home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


29

Рука з олівцем застигла у повітрі, щойно Пол уловив наростаючий гул автомобільного двигуна. Він почувався напрочуд спокійно, і найсильнішою емоцією було легке роздратування від того, що його перервали саме тієї миті, коли він почав пурхати, як метелик, і жалити, як бджола[157]. У коридорі почувся тупіт Енні.

— Сховайся.

Її обличчя було напруженим і похмурим. На плечі гойдалася розстібнута сумка кольору хакі.

— Схов…

Вона замовкла й побачила, що Пол уже відкотив крісло від вікна. Енні переглянула, чи на підвіконні не залишилося його речей, а потім кивнула.

— Це поліція штату, — попередила Вілкс.

Вона здавалася трохи знервованою, але тримала себе в шорах. Її сумка висіла напохваті біля правої руки.

— Ти будеш гарно поводитися, Поле?

— Так, — сказав він.

Очі Вілкс зосереджено вивчали його обличчя.

— Я тобі повірю, — нарешті мовила вона, відвернулась, вийшла та зачинила двері, не замкнувши їх на ключ.

Автомобіль звернув на під’їзну доріжку, і рівне, сонне гарчання здоровенного мотора «Плімута 422»[158] звучало, немов у рекламі. Пол почув, як зі стуком зачинилися двері на кухню, і підкотив візок до вікна так, аби перебувати в тіні, але в той же час мати змогу спостерігати, що відбувалося надворі. Патрульна машина зупинилася майже впритул до Енні, і мотор заглух. Водій вийшов з автомобіля та зупинився практично на тому самому місці, де стояв юний поліцейський, коли промовив свої останні чотири слова… але на цьому схожість закінчувалася. Той коп був худорлявим молодиком, якому щойно перевалило за двадцять. Поліцейський-новачок, що отримав марудне завдання йти по холодному сліду якогось придуркуватого письменника, який потрапив в аварію, а потім або загув у лісі, або очманіло поплентався вздовж дороги, виставивши вгору великого пальця.

Тепер, розправляючи широченні, наче сволоки, плечі, з-за керма патрульної машини вибирався коп, якому на вигляд було років сорок. Його обличчя нагадувало гранітну плиту, на якій пролягли тріщини-зморшки, що розповзалися біля очей та куточків рота. Енні була великою жінкою, але поруч із цим здорованем видавалася майже мініатюрною.

Була ще й друга відмінність. Поліцейський, якого вбила Енні, приїхав сам. А зараз із пасажирського сидіння виліз маленький сутулий чоловік із тонким білявим волоссям. На ньому був цивільний одяг.

«Давид і Голіаф. Мутт і Джеф[159]. Господи Ісусе», — подумав Пол.

Чоловік у цивільному не просто обійшов, а скоріше задріботів довкола машини. Він здавався старим і втомленим, наче йому дуже хотілося спати… якби не прозорі блакитні очі. Вони були жвавими, помічали все й одразу. Пол вирішив, що він, мабуть, дуже спритний.

Чоловіки стояли по обидва боки від Енні, і вона щось розповідала їм. Спочатку Енні зверталася до Голіафа (дивлячись на нього знизу вгору), а потім заговорила до Давида (поглядаючи зверху вниз). Пол загадався, що трапиться, якщо він знову розіб’є вікно та знову вдарить на сполох. Він дав вісім шансів із десяти, що вони її візьмуть. Так, вона спритна, але їй було все одно далеко до кремезного поліцейського, який, мабуть, голими руками вивертав невеличкі деревця з землі. А сомнамбулічна хода чоловіка в цивільному так само оманлива, як і його сонний вигляд. Пол вирішив, що вони її візьмуть… але крик, що може відволікти їхню увагу, зовсім не здивує Енні, і це дасть їй фору.

Пальто на чоловікові в цивільному. Воно було застебнуте на всі ґудзики, незважаючи на спеку. Якщо Енні поцілить Голіафа першим, то певно що встигне випустити кулю просто в обличчя Давиду, поки він буде розстібати своє бякотне пальто, аби дістати пістолет. Більше того, це пальто свідчило, що Енні була права — поки відбувалася звичайна перевірка.

Поки що.

«Знаєш, я його не вбивала. Ти його вбив. Якби ти тримав свого рота на замку, я б дозволила йому спокійно поїхати. Він був би зараз живий…»

Чи вірив він у це? Ні, звісно, що ні. Але виникло якесь гостре, хворобливе відчуття провини — наче його різко штрикнули ножем. Чи буде він тримати рота на замку тільки тому, що існує лише два шанси з десяти, що вона впорається з обома копами?

Пол знову відчув швидкий укол провини і заспокоївся. Він також знайшов відповідь — ні. Він би хотів вважати, що зробив цей вибір виключно через людяність, але все було не так. Усе було ясно як день: він хотів власноруч помститися Енні Вілкс. «Вони тільки й можуть, що засадити тебе у в’язницю, стерво ти таке, — подумав він . — А я знаю, як зробити тобі боляче».


РоздIл 37 | Мізері | cледующая глава



Loading...