home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


18

Коли він викотився у вітальню, йому в очі знову впала книжка під кавовим столиком. «ДОРОГА СПОГАДІВ». Вона була завбільшки з фоліант шекспірівських п’єс та завтовшки з родинну Біблію.

Полу стало цікаво — він підібрав книгу та розгорнув її.

На першій сторінці розмістилася невеличка газетна замітка під назвою: «ШЛЮБ ВІЛКС І БЕРРІМАН». На фотографії було зображено блідого чоловіка з вузьким обличчям і жінку з темними очима та щільно стиснутими губами. Пол перевів погляд від фотографії на портрет над камінною поличкою. Жодних сумнівів. Жінка, яку, згідно зі статтею, звали Крісілда Берріман («Ото ім’я! Варте того, щоби звучати в романах про Мізері », — подумалося Полу), була матір’ю Енні. Під вирізкою стояв охайний підпис, зроблений чорними чорнилами: «“Часопис Бейкерсфілда”, 30 травня, 1938».

На другій сторінці було оголошення про народження дитини: Пол Емері Вілкс з’явився на світ у пологовому будинку Бейкерсфілда 12 травня 1939 року. Батько: Карл Вілкс, мати: Крісілда Вілкс. Пол здригнувся, коли прочитав, як звали брата Енні. Мабуть, той самий, з яким вона ходила в кіно дивитися серіали. Її брата також звали Полом.

Третя сторінка містила замітку про народження Енн Марі Вілкс, д. н. 1 квітня 1943 року. Тобто Енні щойно виповнилося сорок чотири роки. Пол також не випустив з уваги той факт, що вона народилася в День усіх дурнів.

Надворі шумів вітер. У вікна бився дощ.

Забувши про біль, Пол зачаровано перегорнув сторінку.

Наступна вирізка займала цілу шпальту «Часопису Бейкерсфілда». На фотографії виднілися силуети пожежників на фоні полум’я, що виривалося з вікна каркасного будинку.


П’ЯТЕРО ОСІБ ЗАГИНУЛО ВНАСЛІДОК ПОЖЕЖІ

У БАГАТОКВАРТИРНОМУ БУДИНКУ


П’ятеро людей, четверо з яких — члени однієї родини, померли, задихнувшись димом під час пожежі третього ступеня, що сталася рано-вранці у середу у багатоквартирному будинку по Вотч-Гілл-авеню, що в Бейкерсфілді. Серед загиблих було троє дітей: Пол Кренміц (8 років), Фредерік Кренміц (6 років) і Елісон Кренміц (3 роки). Четвертою жертвою виявився їхній батько, Едріан Кренміц (41 рік). Містер Кренміц устиг врятувати свою четверту дитину, Лорін Кренміц (1,5 року). За словами місіс Джесіки Кренміц, чоловік передав їй у руки наймолодшу дочку та мовив: «Я повернуся з іншими за хвилину чи дві. Молися за нас». «Більше я його не бачила», — сказала вона.

П’ятою жертвою став Ірвін Тальман (58 років), холостяк, який мешкав на останньому поверсі. Під час пожежі квартира на третьому поверсі виявилась порожньою. Родина Карла Вілкса, яку спочатку оголосили зниклою без вісти, поїхала з дому у вівторок увечері через протікання труб на кухні.

«Я співчуваю місіс Кренміц та її утраті, - сказала Крісілда Вілкс кореспонденту «Часопису», — але я дякую Богові, що він урятував мого чоловіка та двох дітей».

Начальник центрального пожежного відділу містер О’Вун повідомив, що пожежа почалася в підвалі будинку. Щодо можливості підпалу він зауважив: «Скоріш за все, у підвал пробрався якийсь пропияка, добряче хильнув і випадково пустив півня сигаретним недопалком. Можливо, він утік, замість того щоби спробувати загасити вогонь, від якого померло п’ятеро людей. Сподіваюся, ми його впіймаємо». Щодо зачіпок для слідства начальник відповів: «У нас є декілька, і ми йдемо по гарячому сліду, запевняю вас».

Тими самими чорними чорнилами, тим самим охайним почерком під статтею був виведений напис: «28 жовтня 1954 року».

Пол підвів очі. Він сидів абсолютно непорушно, тільки серце гупало в горлянці. У животі стало гаряче й млосно.

«Маленькі паскудники».

«Серед загиблих було троє дітей».

«Паскудники місіс Кренміц із квартири поверхом нижче».

«Ні, о Боже, ні».

«Як я ненавиділа цих маленьких паскудників».

«Вона була зовсім малою! Її навіть не було вдома!»

«Їй було одинадцять. Достатньо доросла й достатньо розумна, щоби, принаймні, розлити трохи керосину біля пляшки дешевого лікеру, потім запалити свічку та встановити її посередині керосинової калюжі. Може, вона навіть не думала, що це спрацює. Може, вона гадала, що пальне випарується ще до того, як догорить свічка. Може, вона сподівалася, що вони встигнуть вибратися… просто хотіла налякати сусідів. Але вона зробила це, Поле, зробила, щоб їй, і ти це знаєш».

Так, він знав. Хто би міг запідозрити Енні?

Пол перегорнув сторінку.

