home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


35

Енні принесла дві пачки паперу, тримаючи по одній у кожній руці й посміхаючись.

— Саме те, що ти просив, чи не так? «Траяд Модерн». Ось дві ризи, ще дві є на кухні, про всяк випадок. Так що…

Вона замовкла на півслові, звела брови та поглянула на Пола.

— Ти аж мокрющий від поту… і аж занадто розпашілий, — сказала вона й замовкла. — Чим ти тут займався?

Це запитання змусило маленький переляканий голос у його голові заскавчати ще гучніше про те, що він попався і викручуватися немає сенсу, що з тим самим успіхом він міг у всьому зізнатися та сподіватися на її ласку. Але Пол спромігся відповісти на підозріливий погляд Енні з виснаженою, проте іронічною інтонацією.

— Гадаю, тобі відомо, чим я тут займався, — сказав він. — Страждав.

Вона дістала з кишені спідниці серветку «Клінекс» та протерла йому чоло. Серветка наскрізь промокла. Енні посміхнулася до Пола з тою ж фальшивою, жахливою материнською ніжністю.

— Дуже болить?

— Так. Так, дуже. А тепер ти…

— Я ж казала , щоби ти мене не сердив. Як говорять, вік живи — вік учися. Ну, якщо ти проживеш достатньо довго, то встигнеш навчитися.

— А тепер ти даси мені ліки?

— За хвилину, — відповіла вона, не спускаючи очей з його спітнілого, блідого, наче віск, обличчя, яке вкрилося червоними хворобливими плямами. — Але спершу я хочу переконатися, чи тобі не потрібно ще чогось. Чи, може, стара дурна Енні щось забула, бо не знає, як містер Розумака підходить до написання своїх книжок. Хочу впевнитися, що ти не пошлеш мене назад до міста по диктофон, чи пару спеціальних письменницьких капців, чи ще по щось. Бо якщо ти схочеш, я поїду. Твоє бажання — закон. Я навіть не гаятиму часу, аби дати тобі пігулки. Просто знову заскочу в Стару Бессі та поїду. То що скажеш, містере Розумако? Тобі нічого не бракує?

— Нічого, — відповів він. — Енні, будь ласка…

- І ти не злитимеш мене більше?

— Ні, більше не злитиму.

— Бо коли я злюся, то стаю сама не своя.

Вона опустила погляд. Вона дивилася просто на те місце, де під щільно стиснутими долонями він ховав зразкові упаковки новрілу. Дуже довго дивилася.

— Поле? — лагідно спитала вона. — Поле, чому ти так тримаєш руки?

Він розплакався. Він плакав від почуття провини й ненавидів себе за це. Окрім усього того, що ця страшна жінка встигла йому заподіяти, вона ще й примусила його почуватися винним. Тож він плакав від почуття провини… а також, по-дитячому, плакав від перевтоми.

Пол підвів погляд на Енні. Сльози струменіли по його обличчю, і він виклав свій останній козир.

— Мені потрібні ліки, — сказав він, — а ще мені потрібне судно. Я тримався весь час, поки тебе не було, Енні, але більше не можу. Я не хочу знову надзюрити в штани.

Вона ніжно, співчутливо посміхнулася та прибрала пасма скуйовдженого волосся з його чола.

— Біднесенький. Енні завдала тобі стільки клопоту, правда? Забагато клопоту! Ну й злюка ця Енні! Зараз усе принесу.


предыдущая глава | Мізері | cледующая глава



Loading...