home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


9

Наступного ранку Енні принесла чергову тарілку супу і сказала, що встигла прочитати сорок сторінок із того, що вона назвала «книжкою-рукописом». Вона повідомила Полу, що не вважає її такою ж вдалою, як інші книжки.

— Важко слідкувати за сюжетом. Постійно стрибає туди-сюди в часі.

— Це такий прийом, — відповів він. Зараз його організм перебував десь на межі болю та спокою, тож він міг більш-менш розуміти її слова. — Прийом, та й по всьому. Сюжет… сюжет диктує літературну форму.

Він плекав слабку надію, що секрети ремесла мають її зацікавити, якщо не зачарувати. Бо, Господь свідок, вони зачарували більшість відвідувачів курсів літературної майстерності, які він був проводив у молодості.

— Розумієш, цей хлопець розгублений, тож…

— Атож, розгублений! Дуже розгублений, а від того — менш цікавий. Не не цікавий — я певна, ти не можеш створити не цікавих персонажів, — просто менш цікавий. А лихослів’я! Кожне друге слово — лайка! Нема…

Вона замислилась, машинально згодовуючи йому суп і витираючи краплі з рота, навіть не дивлячись у той бік, як досвідчена машиністка не позирає на клавіші. Тож Пол без зусиль дійшов висновку, що вона була медсестрою. Не лікарем, аж ніяк. Лікар не вміє витирати слину з рота чи з такою точністю передбачити, звідки потече наступна краплина супу.

«Якби синоптик, що слідкував за тим буревієм, знав свою справу так само добре, як Енні — свою, я би не вскочив у цю довбану халепу », — з розпачем подумав він.

— Нема благородства! — Енні раптом скрикнула, підскочила та мало не пролила яловичий суп із ячменем прямо на його бліде, обернене догори обличчя.

— Так, — відповів він, — я згоден із тобою, Енні. Дійсно, у Тоні Бонасаро мало благородства. Він виріс у нетрях і все життя намагався вирватися з поганого оточення, розумієш, і ці слова… там усі так розмовляють…

- Нічого подібного! — відказала вона і кинула на нього погляд, що не припускав жодних заперечень. — Як же я, по-твоєму, поводжуся в магазині, коли купляю худобі їсти? Що ж, по-твоєму, я кажу? «Дай-но мені, Тоні, мішок цього клятого корму для свинки, та ще мішок того драного зерна для корівки, та ще трохи, матері його ковінька, щурячої отрути»? І що ж він, по-твоєму, мені відповідає? «Збіса гарний вибір, Енні, зараз усе принесу, щоб мені рачки лазити»?

Енні поглянула на Пола, і в її обличчі він побачив небо, по якому от-от понесуться торнадо. Він злякано подався назад. Тарілка супу тремтіла в її руках. Одна крапля впала на ковдру, потім друга.

— А далі що, йду я до банку та кажу містеру Боллінгеру: «Держіть цього клятого чека і женіть мої драні п’ятдесят баксів, і чимшвидше, хай би вас муха вбрикнула»? Ти гадаєш, що коли я свідчила в Ден…

На ковдру пролився потік каламутного яловичого супу. Вона поглянула на пляму, потім на Пола, і її обличчя смикнулось.

— От! Дивись, що я через тебе наробила!

— Вибач.

- Ще! Б! Пак! — заверещала вона і жбурнула миску в куток, де вона розлетілася на шмати. По стіні розхлюпався суп. Пол затамував подих.

А потім Енні вимкнулась. Просто сиділа собі нерухомо секунд тридцять. Увесь цей час серце Пола Шелдона не билося.

Раптом по її тілу пробігли дрижаки, і вона загиготіла:

- Характер маю!

— Вибач мені, - прошепотів Пол пересохлими губами.

- І є за що!

Її обличчя знову захмарилось, і вона кинула замислений погляд на стіну. Пол подумав було, що вона зараз знову вимкнеться, але натомість Енні зітхнула та підняла своє важке тіло з ліжка.

— У книжках про Мізері не було потреби вживати такі слова, бо тоді люди їх не знали. Лайку ще не вигадали. Звісно, примітивні часи — примітивна мова, але тоді були кращі часи. Тобі слід писати про Мізері, Поле, чесно скажу. Як найпалкіша шанувальниця.

Вона підійшла до дверей та озирнулася.

— Я покладу ту книжку-рукопис назад у сумку та читатиму «Дитину Мізері». Може, повернуся до нового роману пізніше, коли закінчу.

— Якщо ти від нього злишся, то краще не читай, — сказав він і спробував усміхнутися. — Бо мені не подобається, коли ти злишся. Ти ж мені, нібито, потрібна, розумієш?

Цього разу вона не всміхалася.

— Так, — відповіла вона. — Потрібна. Дуже потрібна, чи не так, Поле?

І вийшла.


предыдущая глава | Мізері | cледующая глава



Loading...