home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


33

Пол смикнувся, очікуючи пострілу. Але, звісно, ніякого пострілу не відбулося, його свідомість устигла розпізнати сон.

«Не сон, а попередження. Вона може повернутися будь-якої миті. Будь-якої».

Світло, що пробивалося крізьпрочинені двері ванної кімнати, змінилося, стало яскравішим. Схоже на полудень. Полу хотілося почути бій годинника, аби зрозуміти, наскільки правильною була його здогадка, проте годинник уперто мовчав.

«Одного разу її не було протягом п’ятдесяти годин».

«Отож. І цього разу вона може поїхати на всі вісімдесят. Або за п’ять секунд ти почуєш, як «черокі» під’їжджає до будинку. І якщо ти ще не в курсі, друже мій, метеослужба може лише повідомляти про наближення торнадо, а коли справа доходить до того, щоби визначити, де і коли це відбудеться, вона ні хріна не знає».

- І то правда, — сказав він і покотив візок до дверей у ванну. Пол заглянув туди й побачив кімнату з простим оздобленням та підлогою, викладеною шестикутними білими плитками. Там стояла ванна на пазуристих ніжках, під кранами розповзлися віяла іржі. Біля ванни була шафа для білизни, а навпроти — раковина. Над раковиною висіла аптечка.

У ванні стояло відро для миття підлоги — він помітив його пластмасовий вершечок.

Коридор виявився достатньо широким, аби Пол розвернув крісло до дверей, але тепер його руки тремтіли від знесилення. У дитинстві він був кволим, тому намагався якнайкраще піклуватися про своє тіло в дорослому віці, проте зараз його м’язи знову стали м’язами каліки, того кволого хлопчиська з минулого, ніби весь час, який він провів, намотуючи кола по стадіону, бігаючи підтюпцем та займаючись на тренажері фірми «Наутилус», був лише сном.

Принаймні, цей дверний проріз був ширшим — не набагато, але достатньо, щоби волосся не ставало дибки під час проходу. Пол стукнувся об перекладку, а потім тверді гумові колеса візка плавно покотилися по плитках. Він почув якийсь кислотний запах, що неодмінно асоціювався в нього з лікарнею — може, то був лізол[61]. Унітаза в кімнаті не було, але Пол не здивувався, бо звук зливання води доходив лише з верхнього поверху, і тепер він пригадав, що чув цей звук кожного разу, як Енні міняла йому судно. А тут були лише ванна, раковина та шафа для білизни з прочиненими дверцятами.

Він нашвидкуруч оглянув охайні стоси синіх рушників та махрових серветок, з якими познайомився, коли Енні обтирала його вологою губкою. Потім він знову звернув увагу на аптечку над рукомийником.

Вона була надто високо.

Як би він не намагався підвестися, аптечка лишалася за добрих дев’ять дюймів від кінчиків його пальців. Він це бачив, але все одно тягнувся, не в змозі повірити, що Доля, чи Бог, чи Хто-там-іще можуть бути такими жорстокими. Він почувався, наче аутфілдер[62], який відчайдушно намагається зловити м’яча в хоум-рані, проте не має на те жодного шансу.

Пол болісно, спантеличено застогнав, опустив руки, а потім, важко дихаючи, відкинувся на спинку крісла. Насувалася сіра хмара. Він відігнав її, роззирнувся в пошуках чогось, що би допомогло відчинити дверцята аптечки, та примітив швабру «О-Седар» із довгою синьою ручкою, яка непорушно похилилася в кутку.

«І ти збираєшся її використати? Та невже? Ну, спробуй. Відчини дверцята аптечки, а потім просто поскидай весь той мотлох у раковину. Пляшки порозбиваються, а навіть якщо там нема пляшок (ага, мрій далі, кожен має в аптечці пляшечку лістеріну, чи скоупу[63]) , тобі все одно не вдасться покласти назад усе, що ти скинеш. Тож вона прийде, побачить цей безлад, і що далі?»

