home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


11

Полу снилося, що його дзьобає птах. Поганий був сон. Щось грюкнуло, і він подумав: «Так, гаразд, добре! Пристрельте його! Пристрельте це кляте створіння!»

А потім він прокинувся та зрозумів, що то була Енні Вілкс, яка причинила за собою двері з чорного ходу. Пішла поратися по господарству. Він чув, як під її ногами приглушено рипить сніг. Вона пройшла повз його вікна, вдягнена в парку з каптуром, насунутим на чоло. Він бачив клуби дихання, які на ходу розбивалися об її обличчя. Вона не зазирнула до нього, оскільки, як він вирішив, була заклопотана справами в сараї. Нагодувати худобу, вичистити хлів, поворожити на рунах — він би й таке не став виключати. Небо набувало темно-пурпурового кольору — сонце заходило. О пів на шосту, може, шоста вечора.

Приплив іще тривав, і Пол міг би знову заснути, навіть хотів знову заснути, але вирішив обміркувати свою дивну ситуацію, поки ще міг зв’язно мислити.

Він зрозумів — найгірше було те, що він не хотів про це думати, навіть коли був у змозі, навіть коли усвідомлював, що не розв’яже проблему, якщо не почне в ній розбиратися. Розум намагався відштовхнути її подалі, як маленький хлопчик відштовхує тарілку, знаючи, що йому не дозволено вставати з-за столу, поки він усе не доїсть.

Він не хотів про це думати, бо перебувати в цій ситуації було вже й так важко. Він не хотів про це думати, бо, щойно починав, в уяві виринали неприємні образи: як Енні відключалася, як навіювала думки про ідолів та кам’яні брили, як жовте пластмасове відро з мильною водою насувалося на його обличчя, наче місяць, що хоче його розчавити. Але думки про такі речі ніяк не змінять ситуації. Це було навіть гірше, ніж узагалі ні про що не думати. Але щойно він згадував про Енні Вілкс і про місце, яке було відведено для нього в її будинку, приходили саме такі думки, і вони витісняли всі інші. Серце починало швидко битися — від страху, але частково й від сорому. Він подумки бачив, як підносить губи до обідка жовтого відра, бачив ганчірку в каламутній воді та мильну піну на поверхні, бачив усі ці речі і все одно пив, навіть не вагаючись. Він ніколи і нікому про це не розкаже (якщо взагалі вибереться звідси). Він може вдавати, що цього ніколи не було, але насправді ніколи не зможе забути.

Жалюгідний та посоромлений, він усе одно хотів жити.

«Думай, чорт тебе забирай! Господи Ісусе, ти такий заляканий, що навіть не можеш спробувати думати?»

Ні — проте майже такий заляканий.

А потім до нього прийшла дивна, лиха думка: «Їй не сподобалася нова книжка, бо Енні надто тупа, аби зрозуміти, про що там ідеться».

Думка була не просто дивною — за таких обставин зовсім не важливо, що Енні думала про «Швидкі автівки». Але міркування над її словами хоча б відкривало інший погляд на речі, і злитися на неї було краще, ніж боятися, тому він із запалом продовжив: «Надто тупа? Ні. Надто заклякла. Вона не просто не хоче змінюватися, їй огидна сама думка про зміни».

Так. Може, Енні божевільна, але навряд чи її рецензія на новий роман відрізняється від точки зору сотень тисяч людей по всій країні (а дев’яносто п’ять відсотків із них — жінки). Вони з нетерпінням чекали чергові п’ятсот сторінок, на яких буде описаний новий розділ з бурхливого життя найдушки, якій вдалося вибратися зі злиднів і вийти заміж за лорда. Та ні, ніяк не відрізняється. Їм потрібна Мізері, Мізері та ще раз Мізері. Кожного разу, як Пол брав рік чи два на написання інших романів (які він вважав своєю «серйозною» працею — спочатку він був у цьому переконаний, потім просто сподівався й урешті-решт поринув у безпросвітний відчай), він отримував навалу листів від жінок, які часто підписувалися як «ваша найпалкіша шанувальниця». Інколи листи були сповнені розгубленості та нерозуміння (і чомусь такі завдавали найбільше болю), інколи в них панували докори й відверта злість, проте послання завжди було те саме: «Це не те, чого я очікувала, не те, чого я хотіла . Будь ласка, повертайтеся до Мізері. Я хочу знати, чим займається Мізері». Він міг би написати сучасні «Під вулканом», «Тесс із роду д’Ербервіллів», «Галас і шаленство»[28], і про це ніхто не дізнався би. Люди все одно вимагали би Мізері, Мізері та ще раз Мізері.

