home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


15

Пол не бачив Енні до пізнього вечора. Після її вранішнього візиту працювати стало неможливо. Він зробив кілька марних спроб, зіжмакав аркуші та здався. Усе одно нічого не виходило. Він покотив візок через кімнату. Коли він спробував перебратися з крісла в ліжко, руки зісковзнули з билець і Пол мало не впав. Йому довелося впертися лівою ногою в підлогу, і, хоча вона перейняла на себе вагу тіла та врятувала від падіння, біль був просто пекельним. Полу здалося, що йому в кістку увігнали одразу дюжину болтів. Він закричав, ухопився за спинку в узголів’ї та врешті-решт опинився на ліжку, підтягуючи за собою пульсуючу ногу.

«Тепер вона неодмінно прийде, — подумав він. — Захоче дізнатися, чи то Пол перетворився на Лучано Паваротті[103], чи то просто навчився так галасувати».

Але вона не прийшла, і Пол більше не міг терпіти пронизливого болю в лівій нозі. Він незграбно перекотився на живіт, застромив руку під матрац і витягнув упаковку новрілу. Він проковтнув дві пігулки та занурився в напівсон.

Коли Пол отямився, то спочатку не міг второпати, чи він досі спить, чи вже прокинувся. Відчуття реальності покинуло його, як і тої ночі, коли Енні вкотила до кімнати жаровню. Тепер Вілкс сиділа біля нього на ліжку. Вона поставила на нічний столик склянку, наповнену капсулами новрілу. В руці вона тримала мишоловку фірми «Віктор», а в ній звивався щур. Великий щур зі скуйовдженою темно-коричневою шерстю. Мишоловка переламала тварині хребта. Задні лапи звисали з краю дощечки та час від часу здригалися. На вусах застигли краплі крові.

Це був не сон. Просто черговий день у будинку розваг Енні Вілкс.

Її подих ніс у собі трупні запахи, сморід гнилої їжі.

— Енні? — гукнув Пол, спираючись на подушки та переводячи погляд із тваринки на жінку. Надворі сутеніло — дивні, сині сутінки, сповнені дощем, що закривав шибки щільною водяною завісою. Сильні пориви вітру потрясали будинок, який рипів у відповідь.

Що би там не коїлося з нею вранці, надвечір її стан тільки погіршився. Набагато . Пол збагнув, що вперше побачив її такою — справжня, внутрішня Енні, яка поскидала всі маски. Шкіра на її обличчі, яка раніше здавалася страхітливо щільною, тепер обвисла, наче безживне тісто. Очі спорожніли. Енні перевдяглася, проте нап’яла спідницю навиворіт. По всьому тілі з’явилося ще більше вм’ятин, на одязі — ще більше плям. Коли вона рухалася, то спливала такою кількістю запахів, що годі було рахувати. Один із рукавів її кардигана був майже повністю просякнутий напівзасохлою речовиною, від якої тхнуло м’ясною підливою.

Енні підняла мишоловку.

— Коли починається дощ, вони лізуть у підвал.

Пришпилений щур слабко пискнув, клацнув зубами та закотив чорні оченята, у яких жевріло більше життя, ніж у зіницях жінки, що його впіймала.

- І я розставляю пастки. Бо мушу. Змазую мишоловки смальцем. Завжди попадається по вісім чи дев’ять щурів. Інколи я знаходжу ще кількох…

Вона відключилася. Завмерла майже на три хвилини, тримаючи щура в піднятій руці, наче в класичному випадку кататонічного ступору. Пол дивився на неї, дивився на тваринку, яка скиглила та пручалася, а потім збагнув, як сильно він помилявся, коли вважав, що гірше вже не буде. Ото брехня. Ото брехня, щоб йому.

Нарешті, коли він уже вирішив, що Енні без зайвого галасу відпливла у вічне забуття, вона опустила мишоловку та продовжила фразу, ніби й не зупинялася:

— …потонулих по кутках. Бідолахи.

Вона глипнула на щура, і на його потьмянілу шерсть упала сльоза.

— Бідолахи, бідолахи…

Енні обхопила щура своїми сильними пальцями, а іншою рукою відтягнула пружину на пастці. Тварина забилася в залізній хватці Енні, намагаючись укусити свою полонительку. Щур пронизливо, моторошно пищав. Пол прикрив тремтячі губи тильною стороною долоні.

