home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


47

У цій розв’язці також простежується досконалість та заокругленість, притаманна романам: це були ті самі двоє копів, які приїжджали кілька днів тому та розпитували Енні про Кушнера. Давид і Голіаф. Тільки сьогодні Давид не просто розстебнув пальто, він тримав пістолета напоготові. Давид виявився Віксом. А Голіаф був Макнайтом. Вони приїхали з ордером на обшук. Коли вони почули маячливе горлання, що лунало з вітальні, та нарешті увірвалися в будинок, то знайшли там чоловіка, який скидався на ожилий кошмар.

— Коли я вчився в старших класах, то прочитав одну книжку, — розповідав Вікс дружині наступного ранку, — що називалася «Граф Монте-Крісто» чи, може, «В’язень Зенди»[168]… Ну, в будь-якому разі, там ішлося про чоловіка, який сорок років провів у одиночній камері. Саме такий вигляд мав і той письменник.

Вікс помовчав трохи, підшукуючи потрібні слова, аби краще описати ті суперечливі емоції (жах і жалість, співчуття й огиду), якими він пройнявся, коли побачив Пола. Але понад усе його дивував той факт, що чоловік, який мав такий жахливий вигляд, був і досі живим. Вікс не міг дібрати слів.

— Коли він нас побачив, то заплакав, — сказав він нарешті й додав: — Увесь час називав мене Давидом. Не знаю чому.

— Може, ти йому когось нагадував, — відповіла дружина.

— Може.


предыдущая глава | Мізері | cледующая глава



Loading...