Розділ VI УДВОХ

Єлень стиснув колінами боки Лажевському, руками щосили вхопився за держак, бо знав: їдуть не на прогулянку. Не хотілося падати, щоб не побити собі обличчя перед любовним побаченням.

Замиготіли обабіч будиночки передмістя. Мотоцикл вискочив у поле. Повернувши голову вліво, Густлік устиг побачити зенітну батарею, розбиту снарядами важких танків, і шанобливо зітхнув. Пожалкував, що не встиг вистрелити хоч кілька разів із своєї вісімдесятп'ятки. Можна було б перевірити, як снаряди пробивають метал.

З розгону подолали насип, проскочили міст і загальмували перед роз'їждженим протитанковим ровом.

– Молодець, не приїхали, а прилетіли, – похвалив Єлень водія.

– Почекати? – запитав Лажевський.

– Звичайно. Але я повертатимусь не сам…

– То спочатку панночку Гонорату відвезу, а потім уже по тебе примчу.

– Дуже вдячний! – Сілезець ляснув його по плечу.

– За сорок п'ять хвилин буду знову тут, – пообіцяв Магнето.

– Гаразд.

– Густлік збіг на дно рову, перестрибнув найбільше болото й почав видиратися на протилежний схил. Оглянувсь, але там, де оце стояв мотоцикл Лажевського, тільки курява знялася.

Єлень ішов швидко й незабаром забув про Лажевського. Не лише про нього, але й про «Рудого», про своїх товаришів і про війну… Такі думки почали лізти в голову, що весь час то пояса підтягував, то мундира обсмикував, то шапку на голові поправляв, аж урешті, оглянувшись навколо, чи ніхто не почує, голосно заспівав:

Не було замку на горі, й мила білих орлів не збиралася гаптувати, але подобалася йому ця пісенька.

Всміхнувся, покрутив головою, бо аж дивно стало, що ось у сонячну днину йде собі так безжурно до панночки Гонорати, й після невеличкої перерви завів знову:

Згори долинув різкий свист, Єлень кинувся вперед, упав у глибоку колію, залишену гусеницями танків, і, вже ткнувшися обличчям у пісок, доспівав:

Снаряд пролетів над шляхом, вибухнув недалеко в полі, викинувши вгору стовп землі та диму.

– Не знайшли іншого місця, мерзотники! – обурився Густлік, обтрусив штани й пішов далі, доспівуючи:

Його сховали кущі лози, він з'явився і знову зник, але чути було солдатську пісеньку:

Згодом сам роздумував, чи ненароком вийшло з тим співом, чи, може, навмисне запланував, але сталося так, що панночка Гонората здалеку його почула й мала час виглянути у вікно, а потім прикинутися дуже здивованою, коли хлопець з'явився на порозі.

Одягнена вона була так само, як і того вечора, коли вперше стрілися, але вдень квіти на плісированій спідниці здавалися ще яскравіші, а веснянки на носі пояснішали.

Якусь мить дивились одне на одного, але дівчина, певно, відразу про все здогадалася, бо звеліла Густлікові сісти й чекати, а сама, розшарівшися, мов маковий цвіт, вибігла до кухні.

Отож залишився взводний Густлік Єлень у завішаному килимами й рогами вестибюлі генеральської вілли, де в підвалі було ув'язнено її мешканців. Сів, як йому наказали, за стіл, а перед ним стояв багатий срібний посуд, тарілки й чашки зі старовинного сервізу. Страшно й подумати, що було б, аби ненароком якусь тарілку зачепив.

Повернувшись у кріслі, Густлік глянув у велике дзеркало, що висіло навпроти дверей, поправив комір мундира й, поплювавши в жменю, пригладив неслухняну чуприну. Штовхнув при цьому стола, все задзеленчало, але, на щастя, ніщо не впало додолу.

Крізь прочинені двері з кухні долинало грюкання каструль, шкварчання сала на сковороді та приємний дівочий голос:

Видно, днина сьогодні така співоча випала, подумав Густлік і потяг носом, принюхуючись до смачних запахів. Прислухувався далі, супив брови на ту біду, про яку співалося в пісеньці, і навіть торкнувся автомата, що висів на бильці крісла.

