Штрихи до української сократіани

У 1869 році у Кракові побачила світ дуже цікава й, на жаль, майже забута сьогодні книжка «Grundz"uge der slavischen Philosophie», або — по-нашому — «Нариси слов’янської філософії». Її автор — український мислитель, педагог і громадський діяч Клим Ганкевич, чий філософський світогляд формувався під вирішальним впливом ідей Геґеля та польських геґельянців, насамперед — Броніслава Трентовського й Кароля Лібельта, «Естетику» якого уважно читав Шевченко в останній місяць свого перебування на засланні. Ганкевич намагається розглянути філософію в поляків, українців, чехів, сербів, хорватів і росіян. Ледве чи автор мав на меті якісь історико-філософські завдання. Радше хотів змалювати картину слов’янської філософії після «Критики чистого розуму» Канта. І, говорячи про українців, Ганкевич стверджує: «Коли про Бога та світ українець виробив у власній свідомості ясні поняття, то найважливішим питанням людського думання і досі є для нього успадковане від греків пізнай себе». Отак славетне гасло на храмі Аполлона в Дельфах постає в ролі одвічного питання українця.

А якщо вже ми кажемо «пізнай себе», то відразу ж згадуємо Сократа — великого давньогрецького мислителя, чия творчість є поворотним пунктом у розвитку філософії, бо знаменує перехід від філософії природи до філософії людини. Крім того, ім’я Сократа вже в давнину стало символом праведного життя. Так було і в Україні, де про Сократа знали ще у старокиївські часи. Наприклад, його сентенції не раз зринають у «Пчолі». Ось хоча би така: «Основа будинку й корабля повинна бути міцною, а початок діла — справедливим і правильним». А ось іще одна: «Краще зі славою по-чоловічому вмерти, аніж жити в ганьбі». І це не просто слова — Сократ потверджував їх і власним життям, і власною смертю. У старовинному слов’янському перекладі хроніки Георгія Амартола сказано: Сократ, який «порушив еллінський закон, помер у в’язниці, випивши цикуту».

Проте куди більше «сократизму» в нашій пізнішій традиції. Згадаймо хоча би виданий у Чернігові 1708 року «Театрон» Івана Максимовича, де є такі благочестиві настанови: «Навчає Сократ: тілесної жаги слід уникати, як уникав морських сирен Одиссей, котрий, затуливши вуха воском, спокійно пройшов водами їхнього співу». Образ Сократа зринає навіть у славетній «Книзі житій святих» Дмитра Туптала, один із героїв якої риторично питає свого співрозмовника: «Чи не за те, бува, атеняни змусили Сократа випити смертельну отруту, що він відкидав многобожжя?» А хіба епіграма Івана Величковського: «Не жити, щоби їсти, / а їсти, щоби жити», — то не варіація на тему Сократа? Звісно, так, бо, як свідчив Плутарх у своїх «Мораліях», Сократ казав: «Погані люди живуть заради того, щоб їсти й пити, а хороші п’ють і їдять, щоб жити». І, розвиваючи цю думку, Григорій Сковорода в одному з листів напише: «Дехто, як каже Сократ, живе, щоб їсти й пити, я ж — навпаки. Зрештою, більшість зовсім не знає, що значить жити, і хоч вони й бажають їсти, щоб жити, однак не можуть жити по-справжньому, бо найбільше і тому найважче мистецтво — навчитися жити…»

Та й розмови персонажів сковородинських діалогів часто-густо є нічим іншим, як варіаціями на теми Сократа. Згадаймо хоча би притчу «Убогий жайворонок». Там мудрий жайворонок співає пісеньку: «Кому менше в житті треба, / Той найближчим є до неба». Почувши її, легковажний тетервак думає сам собі: «І хто ж це таке придумав? Якийсь стародавній архідурень на ім’я Сократ». Що це за пісенька? Парафраза Сократа, який колись казав: «Чим менше чоловікові треба, тим ближче він до богів». А чому тетервак називає Сократа «архідурнем»? Це він так шкилює зі Сократової тези: «Я знаю, що не знаю», — тобто з принципу, який сьогодні ми асоціюємо насамперед із крилатою фразою Еміля Дюбуа-Реймона: «Ignoramus et ignorabimus» («Не знаємо й не знатимемо»).

