home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


14

Пол пригадав есе Едмунда Вілсона[101], у якому автор у притаманній йому недоброзичливій манері розмірковував над постулатами Вордсворта[102] щодо написання гарної лірики — сильні емоції мають відтворюватися протягом періодів спокою. Вілсон стверджував, що подібний метод непогано спрацьовує в художній літературі для опису драматичних ситуацій. Можливо, так воно й було. Пол знав письменників, які після невеличкої сімейної сварки втрачали здатність творити, і він сам не міг писати в поганому настрої. Але траплялися випадки, коли несприятливі обставини спричиняли протилежну дію: інколи Пол брався за роботу, бо це був єдиний спосіб утекти від негараздів. Він удавався до цього засобу, коли не міг безпосередньо вплинути на причину, з якої сталося лихо.

І зараз був саме один із таких випадків. Коли пробило одинадцяту ранку, а Енні так і не заявилася, щоби пересадити Пола в крісло, він вирішив перебратися в нього самостійно. Зняти друкарську машинку зі столу йому би не стало сил, проте він міг писати від руки. Він був певен, що зможе пересісти у візок, хоча розумів, що краще б Енні не знати про його здібності. Але Пол відчував потребу в іншому наркотику, чорт забирай, а писати в ліжку було незручно.

Він сповз до краю, переконався, що візок стояв на гальмах, а потім ухопився за бильця та поволі посунувся в крісло. Йому стало боляче лише тоді, коли він перетягував ноги на підпори. Пол підкотив візок до вікна та взяв рукопис.

У замковій шпарині заскреготав ключ. Енні дивилася на Пола, і її очі скидалися на дві чорні дірки, пропалені в обличчі. Права щока набрякла, наступного ранку на ній мав з’явитися неабиякий синець. Навколо рота й на підборідді засохла якась червона субстанція. Спочатку він вирішив, що то кров, яка витекла з понівеченої губи, проте потім помітив насіння. То була не кров, а малиновий джем чи начинка. Енні дивилася на нього. Пол дивився на неї. Деякий час вони мовчали. Перші краплі дощу застукотіли по віконній шибці.

— Якщо ти сам можеш пересідати в крісло, Поле, — зрештою промовила Енні, - то гадаю, що ти сам зможеш вписувати свої йобані «енки».

Вона зачинила двері та знову замкнула їх на ключ. Пол довго витріщався на них, ніби там можна було щось видивитися. Він був надто приголомшеним, аби займатися чимось іншим.


предыдущая глава | Мізері | cледующая глава



Loading...