home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


20

Гроза тривала весь наступний день. Увечері вітер розігнав хмари і трохи розвиднілося, але температура різко впала з шістдесяти до двадцяти п’яти градусів. Надворі все геть заледеніло. Починалася друга доба, як Пол лишився на самоті. Він сидів біля вікна своєї спальні, визирав на блискучий, крижаний ранковий світ і слухав, як у сараї вищить свиня Мізері та ревуть корови.

Він часто чув тварин. Вони були такою ж частиною звукового фону, як і бій годинника у вітальні. Але такого вищання Пол іще не пригадував. Йому здавалося, що він уже колись чув це гучне коров’яче мукання, але то був далекий, лихий звук із лихого сну, коли його переповнював власний біль. Це трапилося того разу, коли Енні вперше поїхала, лишивши його без пігулок. Пол виріс у передмісті Бостона і майже все життя прожив у Нью-Йорку, але він здогадувався, що означають ці болісні крики. Одну з корів треба було подоїти. Іншу певно, що ні, оскільки Енні висотала її своїми нерегулярними доїннями.

А свиня?

Голодна. Ось і все. Цього було досить.

Сьогодні тваринам не полегшає. Пол сумнівався, що Енні дістанеться додому в той же день, навіть якби захотіла. Зовнішній світ у цій частині країни перетворився на одну велику ковзанку. Він трохи здивувався глибині свого співчуття до худоби та навіть розізлився на Енні, яка так безвідповідально та егоїстично покинула її мучитися у стійлах.

«Якби твої тварини вміли говорити, Енні, вони б розповіли тобі, хто тут СПРАВЖНЯ птаха-нетіпаха».

Пол, навпаки, почувався цілком затишно. Він споживав консерви, пив воду з нового графина, регулярно приймав ліки, дрімав по обіді. Казка про Мізері, її амнезію та нововідкритий (до того ж напрочуд спаскуджений) родовід неухильно прямувала в бік Африки, де мали відбуватися події другої половини роману. Іронія полягала в тому, що Енні примусила його написати без перебільшення найкращу книгу про Мізері. Єн і Джеффрі подалися до Саутгемптона[121], щоби готувати до відплиття шхуну під назвою «Лорелей». Мізері, яка продовжувала впадати в каталептичні транси в найбільш неслушні моменти (і, звісно, якби її ще хоч раз у житті вкусила бджола, то вона б одразу померла), мала зцілитися або загинути саме на Чорному континенті. За сто п’ятдесят миль від Лозтауна, маленького голландсько-британського селища у крайній північній точці ворожого, серпастого узбережжя Барбарії[122], жили бурка, найнебезпечніші аборигени Африки. Інколи бурка називалися бджолиними людьми. Не багатьом білим, які відправлялися в землі бурка, судилося повернутися, і поодинокі щасливчики розповідали неймовірні легенди про жіноче обличчя, що випинається з боку високого крихкого плоскогір’я. Безжальне обличчя з роззявленим ротом і величезним рубіном посеред кам’яного чола. Ходила ще одна легенда (звісно, просто чутка, але напрочуд популярна), що в печерах-стільничках, які заповнювали порожнину під інкрустованим чолом ідола, жили гігантські бджоли-альбіноси. Вони роїлися навколо своєї матки, желеподібного чудовиська з невичерпною отрутою… та неосяжними чарами.

Удень Пол розважався цими приємними вигадками, а по вечорах тихо сидів, дослухаючись до свинячого вищання та розмірковуючи, як йому вбити Леді Дракона.

Він збагнув, що в реальному житті змагання «Чи ти зможеш?» істотно відрізнялося від забавки, в яку він грався в дитячому таборі, сидячи навколішки в колі, чи в дорослому віці перед друкарською машинкою. Коли це була просто гра (навіть якщо тобі платили гроші, вона все одно лишалася грою), можна було вигадувати чудернацькі речі та вважати їх правдоподібними — наприклад, зв’язок між Мізері Честейн і міс Шарлоттою Евелін-Гайд (як виявилося, вони були сестрами від однієї матері, а батько Мізері весь цей час зависав у Африці з бджолиними людьми бурка). У реальному житті казкова магія втрачала свою силу.

