home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


29

— Я би хотів якийсь інший папір, якщо тобі не важко його дістати, — сказав Пол, коли Енні повернулася, щоби поставити друкарську машинку та папір на дошку.

- Інший? — перепитала вона, постукуючи пальцем по загорнутій у целофан пачці «Кроссабл Бонд». — Але ж це найдорожчий папір з усіх ! Я спитала , коли вибирала його в магазині «Пейпер Петч»!

— А хіба мама не казала тобі, що найдорожче не завжди означає найкраще?

Енні насупилася. Первинна захисна реакція змінилася обуренням. Пол здогадувався, що наступною стадією буде лють.

— Ні, не казала, містере Розумако. Вона казала , що як купляєш щось за безцінь, то й матимеш собі дешеву річ.

Пол із часом зрозумів, що погода, яка вирувала всередині Енні, була схожа на весну Середнього Заходу. Цю жінку повнили торнадо, що тільки й чекали вирватися на волю, і якби якийсь фермер подивився на небо, схоже наразі на обличчя Енні, то він би в цю ж саму мить зібрав родину та доправив у підземне сховище. Чоло Енні зблідло. Ніздрі раз у раз роздувалися, наче у тварини, що почула вогонь. Пальці гнучко розправлялися, а потім знову зціплювалися в кулаки, захоплюючи та стискаючи між собою повітря.

Пол був уразливий перед Енні, але водночас не міг без неї обходитися, і це усвідомлення волало йому, щоби він відступив, власкавив її, поки ще був час, як плем’я в одному з цих оповідань Гаґґарда умилостивляло свою розлючену богиню, приносячи жертви її кам’яному обличчю.

Але інша половина Пола Шелдона, не така залякана та більш практична, нагадала йому, що він не зможе грати Шехерезаду, якщо постійно боятиметься та заспокоюватиме Енні кожного разу, як вона сердитиметься. Якщо він буде весь час їй догоджати, вона тільки більше розгуляється. Ця половина доводила: «Якби ти не мав того, що їй потрібне, вона б одразу відвезла тебе в лікарню або невдовзі б убила, щоб убезпечити себе від Ройдманів, бо для Енні світ повний Ройдманів, для Енні вони ховаються за кожним кущем. І якщо ти зараз не приборкаєш цю відьму, Полі, хлопчику мій, далі буде тільки гірше».

Її дихання пришвидшилося, вона мало не задихалася, стискання-розтискання долонь також прискорювалось, і тоді Пол зрозумів, що вона вже вийшла з-під контролю.

Зібравши докупи рештки хоробрості, відчайдушно намагаючись дібрати тональність, щоби вдати легке роздратування, Пол вимовив буденним голосом:

— Я би на твоєму місці не злився. Це все одно не допоможе.

Вона застигла на місці, ніби Пол дав їй ляпаса, та кинула на нього скривджений погляд.

— Енні, - терпляче продовжив він, — нічого страшного не відбувається.

— Це твої хитрощі, - відповіла вона. — Ти не хочеш писати мені книжку, тому вдаєшся до хитрощів, щоби не починати. Я так і знала. Отакої! Але це не спрацює. Це…

— Це дурниці, - заперечив він. — Хіба я казав, що не збираюся писати?

— Ні… Ні, але…

— Правильно, бо я збираюся . І якщо ти підійдеш ближче та поглянеш на дещо, я покажу, в чому проблема. Подай мені, будь ласка, вебстерів горщик…

— Вебстерів… що?

— Ту маленьку посудину з ручками та олівцями, — пояснив він. — Працівники редакцій інколи називають її вебстеровим горщиком, на честь Деніеля Вебстера[56].

Пол збрехав, не вагаючись жодної миті, проте ця брехня мала бажані наслідки — Енні здавалася спантеличеною, як ніколи, загублена в спеціалізованому світі, про який не мала жодного уявлення. Збентеження ще більше розсіяло (а отже, розрядило) її лють. Він бачив, що тепер Енні навіть не знала, чи мала право злитися.