Ще одна вирізка з «Часопису Бейкерсфілда», цього разу від 19 липня 1957 року. Вона містила фотографію Карла Вілкса, трохи старшого на вигляд. Одне було ясно одразу: старшим він уже не стане. У статті наводився його некролог.


БУХГАЛТЕР ІЗ БЕЙКЕРСФІЛДА ПОМЕР

УНАСЛІДОК НЕЩАСНОГО ВИПАДКУ


Карл Вілкс, уродженець Бейкерсфілда, помер учора ввечері, невдовзі після того, як його доправили в Центральну лікарню Ернандеса. Вочевидь, він спускався з другого поверху, щоби відповісти на телефонний дзвінок, і перечепився через полишену на сходах купу білизни. Лікар Френк Кенлі, черговий терапевт, сказав, що містер Вілкс помер від численних черепно-мозкових травм і зламаної шиї. Йому було 44 роки.

У Вілкса лишилися дружина Крісілда, син Пол (18 років) і дочка Енн (14 років).

Коли Пол перегорнув сторінку, йому спочатку здалося, що Енні вклеїла дві однакові вирізки батькового некрологу — через скорботу чи неуважність (він вирішив, що останній варіант більш імовірний). Але в статті йшлося про інший епізод, і причина схожості була дуже простою: обидві смерті були зовсім не випадковими.

Пол відчув, як серце похололо від страху.

Під вирізкою стояв напис, зроблений тим самим охайним почерком: «“Новини Лос-Анджелеса”, 29 січня 1962 року».


СТУДЕНТКА УНІВЕРСИТЕТУ ПІВДЕННОЇ КАЛІФОРНІЇ

ПОМЕРЛА ВНАСЛІДОК НЕЩАСНОГО ВИПАДКУ


Учора ввечері до шпиталю Мерсі, що на півночі Лос-Анджелеса, доставили тіло Андреї Сент-Джеймс, яка вчилася на медсестру в Університеті Південної Каліфорнії. Вочевидь, смерть настала внаслідок нещасного випадку.

Міс Сент- Джеймс винаймала помешкання по Делорм-стрит разом з іще однією студенткою медичного факультету, Енн Вілкс, уродженкою Бейкерсфілда. Близько одинадцятої години вечора міс Вілкс почула крик, за яким пролунало «жахливе гупання». Міс Вілкс, яка саме робила домашнє завдання, кинулася на сходовий майданчик третього поверху та побачила, що міс Сент-Джеймс лежить унизу «в неприродній позі».

Міс Вілкс зауважила, що коли поспішила подрузі на допомогу, то сама мало не впала. «У нас жив кіт на ім’я Пітер Ганн, — сказала вона, — проте він не з’являвся вже кілька днів, тож ми вирішили, що його забрали в притулок, бо ми все забували повісити йому на нашийник жетон із адресою. Його тільце лежало на сходинках, тож Андреа перечепилася через кота. Я накрила її своїм светром, а потім подзвонила в лікарню. Я збагнула, що вона вже мертва, але не знала, кому ще можна подзвонити».

Міс Сент- Джеймс, уродженці Лос-Анджелеса, був 21 рік.

— Господи Ісусе, — без перестану шепотів Пол, гортаючи сторінки. Руки жахливо тремтіли. На наступному розвороті була ще одна замітка з «Новин», у якій стверджувалося, що кота двох студенток-медсестер було отруєно.

Пітер Ганн. Пол подумав, що то було гарне ім’я для кота.

У домовласника в підвалі водилися пацюки. За рік до того інспектор Держтехнагляду зробив йому попередження через скарги мешканців. На черговому засіданні Міської ради домовласник став причиною скандалу, який широко висвітлювали газети. Енні мала про це знати. Депутати Ради, які хотіли зберегти гарну репутацію, пригрозили домовласнику величезним штрафом, і той усіяв підвал щурячою отрутою. Кіт їсть отруту. Кілька днів кіт вештається по підвалу. Потім кіт, відчуваючи близьку смерть, повзе до хазяйок, убиваючи при цьому одну з них.

«Ото іронія долі! - подумав Пол і зареготав, наче несповна розуму. — Можу закластися, що Пол Гарві[111] зробив із цього випадку головну новину для свого щоденного випуску».

Ладно придумано. Дуже ладно.

«Але ж ми знаємо, що Енні набрала в підвалі отрути та нагодувала нею з рук свого кота, а якщо старий Пітер Ганн не бажав їсти, то, скоріш за все, вона палкою запхала йому отруту в горлянку. Коли тварина померла, вона поклала її на сходинки та стала сподіватися на успішне завершення свого плану. Може, вона знала, що її сусідка прийде додому трохи напідпитку. Мертвий кіт, купа брудного одягу. Той самий метод скоєння злочину, як сказав би Том Твайфорд. Але чому, Енні? Ці вирізки можуть повідомити мені все, окрім причини. ЧОМУ?»

Протягом останніх кількох тижнів інстинкт самозбереження змусив частину свідомості Пола перетворитися на свідомість Енні, і тепер вона промовляла до нього сухим, категоричним тоном. Вона говорила божевільні, проте беззаперечно логічні речі.

«Я її вбила, бо вона слухала радіо по ночах.