Хочу пригорнути хлопця-відчайдуха…

Пісенька обірвалась, і вийшла Гонората, несучи тарілку, повну яєчні з м'ясом, і чималий кавник з чорною кавою. Поставила все це на столі, поправляючи червоні стрічки в косах.

– Ви, панночко Гонорато, як соловейко.

– Таке скажете… їжте, пане Густліку, – сором'язливо припросила вона й відкраяла від хлібини дві здоровенні скибки…

– Хто це стільки подужає? – відмагався Єлень.

– Ви, пане Густліку, якщо схочете, то й не таке подужаєте, – прохопилася Гонората і зразу, немов чогось злякавшися, прикусила нижню губу.

Хлопець замислився, що б його відповісти на такі чемні слова, але нічого не придумав, отже, не гаючись одкусив кусень хліба, аби не видатися мовчуном, або недотепою.

Гонората дістала з буфета чималу кришталеву карафку й від щирого серця налила своєму гостеві повний келих вина.

– Сам не питиму.

Налила собі трішечки, як і годиться дівчині.

– Але ж ви чудова куховарочка.

– Спершу треба свіжини покраяти, з цибулькою підсмажити, а вже тоді яйця.

– А звідкіля у вас, Гоноратко, свіжина?

– В генеральші було три підсвинки, отже, як ви поїхали, і прийшла польська піхота…

– Піхота прийшла?

– Хіба я не сказала? Прийшли і всіх свиней знайшли. Я їм кажу: «Добре, зроблю вам гуляш, але половину шинки дасте й мені». А вони: «Дамо, як ви нам теж щось дасте».

Єлень, слухаючи Гонорату, нервував і злостився щораз дужче, хоч і сам не знав чому. А що дужче злостився, то швидше уминав яєчню, як звичайно буває з нервовими людьми. Врешті, однак, не стерпів – урвав дівчину:

– Шибеники ті піхотинці! Як треба танки в атаці прикрити, то в борозни позалазять і лежать собі…

– Я й кажу: «Дам щось таке, що сховала і чому зрадієте».

Густлік поперхнувся з несподіванки, але Гонората гупнула його по спині і цокнулась з ним келихом. Танкіст випив одним духом, а вона ледве вмочила губи і розповідала далі:

– Отже, коли вони дали мені м'ясо, то я відкрила сховище і віддала їх усіх: старого, чотирьох вартових і генеральшу. Трохи здивувалися, але взяли. Тільки зброї не схотіли, сказали, що по це добро трохейники прийдуть.

– Трофейники, – поправив Єлень. – То такі, що трофеї, тобто всяку здобич беруть. А якби на такий скарб, як ви, панночко, натрапили…

– Який там з мене скарб! Тільки й усього, що на мені, та руки для роботи.

Дівчина налила солдатові другий келих і знову цокнулася своїм, прислухаючись, як гарно дзвенить. Єлень випив, одітхнув з полегкістю й знову заходився їсти.

– Пане Густліку, я б хотіла знати, яка у вас професія.

– Танкіст.

– А точніше?

– Наводчик.

Одірвався на мить від яєчні й показав, як цілиться, простягаючи вперед руку, ніби гармату.

– Ба-бах!

Рука смикнулася, як гармата при відкаті, а потім мовби ненароком торкнулася плеча дівчини. Гонората вдарила Густліка по пальцях, але водночас присунулася ближче, щоб не треба було далеко тягтися.

– З такої стрілянини користі мало, та й війна кінчається. Генералом не станете, пане Густліку…

Єлень глянув на свої погони, повернувся до дзеркала й кивнув головою, стверджуючи слова дівчини.

– Я хотіла б знати, пане Густліку, як ви думаєте на себе та на родину заробляти?

– У кузні! – зраділо відказав Єлень, збагнувши нарешті, куди вона хилить. – Батько з молодих років у кузні працював, і я також. Біля молота. Це така машина, що під неї підкладається розпечене залізо, а вона згори як уперіщить…

Гонората в останню мить притримала Густліковий кулак, рятуючи фарфор, і так якось вийшло, що зразу ж після цього вони опинилися поруч, одне в одного в обіймах.

