home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


36

Він би не насмілився сховати пігулки під килимом, навіть якби мав на те час, бо, хоч упаковки були маленькі, випуклості на килимі були б надто помітні. Прислухаючись до кроків Енні у ванній на першому поверсі, Пол узяв упаковки і, не зважаючи на біль, простягнув руку за спину й запхав пігулки під спідню білизну. Гострі картонні кутики врізалися в западину між сідницями.

Енні повернулася, тримаючи в одній руці судно — старомодне цинкове приладдя, що якимось неймовірним чином скидалося на фен для волосся. У другій руці вона тримала дві пігулки новрілу та склянку води.

«Ці дві пігулки, на додачу до тих чотирьох, які ти прийняв півгодини тому, можуть ввести тебе в кому та вбити », — подумав Пол, і тоненький голосок одразу додав: — «Ну і нехай ».

Він узяв ліки та запив їх водою.

Вона протягнула йому судно.

— Тобі допомогти?

— Я сам упораюся, — відповів він.

Вона завбачливо повернулася до Пола спиною, поки він намагався попасти пенісом в холодну металеву трубку та справити нужду. Коли в порожній ємності задзюрчала сеча, він випадково поглянув на Енні та побачив, що вона посміхається.

— Готово? — спитала вона за хвилину.

— Так.

Власне кажучи, йому дійсно дуже хотілося пісяти, проте через нервові потрясіння він навіть не мав часу про це подумати.

Вона прийняла в нього судно та акуратно поставила його на підлогу.

— А зараз давай-но покладемо тебе в ліжко, — сказала вона. — Ти, мабуть, дуже втомився… а ноги вже, певно, арії виспівують.

Пол кивнув, хоча правда полягала в тому, що він нічого не відчував. Нова доза ліків (на додачу до тої, що він прийняв самостійно) з наростаючою швидкістю штовхала його в прірву непритомності, і кімната почала огортатися напівпрозорими хвилями сірого туману. Він думав тільки про одне — Енні збиралася перекласти його в ліжко, а вона мала би бути сліпою та нечутливою, щоб не помітити маленькі коробочки, запхані під його спіднє.

Вона підкотила його до краю ліжка.

— Ще трохи, Поле, і ти зможеш поспати.

— Енні, зачекай, будь ласка, ще п’ять хвилин, — спромігся вимовити він.

Вона поглянула на нього, її очі ледь помітно звузилися.

— Я гадала, ти знемагаєш від болю, приятелю.

— Так і є, - відповів Пол. — Болить… дуже болить. В основному коліно. Там, де ти… е-е, де тобі терпець урвався. Я ще не готовий, щоб мене піднімали. Дай мені п’ять хвилин, щоб я… щоб я…

Він знав, що хотів сказати, але слова вислизали з пам’яті. Вислизали в сірий туман. Він безпорадно поглянув на Енні, розуміючи, що його зрештою викриють.

— Щоби подіяли ліки? — спитала вона, і Пол вдячно кивнув.

— Звичайно, — погодилась Енні, - я лиш складу пару речей та повернуся.

Щойно вона вийшла, він потягнувся рукою за спину, дістав коробки та одна за одною засунув їх під матрац. Хвилі туману згущалися, колір змінився з сірого на чорний.

«Засунь їх якомога далі, - машинально подумав він . — Обов’язково зроби це, щоб вона не витягла їх разом із нижнім простирадлом, коли перестелятиме білизну. Засунь їх якомога… якомога далі…»

Він запхав останню упаковку під матрац, відкинувся в кріслі та поглянув на стелю, де літери «В» п’яно кружляли по штукатурці.

«Африка», — подумав він.

«Тепер треба сполоснути», — подумав він.

«Оце я в халепу вскочив», — подумав він.

«Сліди, — подумав він. — Чи не лишив я по собі слідів? Чи не…»

Пол Шелдон знепритомнів. А коли отямився, промайнуло чотирнадцять годин, і надворі знову йшов сніг.


предыдущая глава | Мізері | ІІ Мізері [70]



Loading...