home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


30

Згодом до Пола прийшла думка, що зовнішній світ, із притаманною йому збоченістю, розглядатиме всі його подальші вчинки як прояви героїзму. І, може, Пол дозволить людям так вважати, але зрештою він просто робив те, що йому підказували останні крихти інстинкту самозбереження.

Полу здавалося, ніби здалеку лунає голос якогось надміру запального спортивного коментатора (Говарда Коселла чи Ворнера Вольфа, а може, того навіженого Джонні Моуста[58]), який описував перебіг подій так, ніби спроба Пола дістатися до запасу наркотиків раніше, ніж біль його вб’є, була якимось спортивним змаганням. Наче пробний випуск програми «Манді Найт Футбол»[59], для прикладу. І як назвати такий вид спорту? Забіг за дозняком?

«Не можу повірити, яку силу волі продемонстрував сьогодні наш Шелдон! — захоплено провадив коментатор у голові Пола. — Думаю, жоден глядач на стадіоні Енні Вілкс (чи, якщо на те пішло, телеглядач) не міг повірити, що в нього є хоч наймееенший шанс зрушити візок із місця після завданого удару, але, здається… так і є! Він рухається! Давайте подивимось повтор!»

По чолу стікав піт і щипав очі. Пол злизав з губ суміш солі та сліз. Тремтіння не припинялося. Боліло так, наче настав кінець світу. Він подумав: «Приходить мить, коли сама розмова про біль втрачає сенс. Ніхто не знає, що існує біль завбільшки з цілий світ. Ніхто. Це наче одержимість демонами».

Ним рухала єдина думка про пігулки, про те, що Енні ховає новріл десь у цьому будинку. Замкнені двері… ймовірність того, що ліків може не виявитися у ванній кімнаті на першому поверсі, як він був припускав, що вони заховані деінде… що вона повернеться та зловить його на гарячому… всі ці речі нічого не значили, вони були лише тінями поза болем. Пол розбиратиметься з кожною проблемою в міру надходження або помре. Третього не дано.

Рух призвів до того, що смуга болю під попереком та в ногах лише поглибилась, оперізуючи стегна, наче пасок, утиканий зсередини розпеченими шипами. Але візок таки рухався. Дуже повільно візок почав рухатися.

Пол спромігся подолати фути чотири, поки не зрозумів, що в нього не вийде нічого ліпшого, окрім як прокотити візок повз двері в інший кінець кімнати. Крісло треба було розвернути.

Він ухопив праве колесо, затремтів

(«думай про пігулки, думай, яке полегшення принесуть пігулки» )

і щосили на нього натиснув. Резина тихо скрипіла по дерев’яній підлозі, наче десь пищали миші. Пол продовжував тиснути на колесо, його колись сильні, а тепер миршаві м’язи тремтіли, як желе, губи оголили зціплені зуби, але крісло потроху почало обертатися.

Він ухопився за обидва колеса і рушив візок із місця. Цього разу він проїхав п’ять футів і знову зупинився, аби випростатися в кріслі. Щойно зробивши це, він знепритомнів.

Пол повернувся до реальності за п’ять хвилин і почув у своїй голові глухий настирливий голос коментатора: «Він намагається рухатися далі! Повіііірити не можу, скільки ж сили волі в нашого Шелдона!»

Свідомість Пола знала тільки біль, а очима керувала підсвідомість. Він щось помітив біля дверей та підкотив крісло. Він потягнувся вниз, але кінчики пальців зупинилися за три дюйми до підлоги, на якій лежала одна з двох чи трьох шпильок, що випали з волосся Енні, коли та кинулася на нього з кулаками. Він прикусив губу, не відчуваючи, як по обличчю та шиї стікає рясний піт і змочує піжамну сорочку.

«Не думаю, що він дотягнеться до тої шпильки, панове… Зусилля фантас тиииичні , але, боюся, на цьому все й скінчиться».

А може, й ні.

Пол перехилився на правий бік візка, попервах намагаючись не зважати на біль у правій частині тіла (який роздувався й тиснув, наче повітряна кулька, і нагадував процедуру забивання зубів у щелепу), але потім здався та закричав. Як і попереджала Енні, його все одно ніхто не почув.