– Нема чого жалкувати.

– Не жалкуй, Густлічку, не жалкуй, – прошепотіла Гонората.

– Чого жалкувати, коли все німецьке? – пробурмотів Єлень про посуд на столі.

Дівчина відсунулася, зітхнула й почала збирати посуд, щоб однести до кухні.

– Неправда, не німецьке, – промовила з жалем. – Тарілки від датчан, карафка з Польщі, чарки французькі. Все крадене на війні, і коли б я захотіла, то могла б навіть забрати.

– Як забирати, то краще той чорний автомобіль – ви, панночко, тоді про нього згадували, – заявив злегка підпилий Густлік і, незважаючи на те, що дівчина вийшла з посудом до кухні, повів далі: – Але, якщо бажаєте, – можемо й тарілки забрати, і вас, панночко, також…

Випивши, Густлік посміливішав. Сам дивувався, що хвилину тому йому забракло відваги і він ганебно змарнував таку виняткову можливість.

Підвівся, притупнув ногою, обсмикнув мундира і пішов назустріч дівчині. Гонората вибігла з кухні, але обличчя в неї було налякане: підбігши до вікна в кімнаті, вона виглянула надвір і повернулася до Єленя:

– Німці.

– Де німці?

– Скрізь. Із гвинтівками.

– Що нам кілька фриців! – Єлень простяг руку по автомата.

– Не руш! – крикнула Гонората й тупнула ногою. Вона налила чорної кави в келих.

– Пий!

Густлік слухняно вихилив два келихи. Гонората тим часом принесла з кухні повне відро води.

– Підстав голову. Нижче.

Єлень мовчки нахилився, і вона вилила на нього все відро.

– Німці повернулися, – прошепотіла, подаючи рушника.

Густлік протверезився. На ходу витираючи обличчя, підбіг до одного, до другого вікна. Взяв командування на себе.

– Третій вихід є?

– Ні.

– А до гаража?

– Із середини. Але знадвору зачинений.

– Де та залізяка, якою ми сховище замикали?

– Ось там, – показала на камін.

– Потрібна мотузка, міцна та довга.

Єлень поскидав старі шаблі та пістолети, розвішані па стовпах, що підпирали сходи, а потім, витягши з кутка німецькі трофейні автомати, почав прилаштовувати їх на ті місця. Гонората принесла великий клубок мотузки і, миттю збагнувши, про що йдеться, взялася допомагати взводному протягти мотузку крізь спускові скоби автоматів.

За кільканадцять секунд, що минули з моменту першої перестороги Гонорати, парком підійшли до вілли німецькі піхотинці – передовий взвод полку гренадерів, який входив до складу ударної групи генерала Штайнера.

Зосередивши на північ од каналу Гогенцоллерн, який тепер називають Гафель-канал, – Сьому танкову і Двадцять п'яту гренадерські дивізії, а також дюжину назбираних у тилу батальйонів, Штайнер несподівано атакував фланги Першого Білоруського фронту. Гітлер наказав йому прорватися до Берліна. Натрапивши на захисні загони Першої Польської Армії, німці, маючи велику перевагу у вогневій силі, відкинули їх і просунулися на південь.

Добре озброєні солдати справно виконували команди унтер-офіцерів. Дві групи прикриття зайняли позицію за товстими стовбурами дерев, готові відкрити вогонь, тим часом як головна група наближалася до вілли. Поодинокі солдати вже підійшли до самого будинку, попробували відчинити двері, а один почав гупати прикладом.

– Хто там? – долинув зсередини чоловічий голос, невпевнений і наляканий.

– Die Wehrmacht. Aufmachen!^[28]

– Слава богу! Зачекайте хвилинку, я хворий… – простогнав у відповідь Густлік і прошепотів: – Почекайте, кляті мерзотники, я вам покажу, який я хворий!