І в цих словах — не лише усвідомлення власної малості перед лицем Абсолютного, а ще й заклик пізнати самого себе. Принаймні так розумів їх Сковорода, трактуючи гасло «пізнай себе» як серцевину цілої філософії. «Не в тому справжня мудрість, щоб перезнати все на світі, — писав він. — Хто ж бо це може? А неможливе й непотрібне — одне й те саме. Та, коли знаєш усе те, що потрібне тобі, — оце і є справжня мудрість. А коли передивишся всі планети й опануєш усі світи, а не матимеш і не знатимеш того, що для тебе, — ти і бідняк, і не знавець…» Може, і справді, як стверджував поет і філософ Александру Хашдеу, Сковорода розробив концепцію троїстого самопізнання, тобто пізнання себе як особи (individuum), як громадянина (in statu) і як суто людини (in genere). Прикметно, що саме Хашдеу в статті «Сократ і Сковорода», надрукованій у травні 1833 року на шпальтах газети «Одесский вестник», уперше розглянув Сковороду як «нашого Сократа». Відтоді про це писатимуть і Григорій Данилевський, і Дмитро Багалій, і Володимир Ерн, і Олексій Лосєв, й Іван Мірчук, й Етторе Ло Ґатто, і Микола Шлемкевич, і Кларенс Меннінґ, й Іван Фізер… Ось хоча би галицький філолог-класик Володимир Кміцикевич, який у передмові до свого перекладу Платонової «Оборони Сократа» (Київ, Ляйпциг, 1921) зазначив: «Своїм життям-буттям, своєю балачкою, своїм нехтуванням усяких земних дібр та благодатей пригадує Сократ нашого божого чоловіка Григорія Сковороду, що саме так уважає своїм святим обов’язком, своєю божою службою йти за голосом сумління й наводити своїх земляків на шляхи чесноти. Через те і слушно називають Сковороду нашим українським Сократом».

А хіба Квітку-Основ’яненка не можна назвати «нашим Сократом»? По-моєму, можна. Недаремно ж написану 17 вересня 1817 року поезію Петра Гулака-Артемовського «Справжня добрість» (його перший твір українською мовою!) присвячено Квітці. Й у цій поезії автор вітає філантропічні заходи Квітки, закликаючи і його, і всю харківську громаду йти шляхом «справжньої добрості» без огляду на жодні перепони. Зрештою, каже поет, «справжню добрість» люди споконвіку гнали від себе: «По сім-то, братику, і Добрість пізнають: / Клеймо їй — канчуки, імення їй — терпіння. / Хто їх не скоштував, не буде мать спасіння, / Того нехай поміж святими не кладуть!» Поет змальовує Квітку ревним оборонцем і проповідником «справжньої добрості». А ще він згадує, як Квітка, надихаючи своїх друзів на добрі справи, із захватом переповідав фінал платонівського діалогу «Федон»: «Дивіться, хлопці, лиш, — казав ти нам, — глядіть, / Як Добрість на світі живе і умирає, / Як, не злякавшися, кайдани надіває! / З якою радощою держить у руці мишак / І кухличок коли б, скривившись, випиває, / До Бога рученьки невинні простягає! / Отак-то, братики, умер Сократ, отак!»