Я її вбила, бо вона придумала тупе ім’я для кота.

Я її вбила, бо втомилася дивитися, як вона взасос цілується зі своїм бойфрендом на дивані, як він засовує їй руку під спідницю, так далеко, ніби шукає золоті злитки.

Я її вбила, бо побачила, що вона списує.

Я її вбила, бо вона побачила, що я списую.

Деталі не мають значення, чи не так? Я її вбила, бо вона була кукурікнутою паскудою, а це вже вагома причина».

— А може, тому, що вона була Міс Розумакою, — прошепотів Пол. Він закинув голову та видав іще одне пронизливе, перелякане іржання. Отака в Енні «Дорога спогадів»? Які ж дивні, отруйні квіти росли обабіч її тихого, непримітного шляху!

«Невже ніхто не здогадався провести паралелі між двома нещастями? Між випадковими падіннями її батька та сусідки? Та облиште!»

Але Пол не міг цього облишити. Між смертями був проміжок майже в п’ять років, вони сталися у двох різних містах. Про них писали в різних газетах густонаселених штатів, де, певно, люди кожного дня падають зі сходів і ламають собі шиї.

«І вона ладно, дуже ладно все продумала».

Енні Вілкс — хитра, як сам Диявол. Хоча зараз вона починала втрачати колишню хватку, Полу було би мало втіхи, якби Енні нарешті постала перед судом через убивство письменника Шелдона.

Він перегорнув сторінку та натрапив на ще одну вирізку з «Часопису Бейкерсфілда» — останню, як потім з’ясувалося. Заголовок свідчив про те, що «МІС ВІЛКС ОТРИМАЛА ДИПЛОМ МЕДСЕСТРИ». Землячка робить успішну кар’єру. На фото була молода, усміхнена, напрочуд приваблива Енні Вілкс, вдягнена в халат і шапочку медпрацівника. Звісно ж, то була фотографія з університетського випускного. Вона закінчила курс із відзнакою. «А заради цього їй також довелося убити свою сусідку», — подумав Пол і знову заіржав високим, сполоханим сміхом. Ніби у відповідь, об стіну будинку вдарився шквал вітру. Портрет матінки Енні затремтів на своєму гвіздку.

Наступна вирізка була з газети «Юніон Лідер», що випускалася в Манчестері, штат Нью-Гемпшир. Друге березня 1969 року. Звичайний некролог, який, на перший погляд, не мав жодного стосунку до Енні Вілкс. Ернест Гоняр (79 років) помер у лікарні Святого Джозефа. Причину смерті не наведено. «Після тривалої хвороби» — йшлося в замітці. У нього лишилися дружина, дванадцятеро дітей і сотні чотири онуків і правнуків. «Ніщо не порівняється з календарним методом контрацепції, коли хочеш наробити собі силу-силенну нащадків», — подумав Пол і знову заіржав.

«Вона його вбила. Ось що сталося з добрим старим Ерні. Чого б іще тут опинився його некролог? Це ж Книга Мертвих Енні Вілкс, чи не так?

Чому, заради всього святого? ЧОМУ?»

У випадку з Енні Вілкс на це запитання не існувало раціональної відповіді. Про що було неважко здогадатися.

Наступна сторінка, ще один некролог із «Юніон Лідера». Дев’ятнадцяте березня 1969 року. Жінку звали Гестер «Квіні» Боліфант. На фотографії вона була схожа на істоту, чиї скам’янілі рештки підняли з глибин бітумних озер Ранчо Ла-Брея[112]. Квіні спіткало те саме лихо, що й Ерні. Скидалося на те, що люди завели собі лайняну звичку помирати від «тривалої хвороби». Як і Ерні, вона померла у Святому Джо. Прощання відбудеться 20 березня, з 14.00 до 18.00, у похоронному залі «Фостерз». Погребіння — 21 березня, о 16.00, на цвинтарі Мері Сір.

«Тільки бракувало замовити пісню «Прийди до мене, Енні»[113] у виконанні мормонського табернакального хору[114]», — подумав Пол і знов удав коня.

На наступних сторінках містилося ще три некрологи з «Юніон Лідер». Двоє літніх чоловіків померли від незмінного фаворита — Тривалої Хвороби. Третьою була сорокашестирічна жінка на ім’я Полетт Сімо. Полетт померла від очікуваного претендента на друге місце — Швидкоплинної Хвороби. І хоча фото, надруковане в останньому некролозі, було дуже зернисте та розмите, Пол розгледів, що Квіні Боліфант у порівнянні з Полетт Сімо здавалася Дюймовочкою. Він подумав, що недуга дійсно могла бути напрочуд швидкоплинною — скажімо, раптовий інфаркт, потім відбулася поїздка до Святого Джо, а потім… потім що? Що саме?

Полу не хотілося думати про подробиці… але в усіх трьох некрологах лікарня Святого Джозефа зазначалася як місце смерті.

«А якщо ми зазирнемо до журналу чергувань медсестер за березень 1969 року, то чи не знайдемо там прізвище ВІЛКС? Любі друзі, чи кукурікають ведмеді в лісі?»

Ця книга… Боже правий, ця книга була величезною .

