home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


21

За чотири години він лежав у ліжку та був готовий спалити всі свої книжки за єдину пігулку новрілу. Поки він сидів у кріслі, усе було добре (не беручи до уваги кількість дуру в його крові, яка би приспала половину Прусської армії[40]), але зараз Пол почувався так, наче в нижній частині тіла вирував бджолиний рій.

Він дуже голосно кричав, мабуть, їжа щось — таки зробила йому, бо він не пригадував, щоб кричав так голосно відтоді, як виринув із темної хмари.

Пол відчував, що Енні, виключена, вимкнена з розетки, довго стояла в коридорі перед дверима його спальні та порожнім, нерухомим поглядом вивчала чи то дверну ручку, чи то візерунки ліній на власній долоні.

— Ось, — вона дала йому ліки. Цього разу дві пігулки.

Він проковтнув їх, тримаючи Енні за зап’ясток, аби дотягнутися до склянки.

— У місті я купила тобі два подарунки, — сказала вона, встаючи з ліжка.

— Невже? — прохрипів він.

Енні вказала на інвалідний візок зі сталевими підпорами для ніг, який похмуро прилаштувався в кутку.

— Другий я покажу тобі завтра. А тепер спи, Поле.


предыдущая глава | Мізері | cледующая глава



Loading...