Підбіг навшпиньки до Гонорати, яка відчиняла двері, що вели з квартири до гаража. Там у темряві дрімав великий чорний лімузин. Тьмяне світло, яке проникало в гараж крізь віконце над дверима, падало на трикутний червоний генеральський прапорець з орлом і свастикою.

– Не вибухне? – неспокійно спитала Гонората, притримуючи пелену спідниці, в якій обережно несла щось важке.

– Ні. Де ключ од машини? – пошепки відповів Густлік, вішаючи на клямку кінець мотузки, що тягся до середини вілли.

– Он там, на гачку.

Єлень зняв з гачка гарненький ключик, одчинив дверцята й протиснувся в машину.

– Покладіть на сидіння, – сказав Гонораті, відчиняючи з другого боку.

– Не вибухне?

– Ні.

Поки вона виймала з пелени й клала на переднє сидіння німецькі гранати, Єлень підійшов до дверей гаража, засунув під них лом, підважив і досить легко зняв двері з завіс.

Гонората, покінчивши з гранатами, знову побігла до вілли.

– Euh, du Kranke, mach auf. Schneller!^[29] – почувся нетерпеливий голос одного із солдатів і удар чоботом у двері.

– Ein moment^[30], – пробурмотів собі під ніс Густлік. Зняті з завіс двері ледве трималися на замку, досить злегка штовхнути – і вони впадуть на землю.

Єлень сів за кермо,, перевірив, чи є бензин, підняв угору великого пальця на щастя, як звик робити перед кожним пострілом з гармати, і натис на стартер.

Мотор запрацював на малих обертах, Єлень підбіг до дверей, що вели до вілли.

– Гонорато!

– Вже біжу! – відгукнулася дівчина і з'явилася з курткою, шапкою та поясом високого чина нацистської партії в руках.

– Придасться? Це генеральський цивільний костюм…

– У вас, панночко, є голова на плечах, – промовив шанобливо Густлік.

Правду кажучи, голови в цей момент не було видно, бо дівчина поставила на заднє сидіння кошик з сервізом, який вирішила забрати з собою.

– Genug! Mach auf!^[31] – почули вони розлючений голос унтер-офіцера і відразу по цьому важкі удари прикладів: солдати вибивали двері.

– Правда, вже годі. Зараз я вам одчиню, – буркнув Густлік, поволі натягуючи мотузку.

Двері вже хиталися, коли раптом над самісінькими головами німців сипонули тріски, вибиті кулями, а в віллі загриміли автоматні черги. З брязкотом посипалися шибки, засвистіли кулі. Заскочені гітлерівці попадали ниць під стіни, вириваючи з-за поясів гранати.

Обидві групи прикриття відразу відкрили вогонь. Кулеметні черги дзьобали стіни, трощили рештки шибок. Проте, коли стрілянина ослабла, а потім на мить ущухла, з вілли знову затріскотіли автомати.

– Feuerschutz!^[32] – скомандував офіцер. – Вогневе прикриття!

Град куль ударив у вікна першого й другого поверхів. Ті, що причаїлися під стінами, кидали гранати.

У цю ж мить з вілли втретє довгими чергами озвалися автомати й замовкли.

Під вибухами гранат двері вілли піддалися. Двоє німців висадили їх і кинулися до сіней.

– Припинити вогонь! – вигукнув командир групи.

– Припинити вогонь! – повторив за ним офіцер і водночас подав сигнал до зміни позицій.

Солдати короткими обережними кроками почали наближатися до вілли, з якої знову гриміли постріли.

Крізь висаджені двері, вслід за першою групою, вдерлася решта солдатів. Вони просували дула гвинтівок і автоматів до покаліченого вибухами вестибюля, сторожко озиралися навколо, – і справді, за розбитими меблями хтось ворушився. Гримнуло воднораз кілька пострілів, і зі стіни посипалися осколки величезного дзеркала.

– Це ж дзеркало, бевзі! – вилаявся унтер-офіцер. Він зірвався на ноги, вбіг досередини і, помітивши мотузку, прив'язану до спускових гачків автоматів, що висіли на стовпах, брудно вилаявся.