Вона принесла горщик із ручками й олівцями та зі стуком опустила його на дошку. Пол подумав: «Чорт забирай! Я переміг » Ні, не так. Мізері перемогла.

«Але це теж не зовсім правильно. Ти забув про Шехерезаду. Перемогла Шехерезада».

- І що? — пробурчала Енні.

— Дивись.

Пол відкрив пачку «Кроссабл», дістав аркуш, узяв нагострений олівець та провів на папері тонку лінію. Потім узяв кулькову ручку та провів іще одну паралельну лінію. Потім він ковзнув великим пальцем по злегка шерехатій поверхні аркуша. Обидві лінії розпливлися слідом за пальцем, причому олівець мазався трохи більше, ніж ручка.

— Бачиш?

- І що?

— Друкарське чорнило теж буде мазатися, — відповів він. — Не так сильно, як олівець, але гірше, ніж кулькова ручка.

— То ти збираєшся сидіти та натирати великим пальцем кожну сторінку?

— Навіть якщо просто гортати сторінки, то чорнило добряче розмажеться за тиждень, за лічені дні, - сказав він, — а коли над рукописом працюють, його часто гортають. Постійно доводиться проглядати написаний текст, аби звірити ім’я чи дату. Господи, Енні, перша річ, яку ти дізнаєшся в цьому бізнесі, - редактори ненавидять читати рукописи, надруковані на папері «Кроссабл Бонд». Майже так само, як ненавидять примірники, написані від руки.

— Не кажи так. Терпіти не можу, коли ти так це називаєш.

Він подивився на неї зі щирим подивом:

— Не називати так що ?

— Ти потвориш даний тобі Богом талант, називаючи його бізнесом. Терпіти цього не можу.

— Вибач.

- І є за що, — непохитно відповіла вона. — З таким самим успіхом ти міг би назвати себе шлюхою.

«Ні, Енні, - подумав він, і раптом його сповнила лють . — Я не шлюха. У «Швидких автівках» ішлося саме про те, як не бути шлюхою. І якщо добре подумати, то саме через це я вбив цю кляту сучку Мізері. Я їхав на Західне узбережжя, аби відсвяткувати те, що позбавився свого статусу шлюхи. А ти витягла мене з розбитої машини після аварії та повернула в той самий бордель. По два долари з носу, за чотири прокочу навколо світу. Але час від часу я бачу вогник у твоїх очах, і він говорить, що десь глибоко всередині ти теж про це знаєш. Присяжні відпустили тебе через неосудність, але мені до цього ще далеко, Енні. У мене повний порядок із головою».

— Гарне зауваження, — сказав він. — Тож, повертаючись до теми паперу…

— Буде тобі цей кукурікнутий папір, — похмуро відповіла Енні, - просто скажи, що купити, і я куплю.

— Ти маєш усвідомлювати, що я на твоєму боці…

— Не сміши мене. Ніхто не був на моєму боці відтоді, як двадцять років тому померла моя мати.

— Тоді думай, як хочеш, — сказав він. — Якщо ти настільки не впевнена в собі, це твої проблеми. Ти навіть не можеш повірити в те, що я щиро вдячний за врятоване життя.

Пол уважно спостерігав за Енні та знову побачив у її очах спалах непевності й бажання вірити. Добре. Дуже добре. Він дивився на неї з усією відвертістю, на яку був здатен, і подумки знову уявляв, як проштрикує їй горло гострим уламком скла, раз і назавжди випускаючи кров, що живила цей хворий мозок.

— Принаймні, ти можеш повірити, що я на боці книжки . Ти казала, що справиш для неї палітурку. Ти мала на увазі, що збираєшся прошити рукопис? Саме друковані сторінки?

— Звісно, це я й мала на увазі.

«Авжеж. Бо якщо ти понесеш цей рукопис до палітурника, можуть виникнути питання. Ти, може, наївна, коли йдеться про книжки та видавничу справу, але не настільки. Пол Шелдон перебуває в розшуку, і палітурник може запам’ятати, як отримав рукопис цілої книжки, у якій ідеться про найвідомішого персонажа Пола Шелдона, саме коли письменник зник у невідомому напрямку, чи не так? І він, звісна річ, запам’ятає вимоги до замовлення (такі дивні, що будь-який палітурник зверне на них увагу ) . Одна копія рукопису розміром з роман.

