home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


4

Хуртовина, яка почалася наступного ранку після подорожі Пола у ванну, тривала два дні. Нападало дюймів вісімнадцять снігу, стояла сильна заметіль. До того часу, поки сонце знову проглянуло крізь хмари, від «черокі» не лишилося нічого, окрім безформної кучугури на під’їзній доріжці.

Проте зараз сонце знову вийшло й небо прояснилося. Сонце сяяло та припікало, Пол сидів біля вікна та відчував тепло на обличчі та руках. Бурульки на сараї знову танули. Він згадав про свою машину, занесену снігом, потім узяв аркуш паперу та вставив його в «Роял». У лівому верхньому кутку він надрукував: «ПОВЕР Е Я МІЗЕРІ», у правому — цифру «І». Він стукнув по вертальному важелю чотири-п’ять разів, вирівняв каретку та надрукував: «РОЗДІЛ І». Він бив по клавішах сильніше, ніж треба, аби Енні напевне почула, що він хоч щось друкує.

Тепер під рядком «РОЗДІЛ І» був білий простір, який скидався на сніговий замет, у який Пол міг упасти та померти, заклякнувши від морозу.

«Африка».

«Поки вони грали за правилами».

«Цей птах із Африки».

«Під сидінням був парашут».

«Африка».

«Тепер треба сполоснути».

Пола хилило на сон, а він знав, що не повинен спати, — якщо Енні зайде та побачить, що він куняє, а не пише, вона розсердиться. Але він усе одно засинав. Він не просто дрімав, а якимось дивним чином міркував. Дивився. Шукав .

«Шукав що, Полі?»

Але ж це очевидно. Літак падав на землю. Він шукав парашут під сидінням, гаразд? Це чесно?

«Чесно. Коли він знайшов парашута під сидінням, то було чесно. Може, не зовсім реалістично, але чесно».

Кілька років поспіль мати відправляла його до денного табору від Мальденського[81] громадського осередка. І вони грали в оту гру… вони сиділи в колі, а гра була схожа на серіали Енні, і Пол майже завжди вигравав… Як же називалася та гра? Він бачив, як п’ятнадцять чи двадцять хлопчиків та дівчат сидять колом у тінистому куточку ігрового майданчика, усі вони вдягнені у футболки з емблемою осередка, усі уважно слухають вихователя, який пояснює, як грати в цю гру… Чи ти зможеш? Гра називалася «Чи ти зможеш?» і була трохи схожа на інтриги республіканців. Гра, в яку ти тоді грав, називалася «Чи ти зможеш?», Полі. Так само називається гра, в яку ти граєш зараз, так?

Так, він подумав, що так і було.

У «Чи ти зможеш?» вихователь розпочинав історію про такого собі хлопця на ім’я Відчайдух Корриган. Відчайдух загубився в несходжених джунглях Південної Америки. Раптом він обертається і бачить за собою трьох левів… і з обох боків теж леви… і, помилуй Боже, перед ним знову леви. Леви оточили Відчайдуха Корригана… і почали насуватися на нього. Лише п’ята вечора, проте цим кошеняткам, як і іншим південноамериканським левам, байдуже до всієї тої маячні про «вечерю-о-восьмій».

Вихователь мав секундомір, і в затьмареній свідомості Пола Шелдона постав яскравий образ годинника, хоча востаннє він тримав у руці цей важкий срібний механізм понад тридцять років тому. Пол бачив тонкий мідний циферблат, найменшу стрілку внизу, яка відміряла десяті частки секунди, він бачив назву марки годинника, надруковану мініатюрними літерами, — «АННЕКС».

Вихователь дивився на дітей у колі та вибирав одного.

— Деніеле, — казав він. — А ти зможеш?

Щойно з вуст зривалося «А ти зможеш?», вихователь запускав секундомір.

У Деніела було рівно десять секунд, аби продовжити історію. Якщо він не починав говорити протягом тих десяти секунд, йому доводилося виходити з кола. Але якщо йому вдавалося врятувати Відчайдуха від левів, вихователь знову дивився по колу та ставив наступне запитання по грі. Саме це запитання й нагадало теперішню ситуацію Пола. Запитання було: «Чи йому вдалося?»

Далі гра продовжувалася за правилами Енні. Реалізму не вимагалося, головне — бути чесним. Наприклад, Деніел міг сказати: «На щастя, Відчайдух прихопив із собою вінчестер та вдосталь патронів. Тож він пристрелив трьох левів, а решта повтікали». У такому разі Деніелу вдавалося . Він отримував секундомір та право продовжувати історію і закінчував свій епізод на тому, що Відчайдух зав’яз по вуха в сипких пісках чи щось таке подібне, а потім питав когось, чи вдасться йому або їй, та клацав по секундоміру.

Але десять секунд — то небагато, дуже легко було заплутатися… легко грати не за правилами. Наступний міг сказати щось на кшталт: «А потім прилетів такий великий птах, може, андійський кондор. Відчайдух схопився за його шию та тримався, поки птах не витягнув його з пісків».

Потім вихователь питав: «Чи вдалося йому/їй?», а ти піднімав руку, якщо дівчинка була права, або тримав долі, якщо вважав, що вона продула справу. У випадку зі стерв’ятником дитину найпевніше попросили би покинути коло.

«Чи ти зможеш, Поле?»

«Так, я цим і живу. Ось як я утримую обидва будинки, в Нью-Йорку та Лос-Анджелесі, а ще автопарк, більший, ніж деякі ярмарки потриманих автомобілів. Тому що я можу і не мушу за це вибачатися, чорт забирай. У світі існує багато хлопців, кращих романістів, ніж я, і вони мають краще розуміння людей та людської долі в цілому, я знаю, що це так. Але коли вихователь питає тих хлопців: «Чи вдалося?», лише поодинокі піднімають руки. Але вони піднімають руки за мене… або за Мізері… хоча, зрештою, це те саме. Чи зможу я? Так. Ще б пак, зможу. Я не вмію робити мільйона речей. Не можу зробити кручену подачу, навіть у старших класах не вдавалося. Не полагоджу крана, що протікає. Не вмію кататися на роликах та брати баре на гітарі, щоби звучало хоч трохи пристойно. Я двічі пробував одружуватися, і жодного разу не виходило. Але якщо ви хочете, щоби я захопив вас, злякав, залучив, змусив плакати чи сміятися, — так. Так, я зможу. Я дам вам, що схочете, і даватиму ще і ще, поки ви не станете криком кричати. Я здатен на це. Я ЗМОЖУ».

Він провалювався в сон, а машинка шепотіла йому навздогін грубим голосом стрільця:

«І все, що ми маємо в результаті, шановні, це дві речі — купа розмов і білий простір».

«Чи ти зможеш?»

«Так . Так! »

«Чи вдалося минулого разу?»

«Ні. Ти грав не за правилами. У «Дитині Мізері» лікар так і не приїхав. Може, решта тебе забула, що трапилося минулого тижня, але кам’яні ідоли ніколи не забувають. Поле, вийди з кола. Перепрошую. Тепер треба сполоснути. Тепер треба…»


предыдущая глава | Мізері | cледующая глава



Loading...