«Важко слідкувати за сюжетом… нецікавий персонаж… а лихослів’я!»

Знову спалахнула злість. Він злився на скам’янілу важкість Енні, злився, що вона змогла його викрасти й тримати тут за в’язня, що примушувала вибирати між тим, аби пити брудну мильну воду з відра чи страждати від болю у зламаних ногах. І водночас вона мала нахабство критикувати найкращу книжку, яку він написав.

— А щоб тебе перекрутило разом із твоїми клятими ковіньками, — промовив Пол, і раптом йому стало легше, він знову почувався самим собою, хоча й знав, що цей бунт — марний, жалюгідний та нікчемний, бо Енні була в сараї та не чула його, а приплив надійно затопив обидві палі. І все ж таки…

Він пригадав, як вона зайшла в кімнату та, притримуючи пігулки, вибила з нього дозвіл почитати рукопис «Швидких автівок». Він відчув, як обличчя червоніє від сорому та приниження, але тепер до цих почуттів додалася злість, що розгорілася від іскри до маленького слабкого вогника. Він ніколи і нікому не показував рукописи до того, як перечитати та передрукувати їх начисто. Ніколи . Навіть Брайсу, своєму агенту. Ніколи . Та годі, він навіть не…

На мить потік думок спинився. Пол чув, як у сараї лунко мукає корова.

Та годі, він навіть не зробив копії з оригіналу.

Рукопис «Швидких автівок», який наразі перейшов до розпорядження Енні Вілкс, був, власне кажучи, єдиним примірником у світі. Пол навіть чернетки спалив.

Два роки важкої праці, а їй навіть не сподобалося, до того ж вона була божевільна.

Їй подобалася Мізері. Саме Мізері, а не якийсь там недолугий лихослівний латинос, крадій автівок із Іспанського Гарлему[29].

Він пригадав, як хотів сказати їй: «Ні, хоч накрути з тих сторінок паперових човників, тільки… прошу…»

Знову нахлинули злість та приниження, на що ноги відповіли першим глухим нападом болю. Так. Праця, гордість за свою працю, цінність самої праці… коли біль посилювався, всі ці речі перетворювалися на тіні від магічного ліхтаря. Те, що вона так вчинила з Полом, що вона змогла так вчинити (коли більшу частину життя він вважав, що слово «письменник» є найбільш вдалим визначенням його сутності), робило з неї справжнього монстра, і треба було вириватися з його полону. Вона дійсно була ідолом, і якщо вона не вб’є його самого, то може вбити те, що живе всередині нього.

Пол почув жадібний виск свині. Енні вирішила, що він образився, але насправді він вважав, що ім’я Мізері дуже личить цій тварині. Пол пригадав, як жінка вдавала з себе свиню, як підібрала до носа верхню губу, як щоки розгладилися і на мить Енні перетворилася на свиню. «Рох! РООХ!»

Із сараю долинув голос Енні: «Вацюшки , паць-паць-паць!»

Він відкинувся на подушки, закрив очі рукою і спробував триматися своєї злості, бо вона додавала хоробрості. Хоробра людина здатна мислити. Боягуз — ні.

Ця жінка колись була медсестрою, в цьому він був переконаний. Чи вона досі працювала медсестрою? Ні, бо не ходила на роботу. Чому вона припинила працювати за спеціальністю? Відповідь очевидна — бо в неї гвинтиків бракувало, та й ті, що лишилися, не трималися місця. І якщо він зміг це розгледіти крізь туман болю, що його оточував, то її колегам усе було би ясно, як божий день.

Окрім того, він мав додаткову інформацію, яка дозволяла судити, скільки гвинтиків у неї вже повипадало, чи не так? Вона витягла його з потрощеної машини і замість того, щоб викликати поліцію та «швидку», розмістила в гостьовій кімнаті, проштрикнула вени голками та вкачала в нього до біса наркоти. Стільки, що одного разу в нього навіть сталася, як висловилася Енні, зупинка дихання. Вона нікому не повідомила, що він перебував у неї, і якщо досі цього не зробила, то, значить, і не збиралася.