— Скажу їй, що це Мізері, - крекнув Пол. — Скажу, що вона заскочила на хвилинку по тонік, який поверне її до життя.

І він розплакався… але навіть крізь сльози його очі блукали кімнатою в пошуках чогось, будь-чого, що дасть полегшення та подарує йому надію… цю довбану над…

Пол знову подивився на шафу для білизни, і йому раптом перехопило подих. Очі вирячилися.

Під час першого поверхневого огляду він помітив лише полички зі стосами складених простирадл, наволочок, рушників та серветок. Але тепер він дивився вниз , а внизу стояли кілька картонних коробок. На одних був надпис «АПДЖОН», на інших — «ЛІЛІ», а деякі позначалися як «КАМ ФАРМАСЬЮТІКАЛЗ»[64].

Він стрімко розвернув візок, що викликало напад болю, але Полу було байдуже.

«Будь ласка, Боже, хай це буде не запас шампуню, тампонів і фотографій її любої святої паніматки, або…»

Він намацав одну з коробок, витягнув її та відкрив. Ніякого шампуню, ніяких зразків від «Ейвон»[65]. Нічого подібного. У картонці виявилась дика мішанина наркотичних препаратів, більшість із них у маленьких упаковках із надписом «ЗРАЗОК». На дні перекочувалися кілька різнокольорових капсул і пігулок. Деякі він знав, як, наприклад, мотрім та лопресор, ліки для гіпертоніків, які приймав його батько протягом останніх трьох років свого життя. Про інші й гадки не мав.

— Новріл, — шепотів він, навіжено риючись у коробці, поки по обличчю стікав піт, а ноги гуділи та пульсували від болю. — Новріл, де ж цей сраний новріл ?

Жодного новрілу. Він закрив коробку та заштовхав її назад у шафу, лише для виду намагаючись поставити її на те саме місце, де вона була. Минеться, ця шафа й так виглядала, наче звалище, щоб йому…

Перехилившись уліво, наскільки зміг, Пол підчепив другу картонку. Він відкрив її та не повірив своїм очам.

Дарвон. Дарвоцет. Дарвін Компаунд. Морфоз та морфоз комплекс. Лібріум. Валіум[66]. І новріл. Десятки, десятки й десятки упаковок зі зразками. Милі упаковки. Любі упаковки. Ох, ці милі, любі, святі упаковки. Він розірвав одну та побачив у маленьких блістерах пігулки, які Енні видавала йому кожні шість годин.

«НЕ ВІДПУСКАТИ БЕЗ РЕЦЕПТУ ЛІКАРЯ» — значилося на упаковці.

— Господи Ісусе, лікар уже прийшов! — схлипнув Пол. Він розгриз целофан зубами та розжував одразу три пігулки, навіть не звертаючи уваги на гіркий до оскомини смак. Він зупинився, поглянув на п’ять капсул, які лишалися у своїх понівечених блістерах, та взяв четверту.

Він швидко роззирнувся — підборіддя притиснуте до грудини, очі хитрі, проте налякані. Хоча Пол розумів, що ще зарано відчувати якесь полегшення, він його насправді відчував, бо мати пігулки виявилося важливішим, ніж прийняти пігулки. Йому ніби передали контроль за місяцем та припливами, або він просто сам прийшов та перебрав його на себе. Це була грандіозна, чудова думка… а також страшна, з присмаком провини та богохульства.

«Якщо вона зараз повернеться…»

— Гаразд, гаразд, я второпав.

Він зазирнув у картонку, намагаючись порахувати, скільки упаковок зі зразками він зможе взяти, аби Енні не запідозрила, що мишеня на ім’я Пол Шелдон підточує її запаси.

Він захихотів (пронизливий звук, який, однак, свідчив про полегшення) і зрозумів, що ліки не тільки зняли біль у ногах. Він отримав свій кайф, якщо бути чесним до кінця і не зважати на вульгарність.

«Рухайся, ідіоте. У тебе немає часу кайфувати».