— Як б’ється його серце! Як відчайдушно він намагається вирватися на волю! Як і ми, Поле. Як і ми. Ми вважаємо, що нам усе відомо, проте ми знаємо не більше, ніж оцей щур у мишоловці — щур із переламаною спиною, який гадає, що й досі хоче жити.

Рука, в якій Енні тримала щура, стиснулася в кулак. Її очі так само вдивлялися в далеку порожнечу. Пол хотів відвести погляд, але не міг. На внутрішній стороні її руки понапиналися сухожилля. Раптом зі щурячої пащеки полилася тонка цівочка крові. Пол почув, як хруснули кістки, а потім цупкі подушечки пальців Енні уп’ялися в тіло тваринки, заглибившись на цілу фалангу. На підлогу скрапувала кров. Щур вибалушив згасаючі очі.

Енні жбурнула тільце в куток і безтямно витерла руку об простирадло, залишивши на ньому довгі червоні плями.

— Тепер він віднайшов спокій, — сказала вона, знизала плечима та засміялася. — Поле, може, мені варто принести рушницю? Може, інший світ кращий за цей? І для щурів, і для людей, бо насправді між нами немає ніякої різниці.

— Я ще не закінчив книжку, — сказав Пол, старанно вимовляючи кожне слово. Йому було важко говорити, бо рот занімів так, наче в щоку вкололи новокаїн. Він уже познайомився з наслідками психічного розладу Енні, але такого ще не бачив. Він замислився, чи траплялися настільки серйозні розлади раніше. Саме так поводяться люди з депресією перед тим, як перестріляти всіх членів своєї родини і себе наостанок. Саме так психопатична жінка, доведена до відчаю, наряджає своїх дітей у найкраще вбрання, купляє їм морозиво, а потім веде до найближчого місточка, бере їх під обидві руки та стрибає в річку. Особи з депресивним розладом тяжіють до самогубства. А особи з психопатичними розладами, які заколисують себе в отруйних люльках власного «я», хочуть зробити оточуючим велику послугу та затягнути їх на той світ разом із собою.

«Зараз я ближчий до смерті, ніж будь-коли, — подумав Пол, — бо вона серйозно налаштована. Ця сучка налаштована дуже серйозно».

— Мізері? — спитала Енні, ніби вперше в житті вимовила це слово. Але її очі на мить зблиснули, чи не так? Принаймні, Полу так здалося.

— Так, Мізері.

Він відчайдушно добирав вдалі фрази, аби продовжити розмову. Будь-яке слово могло спровокувати вибух.

— Я згоден, що в більшості випадків наш світ — доволі лайняне місце, — нарешті сказав Пол і, не подумавши, додав: — Особливо, коли дощить.

«Ох, ідіоте, годі базікати!»

— Я маю на увазі, що за останні кілька тижнів зазнав багато болю, і…

— Болю? — вимовила Енні та глянула на нього з хворобливим презирством. — Ти не знаєш, що таке біль. І гадки не маєш, Поле.

— Ні… напевно, що ні. У порівнянні з тобою.

— Атож.

— Але я хочу дописати книжку. Хочу побачити, чим усе скінчиться, — відповів Пол і додав: — І мені би хотілося, щоби ти також дочекалася її завершення. Немає сенсу писати роман, якщо його ніхто не прочитає, розумієш?

Він лежав у ліжку й вдивлявся у її жахливе, скам’яніле обличчя. Серце важко гупало в грудях.

— Енні, ти мене розумієш?

— Так, — зітхнула вона. — Я теж хочу дізнатися, чим усе скінчиться. Мабуть, це єдине, чого я хочу в цьому житті.

Вона почала повільно злизувати з пальців щурячу кров, явно не усвідомлюючи своїх дій. Пол стиснув щелепи та суворо наказав собі в жодному разі не блювати, не блювати, не блювати.

— Я неначе чекаю на наступний випуск кіносеріалу, — додала Енні, а потім зненацька обернулася до Пола. Її губи були вимазані кров’ю, ніби червоною помадою.

— Дозволь повторити мою пропозицію, Поле. Я візьму рушницю та покладу кінець нашим стражданням. Ти не дурний. Ти розумієш, що я ніколи тебе не відпущу. Ти вже давно про це знаєш, чи не так?

«Не виказуй свого страху. Не показуй свого відчаю, інакше вона одразу тебе вб’є».