«Годі, прошу. Я більше не хочу цього бачити. Але в мене виникла ідея. Я покладу цю книгу точно на те місце, де знайшов. І поїду до себе у спальню. Гадаю, що писати все одно не вийде, тому просто закинуся ще однією пігулкою та ляжу спати. Назвемо це запобіжником від нічних кошмарів. Але, будь ласка, я не хочу більше гуляти Дорогою Спогадів Енні. Будь ласка, ну будь ласочка ».

Але його руки набули власного розуму та волі, вони продовжували гортати сторінки, усе швидше й швидше.

Ще дві коротенькі замітки про смерті в «Юніон Лідер»: одна сталася наприкінці вересня 1969 року, друга — на початку жовтня.

Дев’ятнадцяте березня 1970 року. Цього разу з газети «Геральд», місто Гаррісбург, штат Пенсильванія. Остання сторінка. «НОВИЙ МЕДИЧНИЙ ПЕРСОНАЛ У ЛІКАРНІ». На фото був зображений лисіючий чоловік в окулярах, який, мабуть, потайки наминав власні шмарклі, як подумалося Полу. Окрім нового керівника відділу зв’язків із громадськістю (тобто лисіючого чоловіка в окулярах), лікарня Ріверв’ю набрала двох лікарів, вісьмох медсестер, а також кухарів, прибиральників і одного вахтера.

Енні була однією з медсестер.

«На наступній сторінці, - подумав Пол, — я побачу маленьку замітку про смерть літнього чоловіка чи жінки, які випустили дух у лікарні Ріверв’ю міста Гаррісбург, штат Пенсильванія».

Точно. Старий нікчема, який сконав за допомогою визнаного фаворита — Тривалої Хвороби.

Далі — літній чоловік, який помер від рук вічної подружки — Швидкоплинної Хвороби.

Далі — трирічна дитина, яка впала у колодязь, отримала жахливі травми голови та була доставлена в Ріверв’ю у стані коми.

Пол заніміло гортав сторінки, поки вітер і дощ кидалися на стіни будинку. Її графік був невблаганним: вона отримувала посаду, вбивала людей, а потім переїжджала до іншого міста.

Раптом в уяві Пола зринув образ зі сну, який свідомість уже позабула, тож видіння набуло дельфійського відчуття «dejа vu»[115]. Він побачив Енні Вілкс у довгій сукні з фартухом та чепчиком, що прикривав її волосся. Енні в подобі медсестри з лондонської божевільні «Бедлам». В одній руці вона тримала кошик. Занурювала в нього долоню. Діставала пісок і кидала в обличчя людей, повз яких проходила. То був не заспокійливий, сонний пісок, а отруйний. Вона їх убивала. Коли їхньої шкіри торкався пісок, обличчя бліднули, а лінії, що відображали кволий пульс, ставали пласкими.

«Припустімо, вона вбила малих Кренміців, бо вони були паскудниками… і свою сусідку… можливо, навіть власного батька. А інші?»

Але Пол знав. Його внутрішня Енні знала. Старі та хворі. Усі вони були старі та хворі, окрім місіс Сімо, яка, напевне, перетворилася на овоч іще до того, як дісталася до лікарні. Місіс Сімо та малий, який упав у колодязь. Енні вбила їх, бо…

— Бо вони були щурами, що попалися в мишоловку, — прошепотів Пол.

«Бідолахи».

Звісно. Саме так. З погляду Енні, усі люди на світі поділялися на три категорії: паскудники, бідолахи… та Енні.

Вона невпинно рухалася на захід. Із Гаррісбурга — до Піттсбурга, Дулута, Фарго. Потім, 1978 року, Енні дісталася Денвера. Події незмінно відбувалися в однаковому порядку: «привітальна» стаття, де згадувалось ім’я Енні (Пол вирішив, що вона пропустила манчестерську вітальну замітку, бо не знала, що такі новини друкуються в місцевих газетах), потім дві-три непримітні смерті. Далі цикл починався знову.

Тобто до Денвера.

Спочатку все було як завжди. У статті, цього разу вирізаній із вісника Денверської лікарні швидкої допомоги, перераховувалися нові працівники, серед яких також знайшлося ім’я Вілкс. Згідно з акуратною приміткою Енні, вісник називався «Ноші».

— Чудова назва для лікарняної газети, — повідомив Пол порожній кімнаті. — Дивно, що ніхто не додумався охрестити її «Зразок калу».

Він знову безтямно зайшовся своїм моторошним іржанням, а потім перегорнув сторінку. Перший некролог із «Новин Скелястих гір». Лора Д. Ротберг. Тривала хвороба. Двадцять перше вересня 1978 року. Денверська лікарня швидкої допомоги.

Аж раптом усталений порядок урвався.

На черговій сторінці містилося оголошення, але не про похорон, а про весілля. На фотографії була Енні, проте не в лікарняній уніформі, а в білій сукні з накрохмаленого мережива. Поруч із нею стояв чоловік на ім’я Ральф Дуган і тримав Енні за руки. Дуган працював фізіотерапевтом. «ШЛЮБ ДУГАНА І ВІЛКС» — зазначалося в заголовку. «Новини Скелястих гір» від другого січня 1979 року. Дуган був чоловіком досить непримітним, окрім однієї риси: він скидався на батька Енні. Пол подумав, що якби йому зголити ті дурнуваті вусики, які зазвичай носять завсідники холостяцьких барів, то він би став викапаним Карлом Вілксом (напевне, щойно скінчився медовий місяць, Енні змусила його позбутися рослинності на обличчі).