Пол узяв п’ять упаковок, що загалом становило тридцять пігулок. Він стримував себе, аби не забрати більше. Він перемішав решту упаковок та пляшечок, сподіваючись, що вміст коробки набув того самого хаотичного вигляду, як коли він уперше в неї зазирнув. Він закрив картонку та поставив її назад до шафи.

Почувся звук двигуна.

Пол виструнчився, очі широко розчахнулися. Руки впали на бильця крісла та міцно, панічно їх стиснули. Якщо це Енні, йому гаплик, на цьому все й скінчиться. Він ніколи не зможе вчасно прокотити цього здорового візка-переростка назад до спальні. Може, йому вдасться штурхнути Енні раз або два шваброю чи ще чимось, поки вона не скрутить йому шию, як курчаті.

Він сидів у кріслі з упаковками новрілу на колінах та ногами, нерухомо випростаними вперед, і чекав, чи заверне машина до будинку, чи проїде далі.

Звук безкінечно наростав… а потім почав віддалятися.

«Гаразд. Збираєшся чекати більш промовистого попередження, Поле-крихітко?»

Пол, власне кажучи, не збирався. Він кинув останній погляд на картонки. Здавалося, вони виглядали так само, як коли він їх уперше побачив, хоча тоді дивився на них крізь запону болю і зараз не був ні в чому впевнений. Він підозрював, що стоси коробок були не так сильно розкидані, як колись, ой, звісно ж ні. Енні була притаманна підвищена увага закінченого невротика, і вона могла чітко запам’ятати розташування всіх коробок. Вона могла кинути один побіжний погляд у шафу й одразу, якимось потаємним чином, побачити, що сталося. Ця думка принесла не страх, а відчуття підкорення власній долі. Полу були потрібні ліки, і якимось чином йому вдалося вибратися з кімнати та дістатися до них. Якщо на нього чекають наслідки або покарання, він зможе їх прийняти, бо знає, що інакше вчинити не міг. І, судячи з усього, що вона йому заподіяла, підкорення було найгіршим відчуттям — Енні перетворила його на понівечену болем тварину без жодних моральних принципів.

Він повільно покотив візок заднім ходом, раз у раз оглядаючись, аби пересвідчитись, що не збився з курсу. Раніше він би закричав від подібних рухів, але зараз біль зникав у затишній скляній нечутливості.

Пол викотився в коридор і зупинився, коли в голові промайнув жахливий здогад: «Що, як підлога у ванній трохи волога чи навіть трохи брудна?…»

Він поглянув униз, і на якусь мить думка про те, що він залишив сліди на чистих білих кахлях, здалася такою реальною, що він дійсно їх побачив. Пол помотав головою та поглянув удруге. Жодних слідів. Але двері були прочинені трохи більше, ніж раніше. Він проїхав уперед, злегка розвернув крісло вправо, щоб нахилитися, дотягнутися до ручки та наполовину причинити двері. Потім іще раз окинув їх оком і підштовхнув двері ще ближче до одвірка. Ось, так краще.

Пол уже поклав руки на колеса з наміром розвернути візок, щоб заїхати назад у кімнату, коли усвідомив, що стоїть практично обличчям до вітальні, а у вітальні більшість людей мають телефони, і…

Наче блискавка над туманними луками, в голові сяйнула ще одна думка.

«Доброго дня, поліцейський відділок Сайдвіндера, говорить офіцер Гамбаггі».

«Слухайте сюди, офіцере Гамбаггі. Слухайте дуже уважно та не перебивайте, бо я не знаю, скільки в мене лишилося часу. Мене звати Пол Шелдон. Я дзвоню з помешкання Енні Вілкс. Вона тримає мене силою вже тижні зо два, може, місяць. Я…»

«Енні Вілкс!»

«Приїздіть сюди негайно. Викличте “швидку”. І, Богом молю, дістаньтеся сюди до того, як вона повернеться».

— До того, як вона повернеться, — простогнав Пол. — Ага, якби ж то.

