home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


30

Звісно, завжди існувала ймовірність, що вони щось запідозрять. Зрештою, підозрювати — їхня робота, до того ж вони мали ознайомитися з біографією Енні. І якщо справи повернуться саме таким чином, то нехай… але Полу спало на думку, що навіть цього разу вона могла б уникнути покарання.

Зрештою, він дізнався все, що можна було дізнатися. Після тривалого відпочинку Енні постійно слухала радіо, і головною новиною було зникнення поліцейського на ім’я Двейн Кушнер. Той факт, що він розшукував відомого письменника Пола Шелдона, був згаданий, але Кушнера жодним іншим чином не пов’язували з Полом, навіть побічно. Принаймні, поки що.

Весняна відлига покрутила та попідкидала «камаро», змивши його миль на п’ять униз за течією. Може, він пролежав би де-небудь у лісі ще місяць чи рік, якби не щасливий збіг обставин. Двоє патрульних на гелікоптері Національної гвардії вирушили в запланований обліт (власне, вони видивлялися нелегальні поля конопель) та помітили сонячний відлиск, що відбивався від уламків лобового скла «камаро». Вони приземлилися на найближчій галявині, аби подивитися, що це блищить. Серйозність першої аварії була замаскована вм’ятинами, які з’явилися після того, як машина беркицьнула вниз річкою до місця своєї останньої парковки. Якщо в машині й виявили кров для судової експертизи (якщо її взагалі хтось проводив), то в новинах про це не згадувалося. Пол розумів, що навіть ретельний обшук не допоможе виявити достатньо зразків для аналізу, бо автомобіль наскрізь промок під час відлиги, яка змила всі докази.

А всі зусилля поліції штату Колорадо були спрямовані на пошуки Двейна Кушнера, доказом чого, на думку Пола, слугував візит цих двох чоловіків. Досі всі допити зводилися до трьох незаконних речовин: самогону, марихуани та кокаїну. Зрештою, під час пошуків письменника-втікача Кушнер міг випадково наштовхнутися на незаконну плантацію, чи перегонку, чи склад наркотиків. І коли надія знайти Кушнера живим почала зникати, постали питання про те, хто взагалі відпустив його самого на це завдання. Пол сумнівався, що уряд штату Колорадо мав достатньо коштів для забезпечення кожного патрульного напарником, але було очевидно, що поліція таки почала прочісувати місцевість у пошуках Кушнера. Дуже ретельно.

Голіаф указав рукою на будинок. Енні знизала плечима та похитала головою. Потім заговорив Давид. За мить Енні кивнула й повела їх доріжкою до дверей кухні. Пол почув, як скрипнули завіси, і гості з господинею увійшли в будинок. Від тупоту стількох ніг Полу стало не по собі, ніби відбувалася якась профанація.

— О котрій він до вас заїжджав? — запитав Голіаф. Це напевне був Голіаф. Він говорив прокуреним голосом із гуркітливим акцентом Середнього Заходу.

Енні сказала, що близько четвертої. Плюс-мінус кілька хвилин. Вона тоді щойно закінчила підстригати моріжок, а наручного годинника з собою не взяла. А ще було жарко, як у пеклі, це вона добре пам’ятала.

- І скільки він тут пробув, місіс Вілкс? — запитав Давид.

- Міс Вілкс, якщо ваша ласка.

— Перепрошую.

Енні сказала, що вона точно не пам’ятає, але недовго. Може, хвилин п’ять.

- І він показав вам фотографію?

Енні відповіла, що так, саме тому він і приїжджав. Пол дивувався, як ладно вона говорила, як люб’язно.

- І ви впізнали чоловіка на тій фотографії?

Енні сказала, що, звичайно, це був Пол Шелдон, вона його одразу впізнала.

— У мене є всі його книжки, — додала вона, — вони мені дуже подобаються. Це трохи засмутило офіцера Кушнера. Він сказав, що тоді я неодмінно маю розуміти, про кого йдеться. Він здавався дуже пригніченим. А ще йому було дуже жарко.