Пол прогорнув решту сторінок альбому — до кінця було неблизько. Певно, Ральфу Дугану варто було почитати собі гороскоп (перепрошую, горескоп ) на той день, коли він одружився з Енні.

«Гадаю, я маю непогані шанси знайти про тебе коротку замітку на тих непрочитаних сторінках. Деяким людям судилося поїхати на побачення в Самарру [116] , і ти отримав своє запрошення разом із купою білизни чи мертвим котом на сходах. Мертвим котом із милою кличкою».

Але Пол помилився. Наступною виявилась вирізка про новосельців із Недерлендської газети. Недерленд був невеликим містом на захід від Боулдера. Зовсім недалеко звідси, як вирішив Пол. Спочатку він не міг відшукати Енні в цій короткій, сповненій імен статті, але потім збагнув, що шукає не те прізвище. Вона була тут, проте зараз стала частиною соціо-статевого об’єднання під назвою «Містер і місіс Ральф Дуган».

Пол різко підвів голову. Невже машина їде? Ні… просто вітер. Звісно, вітер. Пол опустив очі в альбом Енні.

Ральф Дуган знову допомагав кволим, кульгавим і сліпим в Арапагоській окружній лікарні, а Енні, скоріш за все, повернулася до споконвічного покликання медсестри: опікуватися недужими та втішати важкохворих пацієнтів.

«Зараз почнуться вбивства, — подумав Пол . — Тільки от питання щодо Ральфа: він піде на початку, у середині чи під кінець?»

Але він знову помилився. Замість некрологу на наступній сторінці була приклеєна ксерокопія оголошення з продажу нерухомості. У верхньому правому кутку містилася фотографія будинку. Пол упізнав його тільки за сараєм — зрештою, він ніколи не бачив дому ззовні.

Унизу стояла приписка твердим, охайним почерком Енні: «Перший внесок зроблено 3 березня 1979 року. Документи отримано 18 березня 1979 року ».

Вона хотіла перебратися туди, коли вийде на пенсію? Навряд чи. Літня резиденція? Ні, Дугани не могли дозволити собі таку розкіш. Тож?…

Ну, може, це нісенітниця, але чом би й ні? Може, вона по-справжньому покохала свого Ральфа Дугана. Може, минув цілий рік, а вона так і не знайшла в ньому ніякої кукурікаки. Щось мало змінитися, бо некрологів не було…

Він зазирнув на попередню сторінку.

Відтоді, як у вересні 1978 року померла Лора Ротберг. Енні припинила вбивати приблизно в той самий час, коли зустріла Ральфа. Але минають дні, Енні стає дедалі важче. Повертаються напади депресії. Вона дивиться на старих… на смертельно хворих… і думає про те, які ж вони бідолахи, вона розмірковує: «Мене гнітить обстановка. Нескінченні кахляні коридори, запахи, рипіння каучукових підошов і стогони людей, що конають у муках. Якщо я поїду звідси, то все буде гаразд».

Вочевидь, саме тому Ральф і Енні повернулися на лоно природи.

Пол перегорнув наступну сторінку та вражено кліпнув очима.

Внизу аркуша було вишкрябано: «43 СЕРПНЯ 1880 ПІШОВ НА ХУЙ!»

Товстий альбомний папір був порваний у декількох місцях від оскаженілої руки, яка була водила по ньому ручкою.

Тут була колонка «РОЗЛУЧЕННЯ» з Недерлендської газети, але, щоби знайти потрібні імена, Полу довелося перевернути книгу, бо стаття була вклеєна догори дриґом.

Так, ось вони. Ральф і Енні Дуган. Підстава: психічна неврівноваженість.

— Розлучився після швидкоплинної хвороби, — пробурмотів Пол і знову підвів очі, бо йому вчувся звук двигуна. Вітер, усього лиш вітер… Усе одно, треба чимшвидше повертатися до своєї безпечної спальні. І справа була не лише в наростаючому болю в ногах, Пол наближався до стану смертельного переляку.

Він знову схилився над книгою. Якимось дивним чином вона видалася надто цікавою, аби її покинути. Наче роман — такий огидний, що його конче треба дочитати.

Шлюб Енні розпався більш цивілізовано, ніж того очікував Пол. Проте, як він правильно зауважив, розлучення дійсно сталося після швидкоплинної хвороби, півтора року сімейного щастя — то не так уже й багато.