«Чого ти вирішив, що в неї взагалі є телефон? Ти чув, аби вона комусь дзвонила? Та кому вона може дзвонити? Старим добрим друзям Ройдманам?»

«Те, що їй нема з ким цілий день базікати, ще не означає, що вона не усвідомлює ризику нещасного випадку. Вона може впасти зі сходів і зламати руку чи ногу, сарай може загорітися…»

«І часто ти чув, щоб цей примарний телефон дзвонив?»

«Це що, нові вимоги до користування телефоном? Щоб він дзвонив принаймні раз на день, інакше «Маунтен Беллз» [67] його відімкне? Окрім того, я не завжди був при тямі».

«Ти граєшся з вогнем. Граєшся з вогнем і знаєш про це».

Так, він знав. Але думка про телефон, про те, що він торкнеться пальцями прохолодного чорного пластику, про те, як буде клацати диск із цифрами чи пропищить короткий сигнал, якщо він натисне на кнопку виклику оператора, — таким спокусам було важко протистояти.

Пол вирівнював візок, поки не зупинився чітко навпроти вітальні, а потім покотився вперед.

Повітря в кімнаті було застояне, зіпсоване, трохи нудотне. Хоча занавіски лише наполовину затуляли аркові вікна, за якими виднівся чудовий гірський пейзаж, у кімнаті було темно, бо, як подумалося Полу, всі кольори в кімнаті були темними. Переважав темно-червоний, ніби хтось розлив тут велику кількість венозної крові.

Над камінною поличкою висів портрет під склом, на якому була зображена грізна жінка з крихітними очима, що ледве прозиралися на повному обличчі. Маленькі круглі губи були щільно стиснуті. Фотографія була оформлена в позолочену раму в стилі рококо, а розміром могла позмагатися з фотографією президента в передпокої поштового відділення якогось великого міста. Полу не потрібне було нотаріально завірене підтвердження, що це — свята матуся Енні.

Він котився далі по вітальні. Лівий бік візка випадково стукнувся об журнальний столик, заставлений керамічними дрібничками. Вони задзеленчали, а одна (керамічний пінгвін, що сидів на керамічній льодині) перевалилася за край.

Навіть не думаючи, Пол простягнув руку та впіймав її. Рух вийшов майже невимушеним… і тільки потім почалася реакція. Він міцно тримав пінгвіна в стиснутому кулаку, намагаючись силою волі відігнати тремтіння. «Ти його зловив, не переймайся, на підлозі постелений килим, можливо, він би й так не розбився…»

«А якби РОЗБИВСЯ?! — заволав йому у відповідь розум . — Якби РОЗБИВСЯ?! Будь ласка, повертайся до своєї кімнати, поки ти не залишив чогось… якийсь слід…»

Ні. Ще не час. Ще не час, як би страшно йому не було. Бо це й так надто дорого коштувало. Якщо настане розплата, Пол її прийме.

Він роззирнувся в кімнаті, яка була заставлена важкими, незграбними меблями. Тут мали домінувати аркові вікна, а за ними — величний краєвид Скелястих гір, а натомість у вітальні панувала картина повної жінки, ув’язненої огидною кричущою рамою з усіма її завитками, закарлючками та застиглими золотими китицями.

На столику, що розмістився по інший бік дивана, що на ньому сиділа Енні, коли дивилася телевізор, стояв простий дисковий телефон.

Обережно, не насмілюючись навіть дихнути, Пол поставив керамічного пінгвіна (на льодині був надпис «МОЇЙ КАЗОЧЦІ КІНЕЦЬ!») на стіл до іншого дріб’язку та покотився кімнатою до телефону.

Перед диваном стояв іще один журнальний столик, і Пол здалеку його обігнув. На столику височіла потворна зелена ваза з чахлим букетиком, і вся ця конструкція здавалася такою обважнілою, ніби готова була перекинутися від найменшого подиху вітру.

Машин знадвору не було чутно, лише завивання вітру.

Він узявся рукою за телефонну слухавку та зняв її з важелів.

