home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


8

Наступного дня Пол лежав у ліжку, спершись на подушки, та пив ранкову каву, винувато поглядаючи на чорні риски на одвірку. Він почувався, наче вбивця, який щойно помітив закривавлену одежу, якої дивним чином забув позбутися. Раптом до кімнати увірвалась Енні. Її очі були широко розплющені. В одній руці вона стискала брудну ганчірку. Немислимо, але в іншій вона мала пару наручників.

— Що… — тільки й устиг вимовити Пол.

Енні несамовито обхопила його за плечі та рвучко всадовила у вертикальне положення. Ноги проштрикнув біль (найгірший за останній час), і Пол закричав. Чашка з кавою полетіла на підлогу й розбилася. «Тут постійно щось б’ється, — подумав він, а потім сяйнула здогадка: — Вона побачила риски. Ну звісно. Мабуть, уже давно» . Це була єдина причина, якою він зміг пояснити дивну поведінку Енні, - урешті-решт, вона помітила риски, і тепер починалося нове видовищне покарання.

— Заткайся, бовдуре, — прошипіла вона й завела йому руки за спину. Тієї самої миті, коли пролунало клацання наручників, Пол почув, як на під’їзну доріжку завернув автомобіль.

Він розтулив рота, аби щось сказати, а може, знову закричати, проте Енні вчасно запхала йому до рота ганчірку. Тканина мала огидний присмак, від якого тягнуло блювати. Скоріш за все, «Пледж» чи «Ендаст»[90] або щось подібне.

— Ані звуку, — сказала Енні, беручи його обличчя у свої долоні та нахиляючись так близько, що пасма волосся залоскотали йому чоло та щоки. — Попереджаю тебе, Поле. Хто б це не приїхав, якщо вони почують тебе… навіть якщо я щось почую та вирішу , що він теж це почув, то вб’ю спочатку його чи їх, потім — тебе, а потім — себе.

Вона підвелася та витріщила очі. На обличчі блищав піт, на губах засох яєчний жовток.

— Пам’ятай, Поле.

Він кивнув, але Енні цього не побачила. Вона вже вибігла з кімнати.

Позаду «черокі» пригальмував старий, проте доглянутий «Шевроле Бель Ер»[91]. Пол почув, як десь поза вітальнею відчинилися та грюкнули двері. Він здогадався, що це особливе, немов здивоване рипіння пролунало звідти, де був вихід надвір.

Чоловік, який вийшов із машини, був таким же старим і добре доглянутим, як і його автомобіль. Саме так Пол уявляв собі справжнього жителя штату Колорадо. На вигляд йому було років шістдесят п’ять, а може, й усі вісімдесят. Він міг бути старшим партнером юридичної фірми або вислуженим патріархом будівельної компанії, але, швидше за все, він працював фермером або ріелтером. Республіканець, який вважав недостойним клеїти наліпки на бампері чи носити гостроносі італійські черевики. Службовець, який приїхав із міста у справах, бо тільки нагальні справи могли стати приводом для зустрічі такого чоловіка, як він, і такої відлюдькуватої жінки, як Енні.

Пол спостерігав, як вона тупотить під’їзною доріжкою — не зустріти гостя, а перехопити його. Здавалося, фантазії Шелдона починали збуватися. До Енні приїхав не коп, але ВПОВНОВАЖЕНИЙ. Проте такий приїзд міг укоротити життя самому ВПОВНОВАЖЕНОМУ.

«Чом би тобі не запросити його в дім, Енні? - думав Пол, намагаючись не задихнутися від смердючої ганчірки. — Чом би тобі не запросити його та не показати свого африканського птаха?»

Е- е, ні. Вона скоріше відвезе Пола в Степлтонський міжнародний аеропорт[92] та купить йому квиток першого класу до Нью-Йорка, ніж запросить містера Бізнесмена Скелястих гір до себе додому.

Енні почала говорити, навіть не порівнявшись із чоловіком. Із її рота валили хмарки пари, наче бульбашки з коміксів, у яких забули прописати слова. Гість простягнув руку в тонкій елегантній рукавичці з чорної шкіри. Енні презирливо глянула на неї, а потім почала грозити пальцем, махаючи рукою просто перед обличчям чоловіка та випускаючи з рота порожні білі хмаринки. Вона щойно накинула на себе парку й припинила погрозливо жестикулювати тільки для того, щоби застібнути блискавку.