Тепер кінчики пальців перебували за дюйм від підлоги, гойдалися туди-сюди в повітрі над шпилькою, а відчуття в правому стегні були такі, наче воно от-от вибухне, розбризкуючи огидне біле желе з кісток.

«О Господи, прошу тебе, прошу, допоможи…»

Не зважаючи на біль, Пол нахилився ще нижче. Його пальці ковзнули по шпильці та лиш відсунули її на чверть дюйма вбік. Він сповз у кріслі, ще раз перехилився вправо й знову закричав від болю в нижній частині ніг. Він вирячив очі й роззявив рота. Язик стирчав між зубами, наче регулятор на віконних жалюзі. З кінчика цідилися дрібні краплі слини й падали на підлогу.

Він підхопив шпильку… спробував затиснути її між пальцями… мало не випустив… і, зрештою, вона опинилася в його долоні.

Пол спробував випростатись, що викликало новий наплив болю, і, коли йому це вдалося, він якийсь час міг лише сидіти та засапуватися, відхиливши голову, наскільки це дозволяла безкомпромісна спинка інвалідного візка. Шпилька лежала на дошці, яка спиралася на бильця крісла. Спочатку Пол думав, що його виверне, але нудота минула.

Згодом якась частина його свідомості почала надокучливо сваритися: «Що ти робиш? Чекаєш, поки біль зникне? Не зникне. Вона постійно цитує свою матір, але у твоєї мами теж було кілька висловів, чи не так?»

Так, було.

Сидячи у візочку, закинувши голову назад, з обличчям, блискучим від поту, та волоссям, прилиплим до чола, Пол виголосив один із материнських висловів, наче замовляння: «Може, десь існують ельфи, відьми, феї, чаклуни — але Бог тим помагає, хто поможе сам собі».

«Так, годі чекати, Полі, єдиний ельф, який тут може з’явитися, — це непереможний важкоатлет Енні Вілкс».

Пол знову рушив із місця, візок повільно покотився до дверей. Енні їх замкнула, але Пол розраховував, що зможе відімкнути замок. Тоні Бонасаро, який перетворився на почорнілі пластівці попелу, був викрадачем авто. При підготовці до написання «Швидких автівок» Пол вивчав методи автомобільних крадіжок зі старим і крутим екс-копом на ім’я Том Твайфорд. Том показав йому, як заводити машину без ключа, як відмикати замок у дверцятах, користуючись тонкою гнучкою металевою відмикачкою, що її крадії авто називали «Худорлявий Джим», як закорочувати сигналізацію.

«Або, — як сказав Том одного весняного дня, коли вони зустрілися в Нью-Йорку два з половиною роки тому, — скажімо, ти взагалі не збираєшся красти машину. У тебе є машина, але трохи бракує пального. Є шланг, але авто, яке ти обрав для безоплатного донорства, має на кришці бензобака замок. Проблема? Ні, якщо ти хоч трохи тямиш у цій справі, бо більшість замків на баках і дитина відімкне. Усе, що тобі знадобиться, — це шпилька».

Цілих п’ять нескінченних хвилин Пол рухав крісло туди й сюди, щоб воно стало саме там, де треба, з лівим колесом майже впритул до дверей.

Посередині тьмяної замкової пластинки розташувалася старомодна ключова шпарина, яка нагадувала Полові ілюстрації Джона Тенніела[60] до «Аліси в Країні чудес». Видавши єдиний хрипкий стогін, він трохи сповз у кріслі та зазирнув у отвір. Пол побачив короткий коридор, що вів до кімнати, яка явно слугувала за вітальню: темно-червоний килим на підлозі, допотопний диван, оббитий подібною ж тканиною, та лампа з китицями на абажурі.

Ліворуч, на півдорозі до вітальні, виднілися прочинені двері. Серце Пола забилося швидше. Це, напевне, ванна кімната, що мала бути на першому поверсі, бо він часто чув, як десь там біжить вода (включаючи той випадок, коли Енні наповнювала відро, з якого він так радо пив брудну воду). Чи не з цього місця вона виходила кожного разу перед тим, як дати йому ліки?