Звичайно ж, Пол шукав відповідь. У ванній кімнаті на першому поверсі зберігалася маса наркотиків, і він міг би ними скористатися, аби розібратися з Енні, чи не так? Принаймні, знешкодити її на той час, поки буде з нею розбиратися. Взяти хоча б новріл. Якщо підсипати їй достатню дозу, то навіть не доведеться нікого вбивати. Енні сама полине в інший світ.

«Гарна ідея, Поле. Ось що ми зробимо. Візьмемо жменю цих капсул і понатикаємо їх у відерце з морозивом. Вона вирішить, що то фісташки, та проковтне ліки за милу душу».

Ні, звісно, цей план не спрацює. Навіть якщо він відкриє капсули та домішає порошок у м’яке морозиво. Пол добре знав смак цих таблеток. Чистий новріл був надзвичайно гірким. Енні одразу розпізнає його серед очікуваної солодкості… «А потім, Поле, буде тобі горе. Ой, горе».

Ідея була надзвичайно вдалою як на літературний прийом. Проте в реальному житті нічого б не вийшло. Пол був не впевнений, що насмілився би ризикнути, навіть якби порошок усередині капсул не мав ніякого смаку. Це було надто непевно, надто небезпечно. Це була не гра, а його життя.

Інші ідеї, які спадали на думку, Пол вибраковував іще швидше. Одного разу він вирішив почепити щось (одразу пригадалася друкарська машинка) над дверима, щоби, коли Енні зайде, вибити з неї дух чи, принаймні, тяму. Іншим разом він хотів натягнути дріт біля сходів. Але проблема була та сама, що й у старому доброму фокусі з новрілом-у-морозиві: обидва способи були ненадійними. Він не хотів навіть уявляти, що станеться, коли він спробує її вбити та не зможе.

Другої ночі Мізері продовжувала безугавно верещати (свиня рипіла, наче незамкнені ржаві двері на протязі), коли Боссі № 1 раптом замовкла. Пол мимохіть замислився, чи не розірвалося в бідної тварини вим’я, в результаті чого настала смерть від втрати крові. Якоїсь миті уява

«така багата!»

спробувала подарувати йому образ мертвої корови, що лежала в калюжі з молока та крові. Пол швидко відігнав видіння, наказавши собі не бути ідіотом — корови так не помирають. Але внутрішньому голосу бракувало впевненості. Він не мав жодного поняття, помирають чи ні. Менше з тим, проблема полягала не в корові , правда?

«Усі твої химерні ідеї вказують на одну річ — ти хочеш убити її дистанційно, не хочеш замастити руки в крові. Ти схожий на любителя товстих стейків, який і години не протримається на скотобійні. Чуєш, Полі, давай дещо з’ясуємо: ти мусиш зустрітися з реальністю — або зараз, або ніколи. Жодних химер. Жодних вигадок. Домовилися?»

Домовилися.

Він знову поїхав на кухню та став ритися по шухлядах, поки не знайшов ножі. Він вибрав найбільший кухонний топірець і поїхав до себе, не забувши витерти з обох сторін одвірка риски від втулок. Сліди його походеньок ставали дедалі чіткішими.

«Не має значення. Якщо вона ще раз їх не помітить, то це буде востаннє».

Пол поклав ніж на нічний столик, перетягнув себе до ліжка, а потім запхав зброю під матрац. Коли Енні повернеться, він попросить у неї склянку доброї холодної води, а коли вона нахилиться ближче, він засадить їй ножа в горло.

Нічого вигадливого.

Пол заплющив очі та провалився в сон. Він не почув, що о четвертій ранку на під’їзну доріжку прокрався «черокі» з вимкненим двигуном і фарами. Поки Пол не відчув, як під шкіру заходить голка шприца, поки не побачив перед собою її обличчя, він не мав жодного уявлення, що Енні повернулася.


предыдущая глава | Мізері | cледующая глава



Loading...