home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


5

— …сполоснути, — прошепотів Пол і сповз на лівий бік. При цьому він трохи потягнув ліву ногу й одразу прокинувся від різкого болю в розбитому коліні. Минуло менше п’яти хвилин. Він чув, як Енні миє посуд на кухні. Зазвичай вона співала, коли поралася по господарству. Але сьогодні вона мовчала, чувся лише передзвін тарілок, час від часу шуміла в крані вода. Ще один поганий знак. Спеціальний прогноз погоди для жителів округу Шелдон: «Сьогодні до п’ятої вечора діє грозове попередження, можливі торнадо, повторюю, можливі торнадо…»

Але час гратися вийшов, треба братися до роботи. Вона хотіла повернути Мізері зі світу мертвих, але це мало бути чесно. Не обов’язково реалістично, просто чесно. Якщо йому вдасться зробити це сьогодні вранці, може, йому також удасться упередити початок депресії, яка, відчував Пол, скоро вступить у свої права.

Пол підпер рукою підборіддя й поглянув у вікно. Від дрімоти не лишилося й сліду, він думав швидко та напружено, хоча й не усвідомлював того. Перші два-три шари його свідомості (які розбиралися з питаннями на кшталт: коли він востаннє мив голову або чи вчасно Енні принесе чергову порцію знеболювальних), здавалося, повністю покинули сцену. Ця частина його мозку тихо вийшла купити собі сандвіч із житнім хлібом та пастромою[82] чи ще чогось. Через органи чуттів надходила інформація, проте Пол нічого з нею не робив — він не бачив того, на що дивився, не слухав того, що чув.

Інша частина свідомості навіжено перебирала ідеї, відкидала, намагалася поєднати їх, а потім відкидала поєднане. Він відчував, що в його голові щось відбувається, але не мав над цим безпосереднього контролю, та й не хотів його мати. Там, унизу, у заводських цехах, було надто спекотно.

Він розумів, що те, чим він займався зараз, називається «ШУКАТИ ІДЕЮ». «ШУКАТИ ІДЕЮ» було зовсім не те саме, що «ОТРИМАТИ ІДЕЮ». «ОТРИМАТИ ІДЕЮ» — то більш скромний спосіб сказати: «Осяяло! Еврика! Моя муза заговорила!»

Ідея «Швидких автівок» відвідала його одного дня в Нью-Йорку. Він просто вийшов купити систему відеоспостереження для свого міського будинку по Вісімдесят третій вулиці. Він проходив повз стоянки і побачив, як паркувальник намагається відбити на машині замок. І все. Пол гадки не мав, чи то було законно, чи ні, і, поки він проминув іще два квартали, йому стало байдуже. Паркувальник перетворився на Тоні Бонасаро. Пол знав про Тоні все, окрім імені, яке потім навмання вибрав у телефонній книзі. Половина історії, готова й розписана, уже існувала в його голові, і решта подій швидко ставали на свої місця. Муза прийшла, така ж бажана, як і давноочікуваний лист від друга. Пол ходив по відеокамери, а отримав щось набагато краще. Він ОТРИМАВ ІДЕЮ.

Інший процес, ПОШУКУ ІДЕЇ, був зовсім не такий натхненний чи надихальний, але від того не менш містичний… і такий самий необхідний. Бо коли ти пишеш роман, то обов’язково десь зайдеш у глухий кут, і йти далі немає сенсу, поки ти не ОТРИМАЄШ ІДЕЮ.

Пол виробив для себе звичну процедуру, коли йому треба було ОТРИМАТИ ІДЕЮ, — він надягав пальто та йшов гуляти. Якщо йому не треба було ОТРИМАТИ ІДЕЮ, він брав книжку та йшов гуляти. Він визнавав, що прогулянка — то гарна фізична вправа, проте досить нудна. Якщо тобі нема з ким поговорити на прогулянці, треба брати книжку. Але якщо тобі треба було ОТРИМАТИ ІДЕЮ, то нудьга відігравала для загнаного в глухий кут роману таку ж роль, що й хіміотерапія для хворого на рак.

У середині «Швидких автівок» Тоні Бонасаро вбив лейтенанта Ґрея, коли той намагався замкнути його в наручники в кінотеатрі на Таймс-сквер[83]. Пол хотів, аби вбивство зійшло Тоні з рук, хоча б на деякий час, оскільки не вийде написати третій розділ, якщо Тоні сидітиме в холодній. Але Тоні не міг просто так покинути Ґрея в кріслі кінотеатру, та ще й з ножем, що наполовину стирчав з-під лівої пахви, оскільки принаймні троє людей були в курсі, що Ґрей пішов на зустріч із Тоні.

Проблема полягала в тому, як позбутися тіла, і Пол не знав, як її вирішити. Це був глухий кут. Це була гра. Це було «Відчайдух щойно вбив хлопця в кінотеатрі на Таймс-сквер, і тепер йому треба занести тіло в машину так, щоби по дорозі ніхто не гукнув: «Агов, містере! Цей хлопець справді такий мертвий чи його просто перекосило?» Якщо він донесе труп Ґрея до машини, то зможе поїхати у Квінс[84] і полишити його на покинутому будівельному майданчику, про який він знає. Полі? Чи ти зможеш?»