Коли вибухнули перші гранати, Густлік уже сидів за кермом генеральської машини, одягнений у світло-коричневу куртку високого чину нацистської партії, підперезаний поясом з широкою портупеєю через ліве плече та червоно-чорною пов'язкою вище лівого ліктя. Зиркнувши в дзеркальце, поправив кашкета і всміхнувся до Гонорати, щоб підбадьорити її.

Почувши вибухи, востаннє натяг мотузку, притримав, а потім, кинувши її кінець у опущену шибку, натис на педаль. Машина зрушила з місця і вперлася радіатором у зірвані з завіс двері гаража. Густлік міцніше натис педаль – двері впали; машина, вихопившись з гаража, об'їхала задвірками віллу, вискочила на стежку, що вела до лісу, і помчала вперед. Як виїздили з подвір'я, трапився їм загін піхоти, але унтер-офіцер, побачивши прапорець на машині та мундир за шибкою, поспіхом оддав честь.

– Ви, панночко Гонорато, могли б бути взводним, – з пошаною сказав Густлік, перемикаючи швидкості.

– Пане Густліку, який ви маєте чин?

– Такий, що називається командир.

– А насправді?

– Насправді я в чині взводного.

Захоплено всміхаючись, вони дивилися одне одному в вічі, аж поки на вузькому лісовому шляху наїхали на високий пеньок. Машину підкинуло, – Гонорату й Густліка шарпнуло вперед. На щастя, їхали поволі. Дівчина поправила кошик з фарфором на задньому сидінні. Єлень дав задній хід, вистрибнув з машини, оглянув радіатор.

– Зможемо їхати далі? – запитала Гонората.

– Треба крило випрямити, бо чіпляє за колесо, – сказав хлопець і кинувся до машини по ломик.

Впоравшись з роботою, підвів голову й раптом далеко ззаду, поміж стовбурами дерев, побачив машину з солдатами й три мотоцикли, які швидко наближалися…

Єлень метнувся до автомобіля, натис на педаль і на другій швидкості рвонув з місця. «Коли не пильнувати за дорогою, – картав себе подумки, – то заїдеш туди, звідки вже нічого не побачиш».

Помітив у дзеркальце, як позаду злетіла вгору ракета. Повертав ліворуч, праворуч, вибираючи рівніші місця на лісовій дорозі. Над самітною машиною пролетів клубок світила й розсіявся вишневими зірками за кільканадцять метрів перед радіатором.

– Стріляють по нас? – запитала налякана Гонората. Нахиливши голову, вона притисла долонями коси до вух.

– Ще ні, – відповів Густлік. – Лише просять, щоб ми зупинилися – тоді вони нас піймають і розстріляють.

– Зупинимося, пане Густлік?

– Нізащо в світі! Беріть, панночко, оті галушки, витягайте кільця. – Єлень сам простаг руку, зубами вирвав кільце і додав: – А потім назад шпурляйте…

Гонората слухняно зняла запобіжник з гранати.

– Назад? – запитала, не дуже розуміючи, як це робиться.

У дзеркалі Густлік уже бачив обличчя мотоциклістів, які з кожною секундою наближалися.

– Ось так, – висунувши руку за вікно й кидаючи гранату назад, показав Густлік..

Гонората повторила його рухи. У цю ж мить затріскотіла черга, засвистіли кулі. Кілька з них продірявили метал машини. У передньому вікні теж з'явилися три невеличкі дірочки, оточені променями розколотого скла.

– Стріляють? – запитувала Гонората й, вириваючи одне кільце за другим, кидала гранати на дорогу.

– Угу, – промимрив Густлік.

Вона не почула, бо минуло вже зо три секунди від першого кидка, й один по одному загриміли вибухи: схоже, що то чорно-червоні кущі раптом виростали в траві й на лісовій дорозі. Мотоциклісти намагалися оминути, прослизнути між ними, але вже один, а за ним другий врізалися в вивернуте з корінням дерево, полетіли на стовбури.

Піхотинці з машини якусь мить вели густий вогонь, але, наїхавши на гранату, машина стала – відірвалося колесо.