— Так, але життя все одно закінчиться, рано чи пізно. Урешті- решт ми всі помремо.

Кутики її губ здригнулися в примарній посмішці. Вона легко, ніжно торкнулася його обличчя.

— Ти, певно, думаєш про втечу. Про те саме думає щур у мишоловці, тільки по-своєму. Але в тебе нічого не вийде, Поле. Якби ти жив в одному зі своїх романів, то ще би були якісь шанси. Але це реальне життя. Я не можу дозволити тобі піти… але ти можеш піти зі мною.

Раптом, на якусь частку секунди, Полові закортіло сказати їй: «Гаразд, Енні, неси рушницю. Давай покінчимо з цим». Але потреба та бажання вижити (а Полу вдалося зберегти в собі як перше, так і друге) втрутилися та відігнали короткочасну слабкість духу. Слабкість, ось що воно таке. Слабкість і боягузтво. На щастя чи на лихо, він не страждав на психічний розлад, аби дозволити собі підтримати пропозицію Енні.

— Дякую, — відповів він, — але я хочу закінчити те, що розпочав.

Вона зітхнула та підвелася з ліжка.

— Гаразд. Гадаю, я заздалегідь знала, що ти мені скажеш, бо принесла пігулки, хоча сама цього не пам’ятаю.

Вона розсміялася. То був короткий, навіжений смішок, що вихопився з її застиглого обличчя, намов із дерев’яного лиця ляльки-черевомовця.

— Мені треба на деякий час піти, — сказала Енні. — Якщо я не піду, то наші з тобою бажання не матимуть жодного значення. Бо я здатна на деякі вчинки. І коли мені хочеться щось накоїти, я тікаю в одне місце в горах. Ти читав казки дядечка Римуса[104], Поле?

Він кивнув.

— Пам’ятаєш, як братик Кролик розповідав братикові Лису про Місце для Сміху?

— Так.

— Саме так я називаю свою гірську схованку. Місце для Сміху. Пригадуєш, як я розповідала, що поверталася з Сайдвіндера, коли знайшла тебе?

Пол знову кивнув.

— Ну, то були вигадки. Я це все вигадала, бо ще не знала тебе до пуття. Насправді я поверталася з Місця для Сміху. Там на дверях навіть висить табличка: «МІСЦЕ ДЛЯ СМІХУ ЕННІ». Інколи я дійсно сміюся, коли туди приїжджаю. Але в основному просто кричу.

— Енні, ти надовго поїдеш?

Вона вже рухалася до виходу, повільно, наче сомнамбула.

— Не знаю. Я принесла тобі ліки. З тобою все буде гаразд. Приймай по дві пігулки на шість годин. Чи по шість кожні чотири години. Або випий усі разом.

«А що я їстиму?» — хотів спитати Пол, але не наважився. Йому аж ніяк не кортіло зайвий раз привертати до себе увагу Енні. Він бажав, аби вона поїхала. Поки вона лишалася в кімнаті, Пол немов перебував у присутності Янгола Смерті.

Він довго, непорушно лежав у ліжку та прислухався до її рухів: спочатку нагорі, потім — на сходах, потім — у кухні. Він усе чекав, що вона передумає та повернеться до нього з рушницею. Він не зміг розслабитися, навіть коли почув грюкіт вхідних дверей, скреготання замка та чвакання кроків на ґанку. Вона могла возити рушницю у своєму «черокі».

Загарчав, завівся мотор Старої Бессі. Енні люто тиснула педаль газу. Виринули два віялоподібні промені автомобільних фар і освітили блискучу сріблясту дощову завісу. Потім вони розвернулися та згасли — Енні поїхала. Цього разу вона попрямувала не вниз дорогою, до Сайдвіндера, а стала підніматися в гори.

— Подалася у своє Місце для Сміху, — крекнув Пол та й собі засміявся. У неї було своє місце, а Пол зі свого навіть не виходив. Несамовиті напади хихотіння урвалися, щойно він угледів понівечене тільце щура, яке валялося в кутку.

Тоді в голові майнула думка.

— А хто сказав , що вона не лишила мені поїсти! — спитався він у порожньої кімнати та знову зареготав.

Звуки, що лунали в Місці для Сміху Пола Шелдона в будинку Енні Вілкс, можна було почути хіба що в палаті божевільні.


предыдущая глава | Мізері | cледующая глава



Loading...