Одна- єдина».

«Ви, офіцере, питаєте, яка вона з себе? Ну, велика жінка. Трохи скидається на кам’яного ідола з оповідань Г. Райдера Гаґґарда. Хвилинку, я записав її ім’я та адресу… Дайте-но зазирну в накладні…»

- Ідея також непогана, — сказав він. — Прошитий рукопис теж може бути збіса гарним. Ніби хороше фоліантове видання. Але книжка має служити довго, Енні, і якщо я друкуватиму її на папері «Кроссабл», то за десять років ти матимеш стос чистих аркушів. Якщо, звісно, просто не покласти її на поличку.

Але ж вона на таке не погодиться? Господи Ісусе, аж ніяк. Вона захоче брати книжку до рук щодня, як не щогодини. Брати та милуватися нею.

Обличчя Енні набуло дивного скам’янілого виразу. Полові не подобалася ця вперта, мало не показова непохитність. Вона його тривожила. Він міг розпізнати її злість, але в цьому новому виразі було щось підозріле, непроникне, водночас майже блазенське.

— Годі пояснювати, — сказала вона. — Я вже пообіцяла дістати тобі папір. Який?

— У тому магазині канцелярського приладдя, куди ти ходиш…

— «Пейпер Петч».

— Так, «Пейпер Петч». Скажи їм, що тобі треба дві ризи: риза — це пачка на п’ятсот сторінок…

— Знаю, Поле, я не дурна.

— Я знаю, що ти не дурна, — відповів він і занепокоївся ще більше. Біль у ногах знову починав гомоніти, а в ділянці таза заговорив на повний голос — Пол сидів уже близько години, і розлад у ніжній частині тіла давався взнаки.

«Спокійно, заради Бога, ти ж не хочеш втратити все, що встиг здобути!»

«А чи здобув я щось? Чи просто переконую себе в цьому?»

— Попроси дві ризи білого дрібнозернистого паперу для трафаретного друку. «Гаммермілл Бонд» — гарна марка, а також «Траяд Модерн». Дві ризи такого паперу коштуватимуть дешевше за одну пачку «Кроссабл», і їх вистачить, щоби надрукувати та передрукувати книжку.

— Поїду прямо зараз, — сказала вона та раптом підвелася.

Пол занепокоєно поглянув на Енні, розуміючи, що вона знову покине його без ліків і що він залишиться у візочку. Сидіти вже було боляче, і біль стане просто нелюдським до того часу, як вона повернеться, навіть якщо поспішатиме.

— У цьому немає потреби, — похапцем вимовив він. — Можна почати й з «Кроссабл», зрештою, все одно доведеться передруковувати.

— Тільки дурні починатимуть гарну справу з поганим знаряддям.

Енні взяла пачку «Кроссабл Бонд», схопила аркуш із двома розмазаними лініями та зібгала його в м’ячик. Вона кинула те й друге до сміттєвого кошика, а потім обернулася до Пола. Скам’янілий, непохитний вираз прикривав її обличчя, наче маска. Очі зблискували, як два потьмянілі десятицентовики.

— Поїду до міста просто зараз, — сказала вона. — Я знаю, тобі кортить почати якомога швидше, оскільки ти на моєму боці … — останні три слова вона промовила з сильним, уїдливим сарказмом (а ще, подумалося Полові, з такою ненавистю до самої себе, якої Енні досі не знала). — Тож не буду навіть гаяти часу, щоб перекласти тебе в ліжко.

Вона посміхнулася, розтягуючи рота, наче лялька, та беззвучно ступила до нього у своїх білих медичних капцях. Пальці торкнулися його волосся. Він здригнувся. Він не хотів, але не зміг нічого з собою зробити. Мертвецький вишкір Енні тільки поширшав.