Пола огорнуло дивне передчуття поразки ще до того, як він підніс слухавку до вуха і нічого не почув. Він повільно поклав її на місце, і в голові виринув якийсь беззмістовний рядок зі старої пісні Джорджа Міллера: «Ні телефону, ні басейну, ні собаки… Немає навіть сигарети в бідолахи…»[68]

Він прослідкував очима за телефонним дротом і побачив маленький квадратний модульний блок на підставці, побачив, що в нього встромлений штекер. Апарат мав такий вигляд, ніби все було в робочому стані.

Як сарай із тими нагрівальними стрічками.

«Зовнішній вигляд дуже-дуже важливий».

Пол заплющив очі та побачив, як Енні виймає штекер та заливає отвір модульного блоку розчином «Елмерз Глю»[69] Побачив, як вона вставляє штекер на місце, прямо в мертвенно-білу масу клею, і він твердне й застигає на віки вічні. Телефонна компанія й гадки не матиме про несправність, поки хтось не спробує подзвонити Енні та не повідомить офіс про обірвану лінію, але ж до Енні ніхто не дзвонить, чи не так? Вона регулярно отримуватиме місячні рахунки за свою неробочу лінію і справно оплачуватиме їх, але телефон залишатиметься декорацією, частиною нескінченної битви за зовнішній вигляд , як і сарай зі свіжою червоною фарбою, кремовим обрамком та стрічками, які розтоплюють узимку кригу. Чи вона каструвала свій телефон, передбачивши подібну вилазку? Чи припускала вона, що Пол зможе вибратися з кімнати? Навряд. Телефон, тобто робочий телефон, довів би її до сказу задовго до того, як з’явився Пол. Вона лежала б уночі без сну, дивилася б у стелю у своїй кімнаті, слухала би скиглення високогірного вітру та уявляла би людей, які думали про неї з осудом або відвертою огидою, бо світ був сповнений Ройдманів. Ці люди, будь-хто з них, у будь-який момент могли забажати подзвонити їй та прокричати в телефонну слухавку: «Це ти зробила, Енні! Вони відправили тебе аж у Денвер, і ми знаємо чому! Невинних людей не посилають аж у Денвер!» Звісно, вона би попросила викреслити її номер із загальнодоступних довідників, так би вчинив будь-хто, кого судили за тяжкий злочин, але зрештою зняли обвинувачення (а якщо йдеться про Денвер, то злочин був тяжким). Але навіть номер, не занесений у телефонну книгу, не дасть спокою такому пропащому невротику, як Енні Вілкс. Усі вони змовилися проти неї, вони зможуть дістати її номер, якщо схочуть, а юристи, що виступали з боку обвинувачення, будуть раді дати його кожному, хто попросить, а люди проситимуть, о, так! Бо для неї світ був темним місцем, у якому, наче хвилі на морі, перекочувалися людські маси. То був зловісний всесвіт, що існував навколо одної-єдиної маленької сцени, яку освітлював один-єдиний, неймовірно яскравий софіт… він світив лише на Енні Вілкс. Тому краще видалити телефон, змусити його замовкнути назавжди, як би вона змусила замовкнути Пола, коли б дізналася, що він так далеко зайшов.

Паніка прорвалась у свідомість, наполягаючи, що йому необхідно звідси забиратися, повертатися назад у спальню, сховати пігулки, зайняти своє місце біля вікна, щоб Енні не побачила ніякої різниці, жодної різниці , коли приїде додому. І цього разу Пол погодився з внутрішнім голосом. Усім серцем погодився. Він обережно позадкував від телефону, а коли викотився на єдине більш-менш просторе місце у вітальні, взявся за важку справу — розвернути візок так, щоби при цьому не врізатися в журнальний столик.

Щойно він закінчив розвертатися, як почув звук мотора, що наближався до будинку, і цього разу Пол знав, просто знав , що це була Енні, що вона повернулася з міста.


предыдущая глава | Мізері | cледующая глава



Loading...