Гість опустив руку в кишеню плаща, дістав звідти папірець і якось винувато простягнув його Енні. Хоча Пол не мав ніякої можливості дізнатися, що там було написано, він одразу здогадався, який прикметник могла би дібрати для цього Енні. Кукурікнутий папірець.

Не вгаваючи, Вілкс повела чоловіка під’їзною доріжкою. Урешті вони зникли з поля зору Шелдона. Пол бачив їхні тіні, що вирізнялися на снігу, наче вирізані в білому папері силуети, але не більше. Він без жодного подиву збагнув, що вона так зробила навмисне. Якщо Пол не міг їх побачити, то в містера Скотопромисловця також не було шансів зазирнути у вікно гостьової кімнати й помітити Пола .

Тіні лежали на похилій кучугурі біля під’їзної доріжки протягом п’яти хвилин. Одного разу Пол почув голос Енні — то був злий, грубий окрик. Ці п’ять хвилин здалися Полу нескінченно довгими. У нього боліли плечі, і він не мав змоги поворухнутися, аби полегшити цей біль. Енні скувала йому руки, а ще якимось чином прив’язала їх до узголів’я ліжка.

Але найбільших неприємностей завдавала ганчірка. Від запаху полірувального воску в Пола розболілася голова, до горла підступила нудота. Він відчайдушно зосередився на тому, щоб не блювонути, бо кому ж хочеться піти на той світ із повним ротом ригачки. Енні продовжувала сперечатися з літнім муніципальним службовцем, який, певно, раз на тиждень відвідував місцеву цирульню, а взимку неодмінно надягав калоші поверх своїх чорних оксфордів[93].

Поки вони знову вийшли з-за рогу, чоло Пола вкрилося холодним, липким потом. Тепер папірець тримала Енні. Вона йшла слідом за містером Велике Ранчо та грозилася пальцем йому в спину, виштовхуючи з рота ті самі порожні бульбашки з коміксів. Містер Велике Ранчо не обертався, завбачливо надавши обличчю нейтрального виразу. І тільки по його губах, стиснутих у таку тонку лінію, що вона майже зникла з лиця, можна було прочитати якісь внутрішні емоції. Злість? Можливо. Зневага? Так. Скоріше, зневага.

«Ти думаєш, вона божевільна. Ти й твої дружки, з якими ти регулярно ріжешся в покер, ви, либонь, заправляєте цим бейсбольним стадіоном нижчої ліги під назвою Сайдвіндер. Ви, либонь, розіграли цей неприємний обов’язок під час партії в лоубол [94] , чи що. Бо ніхто не любить приносити погані звістки божевільним. Ой, містере Велике Ранчо! Якби ти усвідомлював усю глибину її божевілля, то не повертався би до неї спиною!»

Чоловік сів у «бель ер» і зачинив дверцята. Енні стояла біля машини та грозила пальцем у підняте скло, і Пол знову почув її приглушений голос:

— …гадаєш, ти такий розу-у-у-умний !

«Бель ер» почав потроху здавати назад під’їзною доріжкою. Містер Велике Ранчо демонстративно не зважав на Енні, яка скалила на нього зуби. Пролунав іще один окрик, цього разу гучніший:

— Гадаєш, ти така важниця[95]!

Несподівано вона копнула передній бампер автомобіля містера Велике Ранчо, копнула так сильно, що з-під колісних ніш полетіли кавалки злежаного снігу. Літній чоловік увесь цей час позирав через праве плече, обережно спрямовуючи машину геть від будинку Енні, але після удару озирнувся до неї, немов його вихопили з нейтральної зони, якої він так ретельно тримався протягом усього візиту.

— Ось що я тобі скажу, паскуднику! МАЛЕНЬКІ СОБАЧКИ ЗАПРОСТО ХОДЯТЬ ПІД ВАЖНИЦЕЮ В ТУАЛЕТ! Як тобі таке, га?

Проте містер Велике Ранчо не збирався ділитися враженнями від почутого — на його обличчя знову опустився байдужий вираз, наче забороло на лицарських обладунках. «Бель ер» зник із поля зору Шелдона.

Енні ще трохи постояла на під’їзній доріжці, уперши кулаки в боки, і згодом попрямувала назад до будинку. Пол почув, як двері на кухню відчинилися, а потім із грюканням захряснулися.

«От він і пішов, — подумав Пол. — Містер Велике Ранчо пішов, а я лишився тут. Ох, матінко моя, я й досі тут».


предыдущая глава | Мізері | cледующая глава



Loading...