– Годі! – гукав Густлік, але Гонората з переляку не розуміла його. – Годі, кажу, годі! – притримав її за руку.

Лише тепер дівчина оглянулась і побачила, що на порожній дорозі шугає вгору полум'я впереміш з пилюкою, а вибухи, здавалося, наздоганяють автомобіль.

Коли останній клуб диму розсіявся в повітрі, Гонората знову спокійно вмостилася на своєму місці. Попереду групки німецьких піхотинців переходили з правого боку дороги на лівий. Коли під'їздила машина з фашистським прапорцем, давали їй проїзд.

– Чудово! – раділа Гонората.

Раптом згори на автомобіль упала тінь, повітря завило, руді товсті смуги трасуючих куль прочесали крони дерев, і над самісінькими їхніми верхівками промайнули штурмовики з шахівницями на крилах.

– Чудово, але не дуже! – відповів Густлік. – Од своїх не хотів би дістати.

Зиркав у дзеркальце назад, крізь шибки вперед і по боках – чи багато тієї німецької піхоти на дорозі.

– Ви мене любите, Гонорато?

– Може й люблю.

– Зробите, що скажу?

– Зроблю, – рішуче відповіла дівчина.

– Під'їдемо до каналу, і коли я скажу – ви щодуху побіжите через міст, і кого зустрінете, скажете: «Взводний Єлень стримує переважаючі сили противника і просить допомоги».

– Але ж…

– Гоноратко, люба, хоч цього разу не опирайся. Побіжиш?

– Побіжу.

Густлік піддав ходу, і чорний генеральський автомобіль, стрибаючи по вибоїнах, помчав уперед.

Канал, який уночі форсували танки й мотоцикли під командою поручика Козуба, міг бути добрим прикриттям флангів військ генерала Штайнера. Тому німцям конче треба було знищити на ньому всі мости.

Взвод німецької піхоти разом з групою мінерів затримався на узліссі, поблизу підйомного мосту. Офіцер пильно оглядав у бінокль територію з вершини того самого горба, на якому вночі сиділи Лажевський і Козуб. Передпілля, здавалося, було зовсім порожне, тільки по той бік каналу по насипу їздив туди-сюди мотоцикл. Мчав на південь, потім гальмував, повертав і летів на північ. Лейтенант не міг збагнути, що він там робить, яке виконує завдання.

Втомлені солдати полягали в холодку під лозняком. Витирали спітніле обличчя, важко відсапували й, розстібаючи мундири, підставляли груди під свіжі подуви вітерця. Ззаду, за командиром взводу, стояли двоє зв'язківців, до яких він урешті звернувся, показуючи на мотоцикліста:

– Abschiessen!^[33]

Зв'язківці засалютували і, пригнувшись де землі, побігли до каналу. Обидва незабаром зникли з очей.

Офіцер дивився, чи їх ще десь не побачить, а потім оглянувся, почувши за спиною стугін мотора. Між деревами майнув чорний силует, зник, і за декілька метрів далі з'явилася генеральська машина.

Командир взводу вийшов на дорогу й підняв руку, щоб зупинити машину. Водій, певне, не розумів, на яку небезпеку наражається, і не збирався гальмувати. В останню хвилину офіцер устиг одскочити вбік. Щось його занепокоїло, бо вирвав пістолета з кобури й прицілився у покришку автомобіля. В цю ж мить вибухнули дві гранати, викинуті на ходу з вікна машини.

Гренадери зірвалися на ноги, хтось скрикнув, не розуміючи, що сталося. Хтось інший нахилився над мертвим командиром. Тим часом машина вже від'їхала якихось сто метрів і зникла так несподівано, немов під землю провалилася. Запізніла автоматна черга зрізала лише кілька гілок лози.

Кулі просвистіли високо над протитанковим ровом, на дні якого, зарившись капотом у грязюку, стояв генеральський мерседес із простреленою шибкою, продірявленим дахом і багажником, прорізаним чергою.

– Біжи, Гоноратко! – наказав Густлік.

– Ти залишишся?

– Залишуся. Не переч мені, біжи, – показав на міст.