантові. Той повертів її в руках, проглянув і, так само ретельно склавши, повернув.

– Ми газетки читаємо, знаємо, але, сам розумієш, потрібний папір, якийсь офіційний документ.

Янек дістав посвідчення із мисливської артілі, в якій він працював разом із Юхимом Семеновичем.

– То ти, значить, мисливець?

– От комедія – мисливець! – обізвався якийсь солдат. – Цікаво, що він убив – жабу чи тигра?

Усі засміялись.

Янек не відповів. Знову поліз у кишеню і на розкритій долоні показав велике кошлате вухо. Сміх обірвався, запала тиша.

– Справді, тигр. Ну, добре, – сказав сержант. – Ми тут балакаємо, а каша стигне. Що б там не було, дайте поснідати і хлопцеві, і собаці. Потім побачимо.

Всі посідали внизу на нарах, дерев'яними ложками їли жирну пшоняну кашу. Взводний одрізав від своєї порції хліба чвертку, дав Янекові. Поїзд стукотів на стиках рейок, посвистуючи, минав невеликі станції. У прочинені двері було видно зелену безмежну тайгу аж до горизонту, густо збиту, мов повсть.

Янек підвівся, ступив до Федора і, показуючи на шинелю, що лежала поруч, запропонував:

– Дайте пришию.

Той подумав хвилинку, потім кивнув головою:

– Бери.

Найближчі сусіди стежили, як хлопець зняв шапку, відмотав нитку, витягнув з підкладки голку і акуратним швом знизу пришивав одірваний шмат поли.

– Гарно це в тебе виходить. Як тільки приїдеш на фронт, одразу тебе головним кравцем призначать, – пожартував той самий солдат, що питав про жабу й тигра.

– Не меліть язиками, – сказав сержант. – Не гайте часу. За годину перевірю зброю.

Із стояка в кутку вагона солдати стали брати гвинтівки й автомати, сідали хто де, аби тільки було якнайзручніше.

– Я б почистив оцю штуку, – Янек торкнувся рукою командира й показав на зброю із стальною лійкою на дулі, з магазином, схожим на тарілку, зверху і з тонкими лапками.

– Це ручний кулемет. Щось тямиш у ньому? – поцікавився сержант.

– Ні, – признався Янек. – Але взагалі я люблю зброю.

– Принеси сюди, я тобі покажу.

Короткими, вправними рухами він розібрав і склаї затвор, потім ще раз розібрав і ще раз склав.

– Зумієш?

– Спробую,

Спершу пішло слабо, потім трохи швидше. Янек узяв з коробки, що стояла посеред вагона, бавовняну ганчірку й металеву маслянку. Не поспішаючи, так, як це сотні раз робив удома, над річкою біля підніжжя Кедрової гори, почав чистити точно вилитий і мудрий метал.

Шарик, який був рішуче невдоволений, що від нього забрали одірваний клапоть солдатської шинелі, тепер повеселішав – крутився, махав хвостом, а тоді, взявши Янекову шапку в зуби, сів навпроти і тихесенько заскиглив.

– Чого він хоче? – запитав сержант.

– Думає, що підемо на полювання.

– Має рацію, але це зброя на великого звіра й полювання не для дітей.

Командир гладив пса по голові, й Шарик не заперечував, зорієнтувавшись, що цей чоловік, у якого такий суворий і владний голос, – друг його хазяїна. Сержант на якусь мить задумався, потім додав:

– І не для дорослих це полювання, та нічого не вдієш – треба.

Янек прочистив дуло, склав затвор, витер приклад.

– Будуть з тебе люди, – сержант поплескав хлопця по спині.

Колеса під вагоном застукотіли якось інакше. Поїзд уповільнив хід, машиніст кілька разів свиснув, вагон хитнуло на стрілках, і ешелон вкотився на станцію. Ліворуч і праворуч стояли інші поїзди, поміж коліями метушилися люди в мундирах. Трохи далі видно було широке дзеркало води – озеро, що простяглося аж до обрію.

Знов уздовж поїзда бігли чергові, зупинялися на мить біля кожного вагона, передавали складені вчетверо пачки газет. Солдати брали їх, розподіляли між собою, розгортали широкі сторінки й домовлялися:

– Як прочитаєш – не ховай. Поділимо на всіх – буде на куриво.

Федір підійшов до Янека і, поплескуючи долонею по друкованому тексту, показав:

– Глянь, мисливцю, тут щось є для тебе. «Перша польська стрілецька дивізія імені Тадеуша Костюшка провела свій перший бій з фашистами біля села Леніно». Раніше треба було вибиратись, ти вже запізнився на початок. Без тебе почали, а тим часом ти лупцюєш солдатів союзної армії, цькуєш їх собаками…

– Не гнівайтесь, – попросив Янек, – Так якось вийшло. Візьміть мене з собою. Я зброю помагатиму чистити, на посту можу стояти з собакою. Ми нікого не впустимо…

– Зачекай тут на мене, – звелів сержант. -Я піду і до командира, спитаю, що з тобою робити..