Чи поводилась би вона так само, якби дістала з заметів якогось Джо Бло з Кокомо[30]? Ні. Ні, йому так не думалося. Вона залишила його в себе, бо він був Полом Шелдоном , а вона…

— Моя найпалкіша шанувальниця, — пробурмотів Пол і знову прикрив рукою очі.

У темряві розквітнув іще один жахливий спогад: мати повела його до Бостонського зоопарку, і він побачив там великого гордого птаха. У нього було надзвичайно гарне пір’я — червоне, пурпурове, небесно-блакитне, — Пол такого ще не бачив, і найсумніші у світі очі. Він спитав маму, звідки цей птах, і вона відповіла, що з Африки . Він зрозумів, що птахові судилося померти в цій клітці, далеко від місць, де його створив Господь, і маленький Пол заплакав, а мати купила йому ріжок морозива, і на деякий час він припинив рюмсати, а потім знову згадав про птаха, і мама повела його додому, а поки вони їхали на трамваї назад у Лінн[31], примовляла, що він плаксуха й рюмсало.

Його пір’я. Його очі .

Пульсуючий біль у ногах знову починав набирати обертів.

Ні. Ні, ні.

Він іще дужче притиснув згин ліктя до очей. Із сараю долинало гупання. Звісно, хто знає, що воно таке, проте у своїй уяві

(«твій РОЗУМ і УЯВА, от і все, що я мала на увазі» )

Пол бачив, як Енні штовхає з горища в’язанки сіна, як вони підстрибують на підлозі сараю.

«З Африки. Птах із Африки. З…»

Потім зазвучав її схвильований голос, наче великий гострий ніж розрізав цупку матерію. Вона майже кричала: «Ти гадаєш, що коли я свідчила в Ден…»

Свідчила. Коли я свідчила в Денвері.

«Ви присягаєтеся говорити правду, тільки правду й нічого, крім правди, і хай допоможе вам Бог?»

(«Не знаю, звідки він це бере» )

«Так».

(«Він ПОСТІЙНО пише такі штуки» )

«Назвіть своє ім’я».

(«Такої уяви більш ні в кого немає, принаймні по моїй лінії» )

«Енні Вілкс».

(«Яка багата уява!» )

«Мене звати Енні Вілкс ».

Він хотів, аби вона говорила далі, проте Енні мовчала.

— Ну давай, — пробурмотів він, усе ще затуляючи очі рукою. Так йому найлегше думалося, найкраще уявлялося . Мати любила розповідати місіс Мульвані, коли перекидалася з нею слівцем через паркан, що її хлопчик має напрочуд багату уяву і що він постійно пише дивовижні маленькі оповідки (звісно, окрім тих випадків, коли вона називає його плаксухою та рюмсалом).

— Давай-давай-давай!

Він побачив судову залу в Денвері, побачив Енні Вілкс за кафедрою для свідків. Тепер вона була не в джинсах, а в сукні червоно-чорного, іржавого кольору та в огидному капелюшку. Він побачив, що в залі повно слухачів, а суддя лисий і в окулярах. А ще суддя мав білі вуса. Під білими вусами виднілася родима пляма. Білі вуса прикривали її майже всю, але не повністю.

«Енні Вілкс».

(«Він у три рочки почав читати! Уявіть собі!» )

«На хвилі… шанування…»

(«Він постійно щось пише, вигадує всяке» )

«А тепер треба сполоснути».

(«Африка. Той птах із» )

— Ну давай же, — прошепотів він, але далі справа не пішла. Пристав просив Енні назвати своє ім’я, і вона знову й знову повторювала, що її звати Енні Вілкс, але більше нічого не казала. Вона все сиділа, її волокнисте, щільне, погрозливе тіло заповнювало собою простір зали, і вона знову й знову повторювала своє ім’я, і більш нічого.

Намагаючись уявити причину, з якої колишня медсестра, що зробила з нього в’язня, мала давати свідчення на суді в Денвері, Пол поринув у сон.


предыдущая глава | Мізері | cледующая глава



Loading...