Він вирішив, що так і було.

Пол схопив шпильку. Вона висковзнула з пальців та покотилася до краю дошки.

- Ні! - закричав він надтріснутим голосом і в останній момент накрив шпильку долонею. Він стиснув її в кулаку та знову знепритомнів.

Полу здавалося, що другим разом він довше пробув не при тямі, але перевірити ці здогадки не було можливості. Біль (окрім лютої агонії в лівому коліні) трохи відступив. Шпилька лежала на дошці, перекинутій через бильця крісла. Цього разу він добряче розім’яв пальці правої руки перед тим, як її узяти.

«Отже, — подумав Пол, розгинаючи шпильку та беручи її в праву руку. — Ти не будеш тремтіти. Зарубай собі на носі. ТИ НЕ БУДЕШ ТРЕМТІТИ».

Він усім тілом нахилився вперед і вставив шпильку в замкову шпарину, слухаючи, як спортивний коментатор у його голові

(«яка багата уява!» )

описував хід подій.

Піт без упину струменів по обличчю, наче в’язка олія. Пол слухав… більш того, він відчував .

«Важілець у дешевому замку працює як гойдалка, — сказав Том Твайфорд і заколихав рукою в повітрі. — Скажімо, тобі треба перекинути крісло-гойдалку. Немає нічого простішого, так? Просто хапай те крісло та перевертай… от і вся робота. Так само з цим замком. Підведи важілець, а потім швиденько, поки він не став на місце, відкривай кришку бака».

Пол двічі намацував важілець, але обидва рази шпилька зісковзувала, важіль ставав на місце, і йому не лишалося нічого, окрім як пробувати поворухнути його знову. Шпилька починала гнутися. Він зрозумів, що за дві-три спроби вона зламається.

— Господи, будь ласка, — промовив Пол і ще раз вставив шпильку в шпарину, — прошу, поможи мені, зглянься над бідолахою.

(«Що ж, добродії, Шелдон змагався героїчно, проте це були його останні потуги на сьогодні. Трибуни затамували подих…»)

Він заплющив очі. Голос коментатора потроху затихав, і тепер Пол нетерпляче прислухався до слабкого шурхотання шпильки в замку. Ось! З’явився опір! Важілець! Він бачив, як ця деталь, схожа на вигнуту ніжку крісла-гойдалки, тисне на язичок запору, тримає його на місці, тримає на місці самого Пола.

«Дитина відчинить, Поле. Просто зберігай спокій».

Важко зберігати спокій, коли ти зазнаєш такого болю.

Просунувши ліву руку під правою, він ухопився за дверну ручку і став потроху натискати на шпильку. Ще трохи… ще трохи…

Він уявляв, як гойдалка починає рухатися у своєму маленькому запиленому гніздечку, бачив, як починає відтягуватись язичок. Не треба штовхати його до самої межі, Боже, звісно ні, не треба, говорячи словами Тома Твайфорда, перекидати крісло-гойдалку. Тільки поки з’явиться достатній зазор… потім натиснути…

Шпилька почала одночасно гнутися та висковзувати з пальців. Пол це відчув і в розпачі натиснув із усієї сили, повернув ручку та штовхнув двері. Клац! — шпилька переламалася навпіл, і одна частина впала всередину замка. На якусь коротку, страшну мить він подумав, що зазнав поразки, аж потім побачив, що двері повільно прочиняються, а язичок стирчить із накладки, наче сталевий палець.

— Боже, — прошепотів Пол, — дякую тобі, Боже.

«Давайте подивимось повтор!» — екстатично заверещав у його голові Ворнер Вольф, поки тисячі вболівальників на стадіоні Енні Вілкс (не говорячи вже про мільйони телеглядачів) заходилися громовими оваціями.

— Не зараз, Ворнере, — прохрипів Пол і взявся до довгої виснажливої справи — підкотити візок до дверей так, аби він проходив прямо в отвір.


предыдущая глава | Мізері | cледующая глава



Loading...