Сказати «піду спитаю» – легко, а зробити це було важче: виникли несподівані перешкоди – десь ділася ушанка, хутряна сержантова шапка.

– Що за неподобство, – не на жарт розсердився той і настовбурчив вуса. – Днювальний, куди ви дивитесь? Негайно знайдіть!

Шукав спочатку днювальний, потім увесь взвод – не помогло; мов камінь у воду. Тільки Янек не рушив з місця – ждав, коли поїзд відійде, щоб йому ще трохи поїхати з ешелоном.

Нарешті сержант вирішив:

– Піду без шапки. Якщо повернусь, а шапки не буде, то я з вами розрахуюсь! – Він погрозливо підняв палець і ще раз у відчаї повторив: – Не годиться солдатові без шапки, але піду.

Не встиг він докінчити, як з-під нар вискочив Шарик. Радий, що нарешті пахне прогулянкою, замахав хвостом і став перед сержантом на задні лапи. В зубах тримав ушанку, подаючи її господареві.

– Ах ти паскудний дворняго!

– Це не дворняга, – заперечив Янек. – Чистокровна сибірська вівчарка.

– Товаришу сержант, – озвався Федір. – Пес іще недавно в армії, не встиг визубрити статут.

Усі засміялися. Сержант погладив хутро на своїй ушанці, насунув її на голову і, махнувши рукою, збіг по залізних сходинках.

Янекові хотілося вистрибнути з ним з вагона, бо, маючи деякий досвід, він знав, чим закінчиться розмова командирів. Але це важко було зробити та, крім того, й солдати, мабуть, не пустили б. Тепер вони сиділи один біля одного у широко розчинених дверях і, дивлячись на озеро, співали:

Сержант повернувся несподівано скоро, став на сусідній колії і замахав Янекові рукою.

– Ходімо, Шарику, знову нас викидають… Протиснувшись до виходу, вони скочили на землю.

– Чого ніс повісив? – сержант обійняв хлопця за плечі й повів із собою. – Нічого не бійся. Я б тебе й сам забрав, якщо тобі нема до кого повернутись, але тут трапилась непогана нагода. Ось побачиш.

Вони підійшли до одного з вагонів сусіднього ешелону; в дверях там стояли якісь цивільні у ватянках і пальтах, у спортивних та хутряних шапках, а в глибині хтось навіть у капелюсі. Один чоловік стояв на колії, до кошлатої ушанки в нього була прикріплена чорними нитками бляшка – орел, вирізаний з консервної банки.

– Це твої, – сказав сержант. – Вони теж їдуть до польської армії. Щасливої тобі дороги, хлопче! – І він легенько штовхнув Янека до вагона. – А як уже будеш на фронті, то дивись. Може, ще й зустрінемось.

Той, що з орлом на шапці, широко усміхнувся й подав руку.

– Моє прізвище Єлень. Густав Єлень.

– Ян Кос, – відрекомендувався хлопець.

– А собака?

– Шарик.

– Шарик? А що це по-польськи означає?

– Кулька.

– Я думав, що Сірий^[1]. Але хай буде Кулька, все одно. Посуньтесь, хлопці, подам вам нового товариша.

Не встиг Янек і оглянутись, як був уже в повітрі. Єлень легко підніс його над головою й поставив у вагоні. Потім хотів схопити собаку, але Шарик сам відштовхнувся, як пружина, і стрибнув слідом за своїм хазяїном. Янек обернувся, хотів ще гукнути, попрощатись із сержантом, але командир взводу був уже далеко. Проте ще оглянувся й помахав рукою.

У вагоні співали:

Янек розглядівся довкола. Здивований, помітив, що на другому поверсі нар, з самого краю, сидить не хлопець, а дівчина. В гумових чоботях, ватних штанях і куртці, на голові – чоловіча шапка з зеленого сукна, а з-під шапки вибивалося ясне, довге волосся. Руки в неї були маленькі, вузькі, дівочі.

– Ти звідкіля? – усміхнулась вона до Янека.

– З Приморського краю.

– А з Польщі звідки?

– З Гданська.

– А я з Варшави. Мене звуть Лідка.

Янекові здалося, ніби він почув щось надзвичайно суттєве й важливе. Дівчина показала йому місце біля себе, а сама співала далі:

Янек несміливо підійшов, став поруч, але сісти не наважувався. Глянув на сусідню колію. Над головами бачив вагони, наповнені солдатами в ушанках з червоною зіркою. Вагони почали рухатись, і в першу мить невідомо було, який поїзд їде – їхній чи той. Хлопець зіп'явся навшпиньки, щоб побачити землю й колеса.

Слова й мелодії пісень перепліталися.

Янек упізнав свій вагон – у широко відчинених дверях помітив товстощокого Федора і сержанта, який долонею пригладжував пухнасті вуса. «Як його шукати на фронті, – подумав хлопець. – Навіть імені не знаю». Потім ще побачив кулемет на даху та буфери останнього вагона.

У вагон заліз Єлень, підійшов до Янека.

– Будемо друзями, називай мене Густлік. Що дивишся, чого тобі жаль? Ми їдемо туди ж, куди й вони. Усі поїзди ідуть тепер на захід.