Вони купили будинок у березні, а так рідко вчиняють, коли шлюб розвалюється. Що сталося? Пол не знав. Він міг би вигадати якусь історію, але вона так і лишилася б вигадкою. Але згодом, перечитуючи статтю, він побачив натяк: «Анжела Форд із Джоном Фордом. Кірстен Фроулі зі Стенлі Фроулі. Данна Маклорен із Лі Маклореном» . І…

«Ральф Дуган із Енн Дуган»

«В Америці є такий звичай, правда? Ніхто про нього не розповідає, але він існує. Чоловіки пропонують руку й серце при місячному сяйві, а жінки подають на розлучення через суд. Тож про що нам говорить ця граматична конструкція? Анжела каже: “Цур тобі пек, Джеку!”, Кірстен каже: “Не влаштовуй мені сцен, Стене!”, Данна каже: “Віддавай ключі, Лі!” А що каже Ральф, єдиний чоловік, чиє ім’я стоїть перед іменем дружини? Гадаю, він кричить: “Заберіть мене з цього пекла!”»

— Може, він побачив мертвого кота на сходах, — прошепотів Пол.

Наступна сторінка. Ще одна стаття про новосельців. Цього разу з «Об’єктива», що виходив у Боулдері, штат Колорадо. Там була фотографія дюжини нових робітників, які згуртувалися на моріжку перед Боулдерською лікарнею. Енні стояла в другому ряду, її обличчя проглядалося порожнім білим колом під шапочкою з чорною стрічкою на закоті. Починалося чергове шоу. Дев’яте березня 1981 року. Вона повернула собі дівоче прізвище.

Боулдер. Ось де Енні збожеволіла по-справжньому .

Він дедалі швидше гортав сторінки, його проймав жах, у голові крутилися лише дві думки: «Чому її досі не викрили?» і «Як, заради всього святого, їй удавалося виходити сухою з води?»

10 травня 1981-го — тривала хвороба. 14 травня 1981-го — тривала хвороба. 23 травня — тривала хвороба. 9 червня — швидкоплинна хвороба. 15 червня — швидкоплинна. 16 червня — тривала.

Швидкоплинна. Тривала. Тривала. Швидкоплинна. Тривала. Тривала. Швидкоплинна.

Сторінки висковзали з-поміж пальців. Пол відчував слабкий запах сухої друкарської фарби.

— Боже, скільки людей вона вбила?

Якщо припустити, що кожен некролог у книзі Енні дорівнював убивству, то її рахунок сягав понад тридцяти жертв на рік до кінця 1981-го… і жодного занепокоєння з боку керівництва. Звісно, більшість загиблих були старі, інші — важкохворі, але ж… хтось міг би здогадатися…

Урешті- решт 1982 року Енні зробила промах. У вирізці з «Об’єктива» від чотирнадцятого січня була низькоякісна фотографія порожнього, скам’янілого обличчя Енні, над якою містився заголовок: «ОГОЛОШЕНО НОВОГО ЗАВІДУВАЧА ПОЛОГОВИМ ВІДДІЛЕННЯМ».

Двадцять дев’ятого січня почалися смерті немовлят.

Енні старанно занотувала всю історію. Полу було нескладно слідкувати за перебігом подій. «Якби людям, які полювали на тебе, Енні, потрапила до рук ця книга, то ти б уже сиділа в тюрмі чи божевільні, до самого Судного дня».

Перші дві смерті немовлят не викликали підозр, в історії хвороби однієї дитини навіть значився серйозний вроджений дефект. Але немовлята, з дефектами чи ні, - не те саме, що старигани, які помирають від ниркової недостатності, або жертви автокатастроф, що якимось чином продовжують дихати, коли їм знесло півголови чи нутрощі вивалюються з рани в животі розміром із кермо. А потім вона почала вбивати здорових разом із хворими. Пол припускав, що Енні, яка стрімко опускалася по психопатичній спіралі, почала розглядати всіх людей як бідолашних створінь.

До середини березня 1982 року в Боулдерській лікарні сталося п’ять дитячих смертей. Почалося повноцінне розслідування. В «Об’єктиві» від двадцять четвертого березня ймовірним підозрюваним оголосили «неякісну дитячу суміш». Цитували «надійне джерело з лікарні», і Пол загадався, чи то була не Енні Вілкс власною персоною.

Ще одна дитина померла в квітні. Дві — у травні.

Потім — перша шпальта газети «Денвер Пост» від першого червня:


СТАРШУ МЕДСЕСТРУ ДОПИТАЛИ З ПРИВОДУ ДИТЯЧИХ СМЕРТЕЙ


Обвинувачень не висунуто «поки що», як стверджує речник шерифа.

Автор: Майкл Літ

Енн Вілкс (39 років), старшу медсестру пологового відділення Боулдерської лікарні, допитали сьогодні з приводу восьми смертей немовлят, які сталися протягом кількох останніх місяців. Усі діти померли після призначення міс Вілкс на посаду голови відділення.

На запитання, чи перебуває міс Вілкс під вартою, речник шерифа Тамара Кінсолвін відповіла, що ні. На запитання, чи міс Вілкс прийшла у відділок з доброї волі, аби дати свідчення у справі, міс Кінсолвін відповіла: «Мушу визнати, що ні. Справа виявилася складнішою, ніж ми очікували». На запитання, чи висунуто міс Вілкс які-небудь обвинувачення, міс Кінсолвін відказала: «Ні. Поки що».

Решта статті присвячувалася огляду кар’єри Енні. Одразу кидалось в очі, що вона багато переїжджала, але не було й натяку на те, що пацієнти витягали ноги в усіх лікарнях, де працювала Енні (а не лише в Боулдері).