Минуть два десятиліття, і молодий художник Тарас Шевченко намалює смерть Сократа. На цій картині атенський мудрець стоїть у в’язниці, оточений учнями; праву руку він підняв догори в заспокійливому жесті, а в лівій тримає кубок із цикутою… Шевченко згадає про Сократа й у повісті «Художник», коли почне міркувати про те, навіщо генієві потрібна сім’я. Мовляв, «для душі, яка почуває й любить усе високо-прекрасне в природі й у мистецтві, після високої насолоди цією чарівною гармонією потрібен душевний відпочинок. А це солодке заспокоєння для втомленого серця може існувати тільки в колі дітей і доброї, люблячої дружини». Жаль, продовжує поет, що мало кому з геніїв судилося пізнати гармонію сімейного життя. «Від Сократа, Берхема й до наших днів одна й та сама неподобна безліпиця в буденному житті». І Сократ змушений був терпіти свою сварливу Ксантиппу, як стихійне лихо, і Берхем працював, мов раб, на свою без міри жадібну Катарину Клас де Ґрот…

І ніби в унісон із цими рядками Шевченка лунають слова зі щоденника Пантелеймона Куліша. У лютому 1847 року, згадавши Петра Плетньова, який казав: «Жінок створено на те, щоб робити нас Сократами», — він далі нотує: «Справді, ніколи в житті я не мав так багато влади над своєю прикрістю, як після того, коли одружився. Дріб’язковість жіночих бажань і незадоволення з того в дивний спосіб обертають мою душу до ідеалу високого терпіння. Іноді мовчати для мене — справжня втіха, особливо коли згадаєш, що, втручаючись у дрібні суперечки з жінками, ставиш себе на одну з ними дошку». Оце вона і є — чоловіча зарозумілість. Але життя — штука іронічна. Ніби навмисно для того, щоби посміятися з цієї зарозумілості, авторкою першої української книжки про Сократа стала жінка — красива, розумна, освічена, енергійна, ідейна… Я кажу про Марію Загірню. Пам’ятаєте пройняті громадянським пафосом рядки поезії «Коханій» Бориса Грінченка: «Не для розкошів і втіх / Ми свої руки з’єднали…»? Це — про неї. Так-от, саме Марія Загірня й написала книжку «Життя і наука грецького філософа Сократа», розказавши у формі повчальних оповідок і про найцікавіші епізоди біографії філософа, і про його основні ідеї.

Але тут знову виходять на сцену чоловіки. У травні 1893 року Михайло Драгоманов, прочитавши книжку Загірньої, питав у Наталі Кобринської, яка на той час видавала «Жіночу бібліотеку»: «Що ви скажете об тім, якби я вам дав рецензію на брошурку Загірньої про Сократа?.. Авторка брошури зв’яже Сократа з жінками». Драгоманов мав на думці розділ під назвою «Як треба жити в сім’ї», де сказано, що сварлива Ксантиппа часто докоряла своєму чоловікові, та він «не сердився, і все або мовчав, або вговорював її». По-моєму, в словах Драгоманова бринить іронія. І хоча рецензії він, здається, так і не написав, але у своїх «Листах на Наддніпрянську Україну» не дуже хвалив цю книжку. Мабуть, якби йому самому довелося писати про Сократа, він змалював би його якось інакше. Наприклад, підкреслив би космополітизм філософа. Принаймні в «Чудацьких думках про українську національну справу» є й таке: «Про грецького філософа Сократа розказується, що коли його питали, де його батьківщина, то він відповідав: уся земля, даючи тим знати, що він себе вважав горожанином усякого міста, де тілько є люди». Ясна річ, образ Сократа завжди виводить нас на загальнолюдські орбіти. Згадаймо хоча би триптих Василя Шевчука 1985 року «Під вічним небом». Три короткі повісті: «Навчитель істини» — про Сократа, «Осяяння» — про Сковороду, «Велика душа» — про Магатму Ганді. Перед нами — трійця великих світочів «республіки поетів і філософів». Але, з другого боку, мені здається, що заклик панночки Марини з «Патетичної сонати» Миколи Куліша: «Українцю, спізнай самого себе!» — це теж відлуння ідей Сократа.