home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


3

За дев’ять місяців після того, як Вікс і Макнайт витягли його з дому Енні на саморобних ношах, Пол Шелдон проводив весь свій час або в шпиталі «Докторз», що у Квінсі, або в новій квартирі у Східному Мангеттені. Полу знову переламали ноги. Ліва нога була досі по коліно в гіпсі. Лікарі сказали, що він кульгатиме до кінця життя, але ходити буде і колись навіть не відчуватиме при цьому болю. Кульгавість була б набагато сильніша й помітніша, якби в нього лишилася ліва ступня. Протез для Пола виконували на замовлення. За іронією долі, Енні зробила йому послугу.

Він багато пив і зовсім не писав. По ночах його мучили кошмари.

Якось у травні він вийшов із ліфта на своєму дев’ятому поверсі, думаючи цього разу не про Енні, а про величезний пакунок, що він незграбно затискав під пахвою. У ньому лежали дві перев’язані гранки «Повернення Мізері». Видавці дуже швидко запустили її в друк, і не дивно, зважаючи на заголовки в газетах по всьому світі, що розповідали про дивні обставини, за яких був написаний цей роман. Видавництво «Гастінг Гаус» замовило безпрецедентну кількість примірників — перший наклад становив один мільйон. «І це тільки початок, — сказав сьогодні Чарлі Мерріл, його редактор, коли вони сиділи за сніданком, за тим самим ланчем, з якого Пол тепер повертався з гранками. — Ця книжка стане світовим бестселером, мій друже. Нам треба падати на коліна та дякувати Богові, що історія у твоїй книжці майже така сама захоплива, як і історія її написання».

Пол не знав, правда це чи ні, але йому було байдуже. Він просто хотів, щоб ця книжка залишилася позаду і він би знайшов наступну … але минали порожні дні, вони складалися в тижні, місяці, і Пол став загадуватися, чи відбудеться взагалі коли-небудь та наступна книжка.

Чарлі благав його написати документальні спогади про пережиті негаразди. Такий опус, говорив він, буде продаватися навіть краще, ніж «Повернення Мізері». Навіть краще, ніж сама «Якокка»[169]. Коли Пол без особливого захвату поцікавився, на скільки потягнуть права на випуск роману в м’якій обкладинці, Чарлі відкинув з чола довге волосся, запалив «Кемел» і сказав: «Я думаю, можна призначити стартову ціну в десять мільйонів доларів, а потім влаштувати пекельний аукціон». Сказав і оком не змигнув, а через пару секунд Пол усвідомив, що Чарлі був налаштований цілком серйозно або, принаймні, так вважав.

Але він не зумів би написати таку книжку, принаймні поки що, а може, й ніколи. Його роботою було писати романи. Він міг би написати спогади на прохання Чарлі, але тим самим він би визнав, що ніколи не напише нового роману.

«Уся іронія в тому, що це дійсно був би роман», — мало не відповів Пол Чарлі, але останньої миті стримався. Іронія в тому, що Чарлі було начхати.

«Я почну з реальних фактів, а потім стану прикрашати… спочатку зовсім трохи… потім більше… потім іще більше. Не для того, щоби показати себе з кращого боку (що, мабуть, усе одно б сталося ) , а Енні — з гіршого (гірше вже не буває ) . Просто щоби трохи підрихтувати. Я не хочу нічого про себе нафантазувати. Акт творіння схожий на мастурбацію, але не дай Боже перетворити його на самопожирання».

Його квартира під номером 9Е розташовувалася в іншому кінці коридору, і сьогодні Полу здалося, що прохід розтягнувся милі на дві. Він понуро пошкандибав до свого помешкання, спираючись на обидві милиці. Клац… клац… клац… клац… Боже, як же він ненавидів цей звук.

Ноги огидно застугоніли, і Пол із розпачем подумав про новріл. Іноді він гадав, що варто було би повернутися до Енні заради однієї дози. Лікарі позбавили його наркотичної залежності. Натомість Пол почав пити, тому, діставшись до квартири, він збирався першим ділом налити собі подвійний бурбон.

Потім він буде дивитися в порожній екран свого комп’ютера. Яка забава. Прес-пап’є Пола Шелдона за п’ятнадцять тисяч доларів.

Клац… клац… клац… клац…

Тепер треба дістати ключ із кишені, а при цьому не впустити коричневий пакунок із гранками чи милиці. Останні треба притулити до стіни. Поки він цим займався, гранки вислизнули та впали на килим. Обгортка порвалася.

— От лайно! — прогарчав Пол, коли попадали милиці. Забавам краю нема.

Заплющивши очі, Пол гойдався на своїх покручених, хворих ногах, вирішуючи, злитися йому чи плакати. Він сподівався, що розізлиться. Йому не хотілося плакати тут, у коридорі, але це було цілком імовірно. Таке вже траплялося. Ноги весь час боліли, йому була потрібна доза новрілу, а не аспірин посиленої дії, який йому видавали в лікарняній аптеці. Йому була потрібна нормальна доза, доза «від Енні». А ще він постійно втомлювався. Насправді йому потрібні були не якісь там лайняні милиці, а уявні світи та вигадані історії. Оце був би гарний, вічний наркотик, але усі фантазії кудись повтікали. Здавалося, гра нарешті добігла кінця.

«Так ось як усе скінчилося, — подумав він, відчиняючи двері та переступаючи поріг . — Ось чому ніхто не пише про це. Бо це до біса страшно. Вона повинна була померти після того, як я напхав їй повну макітру чистих сторінок і чернеток, і тоді я теж мав померти. Саме в цей момент, як ніколи раніше, ми були схожі на героїв кіносеріалів Енні — ніяких півтонів, тільки чорне та біле, добре й погане. Я був Джеффрі, а вона була Бджолиною богинею бурка. Це… так, я вже знаю розв’язку, але якась вона безглузда. Не зважайте на безлад біля дверей у коридорі. Спочатку випити кукурікаку, потім позбирати кукурікаку… Спочатку побудеш паскудним золотком, потім станеш…»

Пол зупинився. Він збагнув, що у квартирі надто темно. А ще був запах. Він знав цю смертельну, смердючу суміш бруду та пудри.

З- за дивана підвелась Енні, наче білий привид у сестринській уніформі та шапочці. У руці вона тримала сокиру й волала: «Час сполоснути, Поле! Час сполоснути!»

Він скрикнув і спробував розвернутися на своїх хворих ногах. Одним різким, потужним стрибком вона перемахнула через диван, наче жаба-альбінос. Гучно зарипіла накрохмалена уніформа. Від першого помаху сокири в Пола просто перехопило подих чи так йому здавалося, поки він не приземлився на килим і не відчув запаху власної крові. Він подивився на себе та побачив, що розрубаний майже навпіл.

- Сполоснути! — заверещала Енні, і права рука Пола зникла.

- Сполоснути! — заверещала вона знову, і ліва рука теж пропала.

Він повз на обрубках своїх зап’ястків до відчинених дверей, і, як не дивно, там досі лежали гранки, які Чарлі віддав йому сьогодні за ланчем у кафе «У містера Лі», посунувши до нього по білій скатертині брунатний пакунок під звуки легкої, розважальної музики, що лилася з гучномовців.

- Енні, тепер ти можеш її прочитати! — спробував закричати він, але встиг промовити лише «Енні, тепер», коли його голова відлетіла від тулуба та покотилася до стіни. Останнє, що він побачив у цьому світі, - це власне тіло, що впало на підлогу, і білі капці Енні по обидва боки від нього.

«Богиня», — подумав він і помер.


предыдущая глава | Мізері | cледующая глава



Loading...