Пол зачаровано дивився на фотографію, що ілюструвала статтю.

Енні під вартою. Боже правий, Енні під вартою. Ідол не впав, але вже хитається… хитається…

З отупілим, позбавленим будь-якого виразу обличчям, вона здіймалася кам’яними сходами в супроводі кремезної жінки-поліцейського. На ній була сестринська уніформа та білі черевики.

Наступна сторінка: «ВІЛКС ВИЙШЛА НА ВОЛЮ, НЕ ПРОМОВИВШИ ЖОДНОГО СЛОВА НА ДОПИТІ».

Їй усе зійшло з рук. Якимось чином їй усе зійшло з рук. Настав час зникнути, перебратися до іншого штату: Айдахо, Юта, може, Каліфорнія. Натомість Енні повернулася до роботи. Тож замість статті про новосельців із якоїсь західної газети Пол виявив на наступній сторінці першу шпальту «Новин Скелястих гір» від другого липня 1982 року. Заголовок було набрано величезними літерами:


Жах триває:

У БОУЛДЕРСЬКІЙ ЛІКАРНІ ПОМЕРЛИ ЩЕ ТРИ ДИТИНИ


За два дні поліція заарештувала пуерториканця, який працював у лікарні прибиральником, але за дев’ять годин його відпустили. Потім, дев’ятнадцятого липня, «Денвер Пост» і «Новини Скелястих гір» повідомили про арешт Енні. На початку серпня відбулося коротке попереднє слухання. Дев’ятого вересня вона постала перед судом за вбивство немовляти, Дівчинки Крістофер, яка прожила всього один день. Окрім Дівчинки Крістофер, Вілкс підозрювали в іще семи вбивствах першого ступеня. У статті зазначалося, що деякі можливі жертви Енні навіть прожили достатньо довго, аби отримати справжні імена.

Серед звітів про судову справу траплялися листи, які читачі надсилали головним редакторам газет Денвера та Боулдера. Пол розумів, що випадок із Енні в першу чергу викликав реакцію в найбільш агресивних громадян (які тільки зміцнили її сприйняття людства як «гомо паскудус»), але послання були злостиві понад усяку міру. Громада погоджувалася в одному: смерть через повішання була би надто м’яким покаранням для Енні Вілкс. Один із читачів охрестив її Леді Драконом, і це ім’я причепилося до Енні до самого кінця судового процесу. Більшість сходилася на тому, що Леді Дракона треба заколоти до смерті розжареними вилами, і більшість, знову ж таки, зазначали, що залюбки попрацювали б коліями.

Біля одного такого листа стояв кривий, жалюгідний коментар Енні, який був так не схожий на її звичну впевнену манеру: «Палки мені можуть кістки поламати, та недобрим словом мене не здолати» .

Було очевидно, що Енні припустилася найбільшої помилки, коли не змогла зупинитися після того, як люди щось запідозрили. Справи були кепські, але, на жаль, не вкрай погані. Ідол лише хитався. Обвинувачення базувалось на самих побічних доказах, місцями таких водянистих, що хоч газету крізь них читай. Окружний прокурор мав відбиток руки, знятий з обличчя та горла Дівчинки Крістофер. Він збігався за розміром із долонею Енні, а також містив слід від кільця з аметистом, яке вона носила на підмізинному пальці правої руки. Також О. П. роздобув список працівників, які входили чи виходили з палати новонароджених приблизно в той час, коли помирали немовлята. Але Енні була старшою медсестрою, тому вона постійно заходила та виходила з того відділення. Адвокати змогли навести дюжину прикладів, коли Енні побувала в палаті й зрештою нічого не трапилося. Пол подумав, що це дуже схоже на доводи про те, як метеорити ніколи не падають на землю — якщо розглядати проміжок часу в п’ять днів, за які жоден метеорит не впав на північне поле фермера Джона. Але подібний аргумент захисника все одно мав справити на присяжних неабияке враження.

Обвинувачення, як могло, плело навколо Енні тенета, але відбиток руки з кільцем виявився єдиним, кращим доказом, який прокурори зуміли нарити. Завдяки тому факту, що уряд штату Колорадо взагалі притягнув Енні до суду (враховуючи низькі шанси на ув’язнення через брак доказів), Пол дійшов одного припущення та одного переконання. Припущення полягало в тому, що під час перших усних допитів Енні наговорила багато підозрілих, може навіть компрометаційних речей, але її адвокату вдалося не пропустити запис цих розмов до судової зали. Переконання полягало в тому, що рішення Енні відмовитися від офіційного захисту на попередніх слуханнях було дуже нерозумним. Адвокат не зумів приховати від суду саме ці свідчення (хоча старався, аж зі шкури видирався), і протягом трьох серпневих днів, коли Енні «свідчила в Денвері», вона так і не визнала своєї провини. Проте Пол вирішив, що насправді вона в усьому зізналася.

Деякі фрази з опублікованих допитів були справжніми перлами:

Чи вони викликали в мене жаль? Звісно, що викликали. Враховуючи те, в якому світі ми живемо.

Мені нема чого соромитися. Мені ніколи не буває соромно. Усі мої вчинки остаточні, я ніколи не оглядаюся на минуле.