Звісно, обмеження в десять секунд не було, Пол не укладав контракту на цю книжку, а тому писав навмання і не хотів думати про терміни здачі. Проте обмеження в часі існували завжди , і потім ти маєш вийти з кола, більшість письменників про це знають. Якщо книжка довго стоїть у глухому куті, вона починає гнити, розкладатися, на поверхню проступають усі маленькі трюки та ілюзії.

Пол був пішов на прогулянку, свідомо ні про що не думаючи, так само як він свідомо ні про що не думав зараз. Він пройшов три милі, поки хтось із заводських цехів не послав нагору спалах світла.

«А раптом у кінотеатрі виникне пожежа?»

Здавалося, це могло би спрацювати. Не було запаморочення чи справжнього припливу натхнення. Він почувався теслею, який дивився на шматок дерева, з якого може щось вийти.

«Він міг би підпалити набивку в сусідньому кріслі, як тобі таке? Ці чортові сидіння в кінотеатрах завжди порвані. Повалить дим. Багато диму. Він спробує сидіти в залі до останнього, а потім витягне на собі Ґрея. Здаватиметься, ніби Ґрей надихався чадного газу. Що скажеш?»

Він вирішив, що придумано непогано. Не ідеально, треба буде доопрацювати багато деталей, але непогано. Він ЗНАЙШОВ ІДЕЮ. Можна рухатися далі.

Йому ніколи не треба було ШУКАТИ ІДЕЮ для того, щоб почати роман, але він підсвідомо розумів, що це теж може спрацювати.

Пол тихо сидів у своєму кріслі, сперши підборіддя на руку та дивлячись на сарай. Якби він міг ходити, то зараз був би там, у полі. Він тихо сидів, майже дрімав, і чекав, поки щось станеться, не звертаючи уваги ні на що, окрім того, що відбувалося в цехах, де споруди фантазії зводилися, оглядалися, оцінювалися як недосконалі та руйнувалися так швидко, що й оком не змигнути. Спливло десять хвилин. П’ятнадцять. Тепер Енні ввімкнула у вітальні пилосос, але співу так і не було. Він почув гудіння, але не став аналізувати звуки. Це був непов’язаний шум, який залетів до його голови та витік назовні, наче вода канавою.

І нарешті хлопці з цехів послали нагору спалах. Вони завжди так робили. У цих бідолах аж яйця пітніли від натуги, і Пол жодним чином їм не заздрив.

Він сидів тихо. Він починав ОТРИМУВАТИ ІДЕЮ. Свідомість повернулася (ЛІКАР ПРИЙШОВ ) та підхопила думку, наче листа, що падав крізь шпарину в дверях. Пол почав її вивчати. Він мало не відкинув її (чи не долинув із цехів легкий стогін?), передумав та вирішив, що половина ідеї згодиться.

Другий спалах, яскравіший за попередній.

Пол нетерпляче забарабанив пальцями по підвіконню.

Близько одинадцятої він почав друкувати. Спочатку дуже повільно, поодинокі клацання межувалися з паузами, заповненими тишею, що інколи тривали до п’ятнадцяти секунд. Це був астральний відповідник географічного архіпелагу з висоти пташиного польоту — низка невисоких пагорбів, розірвана широкими блакитними просіками.

Потроху паузи почали скорочуватися, і тепер чулися окремі вибухи ударів по клавішах. Звучало би непогано, якби Пол користувався своєю електричною машинкою, але клацання «Роял» було низьким та неприємно жвавим.

Невдовзі Пол уже не помічав «голосу» Дакі Даддлза, який лунав із машинки. Уже під кінець першої сторінки він розігрівся. Під кінець другої він гнав на повній швидкості.

Згодом Енні вимкнула пилосос та стала у дверях, спостерігаючи за ним. Пол і гадки не мав, що вона там, власне кажучи, він навіть не мав гадки, де перебуває сам . Нарешті він утік. Він опинився на кладовищі Малого Данторпа, вдихав вологе нічне повітря із запахом моху, землі та туману, він чув, як годинник на дзвіниці пресвітеріанської церкви[85] пробив другу, та включив це в оповідку до останньої деталі. Коли справи йшли добре, він ніби бачив крізь папір. Зараз так і було.

Енні довго дивилася на нього. На її важкому, нерухомому обличчі не було й натяку на усмішку, проте вона все одно мала задоволений вигляд. За деякий час Енні пішла. Вона важко ступала підлогою, але Пол також цього не чув.

Він працював до третьої години пополудні, а о восьмій вечора знову попросив посадити його у візок. Він писав ще три години, хоча близько десятої біль став нестерпним. Об одинадцятій прийшла Енні. Він попросив іще п’ятнадцять хвилин.

— Ні, Поле, годі. Ти білий як біль.

Вона поклала його в ліжко, і через три хвилини він заснув. Він безпробудно проспав цілу ніч — уперше з того часу, як вийшов із сірої хмари, і вперше — без жодних сновидінь.

Пол марив наяву.


предыдущая глава | Мізері | ПОВЕР Н Е НН Я МІЗЕРІ



Loading...