— Так, день видався спекотний, атож, — підтвердив Голіаф, і Пол здригнувся від того, як близько пролунав його голос. Це у вітальні? Так, майже напевне, що у вітальні. Цей поліцейський рухався, наче рись, незважаючи на велетенські габарити. Коли відповіла Енні, її голос пролунав іще ближче. Копи ходили по вітальні, а Енні слідувала за ними. Вона їх не запрошувала, вони самі зайшли. Аби все оглянути.

Хоча її ручний письменник перебував менш ніж за тридцять п’ять футів від них, Енні зберігала спокій. Вона розповіла, що запропонувала молодому патрульному зайти на чашечку холодної кави, але він сказав, що не може. Тоді вона запитала, чи не хоче він узяти з собою пляшку охолодженої…

— Будь ласка, не розбийте! — вискнула Енні, уриваючи власну розповідь. — Я люблю свої фігурки, а деякі з них дуже крихкі.

— Пробачте, мем.

Це, певно, був Давид. Він тихенько шепотів зніченим, трохи здивованим голосом. За інших обставин такий тон видався би кумедним як на поліцейського, але обставини не були іншими, і Полу було не до сміху. Він виструнчився в кріслі, прислухаючись до тихого клацання, коли щось обережно поставили на місце (можливо, пінгвіна на льодині). Він міцно учепився за бильця крісла. Пол уявив собі, як Енні скубе сумочку на плечі. Він чекав, що один із поліцейських, мабуть що Голіаф, запитає, що, чорт забирай, у неї там таке.

А потім почнеться стрілянина.

— Що ви говорили? — запитав Давид.

— Що я запропонувала йому взяти з собою пляшечку охолодженої пепсі, бо того дня було дуже жарко. Я завжди тримаю напої в холодильнику під морозилкою, аби вони вистигли, але не перетворилися на кригу. Він сказав, що це було би дуже мило з мого боку. Дуже чемний юнак. Чому його відпустили без напарника, не знаєте?

— Він випив пепсі тут? — запитав Давид, ігноруючи її запитання. Його голос усе наближався. Він перетнув вітальню. Полу не потрібно було заплющувати очі, аби уявити, як він там стоїть, зазирає у короткий коридорчик, що вів повз ванну кімнату та впирався у двері гостьової. Пол випрямився, напружився. На худій шиї навіжено пульсувала артерія.

— Ні, - спокійно вела далі Енні. — Він узяв її з собою. Сказав, що йому треба їхати далі.

— А там що? — запитав Голіаф. Пролунали два лункі перестуки підборів, ніби коп переступив із килима на голу дерев’яну підлогу коридору.

— Ванна й вільна кімната. Я там іноді сплю, коли дуже спекотно. Можете перевірити, якщо хочете, але обіцяю, що в мене немає поліцейських, прив’язаних до ліжка.

— Ні, мем, звісно, що ні, - сказав Давид, і (невже!) його голос і звуки кроків стали віддалятися в напрямку кухні. — Може, він здавався схвильованим, ніби його щось непокоїло?

— Аж ніяк, — відповіла Енні, - тільки розгубленим та виснаженим від спеки.

Пол знову почав дихати.

— Може, він був чимось заклопотаний?

— Ні.

— Він не сказав, куди збирався поїхати потім?

Хоча поліцейські, звісно, цього не помітили, натреноване вухо Пола вловило найменший натяк на непевність — може, Енні готувалась до раптової атаки, а може, вирішила перечекати.

— Ні, - мовила вона нарешті. — Хоча він подався на захід, тому припускаю, що він поїхав на Спрінгерс-роуд, де стоять кілька ферм.

— Дякую за співпрацю, мем, — сказав Давид. — Може, ми ще завітаємо до вас.

— Гаразд, — погодилась Енні, - я не проти. Останнім часом до мене рідко хто навідується.

— Ви не заперечуєте, якщо ми оглянемо ваш сарай? — раптом запитав Голіаф.

— Звісно, що ні. Але не забудьте привітатися, коли ввійдете.

— З ким привітатися, мем? — запитав Давид.

— Ну, із Мізері, - відказала Енні, - із моєю свинею.


предыдущая глава | Мізері | cледующая глава



Loading...