Чи я відвідувала похорони дітей? Звісно, ні. На похоронах мені стає моторошно та сумно. Окрім того, я не вірю, що в немовлят є душі.

Ні, я ніколи не плакала.

Чи було мені шкода? Це філософське питання, чи не так?

Звісно, я зрозуміла останнє запитання. Я розумію всі ваші запитання. Я знаю, ви всі проти мене.

«Якби вона наполягла на тому, аби свідчити в суді самостійно, — подумав Пол, — то адвокату, мабуть, довелося би її пристрелити, аби вона не напатякала зайвого».

Тринадцятого грудня 1982 року справу передали присяжним. Статтю з «Новин Скелястих гір» ілюструвала фотографія, на якій Енні спокійно сиділа в камері для підсудних і читала «Пригоди Мізері». Коментар під фото питав: «МІЗЕРНА? ТІЛЬКИ НЕ ЛЕДІ ДРАКОН. Енні безтурботно читає, очікуючи на вирок».

І зрештою, шістнадцятого грудня, з’явилися кричущі заголовки: «ЛЕДІ ДРАКОН НЕВИННА». У статті наводилися пояснення одного з присяжних, який побажав лишитися невідомим: «У мене є дуже великі сумніви щодо її невинуватості. На жаль, я маю такі самі сумніви щодо її провини. Сподіваюся, її знову притягнуть до відповідальності, але за іншою статтею. Можливо, обвинуваченню вдасться зібрати більш переконливі докази».

«Усі знали, що вона винна, але ніхто не зміг цього довести. Тому вона вийшла сухою з води».

Протягом трьох-чотирьох наступних сторінок справа добігла кінця. О. П. заявив, що Енні неодмінно будуть судити за іншими статтями. За три тижні він відмовився від своїх слів. У лютому 1983 року окружна прокуратура випустила заяву, що, хоча справа щодо вбивства немовлят у Боулдерській лікарні розслідується повним ходом, справу проти Енні Вілкс закрито.

Вийшла сухою з води.

Її чоловік не давав жодних свідчень у суді. Цікаво, чого б це?

До кінця книги залишалося чимало сторінок, проте вони височіли таким охайним, незайманим стосом, що Пол здогадався — поки що історія Енні закінчилася. Хвала Господу.

На наступній сторінці була вирізка з «Вісника Сайдвіндера» від дев’ятнадцятого листопада 1984 року. У східний частині Грайдерського заповідника туристи знайшли понівечене, розчленоване тіло молодого чоловіка. Через тиждень репортери з’ясували, що це був двадцятитрирічний Ендрю Померой з Колд Стрім Гарбор[117], штат Нью-Йорк. У вересні, за рік до трагедії, Померой подався автостопом у Лос-Анджелес. П’ятнадцятого жовтня батьки отримали від нього останню звістку. Він зробив їм дзвінок за рахунок співрозмовника, коли перебував у Джулсбурзі[118]. Тіло Ендрю знайшли в пересохлому руслі річки. У поліції припускали, що насправді Помероя могли вбити біля траси № 9, а тіло дісталося заповідника вже під час весняного водопілля. Звіт патологоанатома свідчив про те, що рани були завдані сокирою.

Пол замислився, цього разу зі щирим інтересом, як далеко розташовувався Грайдерський заповідник від будинку Енні.

Він перегорнув сторінку та побачив останню (принаймні, поки що) газетну вирізку, і раптом йому забило дух. Після страшного, майже нестерпного блукання серед некрологів, що всівали попередні аркуші, Пол неначе стикнувся з оголошенням про власну смерть. Не зовсім, але…

— Але могилу вже можна копати, — хрипко й тихо промовив Пол.

Стаття з «Ньюзвік». Колонка «Зміна статусу». Під заміткою про розлучення однієї телевізійної акторки та кончину сталевого магната з Середнього Заходу стояв абзац:

ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ЗНИКНЕННЯ: Пол Шелдон (42 роки), найкраще відомий низкою сентиментальних романів про сексуальну, легковажну та нездоланну Мізері Честейн, про що повідомив його агент, Брайс Белл. «Гадаю, з ним усе гаразд, — сказав Брайс, — але я би хотів, щоби він вийшов на зв’язок і приніс спокій у моє життя. А його колишні дружини хочуть, аби він також вийшов на зв’язок і приніс кошти на їхні банківські рахунки». Востаннє Шелдона бачили сім тижнів тому в Боулдері, штат Колорадо, куди він поїхав закінчувати свій останній роман.

Статтю було надруковано два тижні тому.

«Повідомлення про зникнення, та й по всьому. Просто повідомлення про зникнення. Я ще не помер, це не те саме».

Але дуже схоже. Раптом Полу конче знадобилися пігулки, і не лише тому, що боліли ноги. Боліло все . Він обережно поклав книгу на те саме місце, звідки взяв, та покотив візок до гостьової кімнати.

Надворі потужні, як ніколи, пориви вітру несли на будинок холодний дощ, і Пол стогнав і здригався від цих ударів. Йому було страшно, і він докладав останніх зусиль, щоби не розридатися.


предыдущая глава | Мізері | cледующая глава



Loading...