home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


11

Ніжності Енні вистачило лише на поцілунок, бо коли вона вийшла з кімнати, то замкнула за собою двері. Проте це не становило проблеми для Пола. Цього разу він не знемагав від болю та ломки. А ще він запопадливо зібрав був із підлоги чотири шпильки та запхнув їх під матрац до пігулок, наче білочка, що запасалась горішками на зиму.

Коли Пол переконався, що Енні поїхала, а не вештається навколо будинку, перевіряючи, чи він не «лаштує каверз» (іще один вілксизм у його лексиконі), він підкотив візок до ліжка та дістав шпильки. Прихопивши графин із водою та упаковку «Клінекс», що стояла на нічному столику, він поїхав до дверей. Хоча на перекинутій через бильця дошці вмостилася «Роял», обертати колеса було не важко — Пол уже добряче підкачав собі м’язи. Енні Вілкс, мабуть, здивувалася би, якби дізналася, наскільки сильними стали його руки, і Пол сподівався, що одного дня вона таки дізнається.

«Роял» була лайняною друкарською машинкою, проте гантель із неї вийшла непогана. Пол почав піднімати й опускати її кожного разу, як опинявся в кріслі, а Енні виходила з кімнати. П’ять підйомів на шість дюймів — от і все, на що він спромігся з самого початку. Тепер він робив вісімнадцять-двадцять підйомів без перепочинку. Непогано, зважаючи на те, що ця байстрючка важила принаймні п’ятдесят фунтів.

Він колупався однією шпилькою в замку, тримаючи дві запасні в роті, як це робить кравчиня, що підрублює сукню. Пол подумав, що на заваді може стати уламок першої шпильки, який загубився десь усередині механізму, але обійшлося. Він майже одразу намацав важілець та натиснув на нього, одночасно рухаючи язичком замка. На якусь мить Пол замислився, чи Енні часом не навісила зовні засувку, — він докладав усіх зусиль, аби виглядати слабшим і кволішим, ніж почувався насправді, проте ніколи не треба недооцінювати підозріливість справжнього параноїка. Двері відчинилися.

Пол знову відчув тривогу, провину та бажання чимшвидше покінчити з цією справою. Вуха були налаштовані на гарчання Старої Бессі, що завертає на під’їзну доріжку, хоч Енні поїхала не більше сорока п’яти хвилин тому. Він дістав жмуток серветок, умочив його в графин і незграбно перехилився через бильце крісла, стискаючи в долоні промоклий папір. Скрегочучи зубами та не зважаючи на біль, він почав відтирати відмітини з правого боку одвірка.

Пол відчув неймовірне полегшення, коли побачив, що слід легко відмивався. Він боявся, аби колісні втулки не зішкрябали шар фарби, проте риски виявилися поверхневими.

Він відкотився від дверей, розвернув крісло та під’їхав ближче, аби витерти іншу відмітину. Коли справу було зроблено, він здав назад і подивився на одвірок, намагаючись оглянути його з точки зору надміру підозріливої Енні. Відмітини й досі були там, але бліді, ледь помітні. Пол вирішив, що все буде гаразд.

Він сподівався , що все буде гаразд.

— Як в ураганному бункері, - сказав Пол, облизав губи та сухо засміявся. — Тож якого біса, пані та панове.

Він підкотився до дверей та визирнув у коридор. Зараз, коли відмітини зникли, Пол не відчував потреби просуватися далі, наражаючи себе на небезпеку. Може, наступного разу. Він зрозуміє, коли трапиться нагода.

Зараз йому хотілося писати.

Він замкнув двері, і клацання здалося надміру гучним.

«Африка» .

Цей птах із Африки.

«Не плач через цього птаха, Полі. Минув час, і він забув, як пахне вельд[96] опівдні, забув крики антилоп гну біля водойми та різкий, уїдливий запах дерева єка-єка, що росло на великій галявині на північ від Великого Шляху. З часом він забув вишневі кольори неба, коли світило опускалося за Кіліманджаро. З часом він призвичаївся до брудного, туманного заходу сонця в Бостоні — ось і все, що він пам’ятав. Ось і все, що він хотів пам’ятати. З часом у нього зникло бажання повертатися додому, і якби хтось привіз його в Африку та випустив на волю, то птах лише перелякано тупцював би на місці. Він би хворів і сумував за домівкою, що була в двох невідомих, невідворотних напрямках, допоки хтось не позбавив би його життя».

— Ох, Африка, от лайно, — промовив Пол тремким голосом.

Зі сльозами на очах він підкотив візок до сміттєвого кошика та заховав мокрий кавалок «Клінекса» під пожмаканим папером. Потім він повернувся до вікна та заправив чистий аркуш у «Роял».

«До речі, Полі, як гадаєш, бампер твоєї машини вже виглядає з-під снігу? Чи він виглядає, радісно зблискуючи на сонечку, чекаючи, поки його вгледить якийсь перехожий, тоді як ти сидиш тут і марнуєш останній шанс на втечу?»

Пол із сумнівом поглянув на чисту сторінку в друкарській машинці.

«Зараз я все одно не зможу писати. Настрій зіпсовано».

Але в якийсь спосіб саме цей настрій ніколи не вдавалося зіпсувати. Він розумів, що для цього треба дуже постаратися, бо, незважаючи на видиму вразливість, творчий процес був найбільш сталою та витривалою річчю в його житті. Ніщо не могло забруднити колодязь його божевільних мрій: ні наркотики, ні випивка, ні біль. І тепер він знову припав до цього колодязя, наче спрагла тварина виходить у сутінках до водойми, і пив із нього — тобто знайшов діру в папері та з вдячністю в неї провалився. Коли Енні повернулася додому, годинник показував чверть на шосту, а Пол уже дописував п’яту сторінку.


предыдущая глава | Мізері | cледующая глава



Loading...