— Хоча мені здається, що ми можемо відкласти початок «Повернення Мізері» на день… чи два… і навіть на три. Так, може минути цілих три дні, перш ніж ти зможеш нормально сидіти. Через біль. Шкода. Я вже поставила шампанське в холодильник. Доведеться нести його назад у сарай.

— Енні, послухай, я зможу почати, якщо ти…

— Ні, Поле.

Вона підійшла до дверей, потім обернула до нього своє скам’яніле обличчя. Тільки очі, ці тьмяні десятицентовики, горіли життям із-під насуплених брів.

— Я хочу, щоб ти дещо усвідомив, — продовжувала вона. — Ти гадаєш, що можеш мене обманути, задурити голову, бо на перший погляд я видаюся повільною та тупою. Але я не повільна, Поле, і не тупа.

Раптом її обличчя наче розчахнулося. Кам’яна непроникність розсипалася, а крізь неї проступило лице неймовірно розлюченої дитини. На мить Полу здалося, що інтенсивність жаху, який він відчував, може його вбити. Він гадав, що взяв над нею гору? Та невже? Чи зможе хтось грати Шехерезаду, якщо султан збожеволів?

Вона кинулася до нього через усю кімнату. Товсті ноги гупали по підлозі, коліна згиналися, лікті поршнями розривали затхле, застояне повітря. Волосся коливалося та підстрибувало навколо її обличчя, шпильки, що тримали зачіску, повипадали. Цього разу її хода не була беззвучною, це була хода Голіафа, який крокував Долиною кісток[57]. Фотографія Тріумфальної арки на стіні перелякано задзеленчала.

- Їііііі-хаааа! — скрикнула Енні й опустила правий кулак на випуклий соляний купол, що колись був лівим коліном Пола.

Він відкинув голову та завив. На шиї та лобі понапиналися вени. Вибухова хвиля болю вирвалася з коліна та огорнула Пола білим сліпучим світлом. Він опинився в центрі новонародженої зорі.

Енні відірвала друкарську машинку від дошки та грюкнула нею по столу, піднявши важкий металевий апарат, як Пол підняв би порожню картонну коробку.

— Тому сиди тут, — сказала вона, розтягнувши губи в зловісному вишкірі, - і думай про те, хто в цьому домі хазяїн, і про всю ту шкоду, яку я можу тобі заподіяти, якщо ти будеш погано поводитися чи спробуєш іще раз мене обдурити. Сиди тут і кричи, якщо схочеш, бо тебе все одно ніхто не почує. Ніхто сюди не їздить, бо всім відомо, що Енні Вілкс божевільна, всім відомо, що вона зробила, навіть якщо її визнали невинною.

Вона пішла назад до дверей, потім знову озирнулася, і він знову закричав, бо чекав, що вона знову кинеться на нього, як бик. Від цього посмішка Енні стала ще ширшою.

— Я тобі ще дещо скажу, — лагідно промовила вона. — Вони гадають, що мені все зійшло з рук, і вони праві. Подумай про це, Поле, поки я поїду до міста по твій кукурікнутий папір.

Енні пішла, хряснувши дверима так, що затрясся весь будинок. Потім почулося клацання замка.

Пол відкинувся на спинку крісла. Він увесь тремтів і намагався не тремтіти, бо від цього боліло ще дужче, але не міг собі зарадити. По щоках потекли сльози. Знову й знову він бачив, як Енні летить до нього через кімнату, як вона опускає кулак на рештки його коліна з такою силою, наче розлючений п’яниця б’є по дубовому шинквасу. Знову й знову він поринав у жахливу біло-синю хмару нової зорі на ім’я Біль.

— Господи, прошу тебе, — простогнав Пол, коли надворі зі стуком та гарчанням завівся «черокі», — прошу тебе, Господи, забери мене звідси або вбий… забери мене звідси або вбий.

Ревіння двигуна все віддалялося, а Господь так нічого й не зробив. Пол лишився сам на сам зі сльозами та болем, який уже повністю прокинувся та навіжено викручував йому тіло.


предыдущая глава | Мізері | cледующая глава



Loading...