home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


21

Спочатку він вирішив, що марить про власну книжку, що темрява була уявним мороком печер під величезним кам’яним чолом Бджолиної богині бурка і що за руку його вжалила бджола…

— Поле?

Він щось незв’язно пробурмотів — це щось означало «іди звідси, примарний голосе, зникни».

— Поле.

Це був не примарний голосе, це була Енні.

Він насилу розплющив очі. Так, це була вона, і на мить його огорнула паніка. Але потім відчуття просто спливло, наче рідина крізь забруднений водостік.

«Якого біса?»

Пол геть не розумів, що відбувалося. Енні стояла там, у напівмороку, ніби нікуди не їздила. На ній була одна з шерстяних спідниць та мішкуватий светр. Пол угледів у її руці голку та зрозумів, що то був не укус, а укол. Яка, в біса, різниця, це те саме. Богиня впіймала його. Але що вона…

Знову блискавично спалахнула паніка, але імпульс одразу згас. Пол почувався так, наче дізнався про якесь несподіване відкриття. А ще виник науковий інтерес із приводу того, як тут опинилася Енні та чому саме зараз. Він спробував підняти руки, і вони відірвалися від простирадла… трохи . Здавалося, що до них прив’язано невидимі тягарці. Руки впали на ліжко з глухим тихим стуком.

«Не має значення, що вона мені вколола. Це схоже на останню сторінку в книжці. Що би там не було написано, це КІНЕЦЬ».

Думка не викликала страху. Натомість Пол відчув легку ейфорію.

«Принаймні, вона спробувала позбавити мене болю… спробувала…»

— Ага, ось і ми! — промовила Енні та додала з незграбною грайливістю: — Я тебе бачу , Поле… бачу ці блакитні очі. Я колись казала, які в тебе гарні очі? Але, гадаю, ти дізнався про це від інших жінок — набагато красивіших, ніж я, набагато відвертіших щодо своїх почуттів.

«Повернулася. Прокралася вночі та вбила мене голкою для ін’єкцій чи бджолиним жалом, тому ніж під матрацом не знадобиться. Я тепер лише останній здобуток у чималому списку жертв Енні Вілкс» . А згодом, коли зростаюча ейфорія від уколу розливалася його тілом, Пол мало не кепкував із самого себе, коли подумав: «Виявляється, погана з мене вийшла Шехерезада».

Йому здалося, що за мить він знову засне, цього разу назавжди, але сон не йшов. Пол бачив, як Енні поклала шприц до кишені спідниці та сіла на ліжко… проте не там, де сідала зазвичай. Вона сіла в ногах і на секунду повернулася до Пола своєю міцною, непроникною спиною, потім нахилилася, ніби щось перевіряла. Він почув стук дерева, клацання металу, а згодом пролунав знайомий шерхіт. Пол одразу згадав, де його чув. «Візьми сірники, Поле» .

«Даймонд Блю Тіп». Він не знав, що ще вона мала там, у ногах ліжка, але серед цих речей напевне була коробка сірників «Даймонд Блю Тіп».

Енні повернулася до Пола й знову посміхнулася. Які б зміни не відбулися з Вілкс, апокаліптичний напад депресії минув. Вона кокетливо прибрала за вухо неслухняний локон. Але жест видався недоладним через брудний, тьмяний напівблиск волосся…

«Брудний тьмяний напівблиск ну ти даєш треба запам’ятати не так уже й погано ото я зараз навалений все лайно до цього було прологом крихітко а тепер ти стоїш на межі ой бля оце вона мене зашмаляла це ж смертельно потужне лайно і я несуся на хвилі заввишки з милі їду на припливі…»

— Що ти хочеш почути перше? — спитала Енні. — Хороші новини чи погані?

— Спочатку хороші, - вимовив Пол та розплився в широченній дурнуватій усмішці. — Мабуть, погані новини полягають у тому, що це КІНЕЦЬ, атож? Мабуть, тобі не дуже сподобалася книжка, атож? Шкода, а я старався. У мене навіть непогано виходило. Я тільки починав… ну, розумієш… входити в раж.

Енні докірливо поглянула на нього.

— Мені дуже подобається твоя книжка, Поле. Я тобі це вже казала, а я ніколи не брешу. Вона мені настільки подобається, що я хочу кинути читати розділи до того часу, поки ти її не допишеш. Вибач, тобі доведеться самотужки вписувати всі «енки», але… я не хочу зазирати наперед.

Здоровенна усмішка на обличчі Пола розпливлася ще ширше. Він подумав, що скоро кутики рота зустрінуться на потилиці і верхня половина його бідолашної макітри просто відвалиться геть. Може, вона приземлиться прямо в судно, що стоїть біля ліжка. З якогось глибокого, темного закутка свідомості, куди ще не дістався кайф, почали надходити сигнали тривоги. Їй сподобалася книжка, отже, вона не збиралася його вбивати. Що б зараз не відбувалося в цій кімнаті, Енні не збиралася його вбивати. І якщо він не помиляється у своїх судженнях щодо цієї жінки, то вона наготовила для нього щось набагато гірше.

Світло в спальні перестало бути тьмяним, тепер воно здавалося напрочуд прозорим, сповненим сірих зловісних чарів. Пол уявляв, як одноногі крани височіють над гірськими озерами в цьому свинцевому тумані або як слюдяні уламки вивергаються з гейзерів на гірських луках, що переливаються в тому світлі нерівномірним блиском затягнутих морозом шибок, він уявляв у тому світлі ельфів, які хазяйновито вишикувалися в черги до сповнених росою листочків молодого плюща…

«НІЧОГО я собі навалений», — подумав Пол і тихенько загиготів.

Енні осміхнулася у відповідь.

- Хороші новини — це те, що твоєї машини більше немає. Я дуже непокоїлася через твою машину, Поле. Я розуміла, що треба дочекатися завірюхи, аби її позбутися, а навіть тоді могло не спрацювати. Весняна відлига розібралася з тим нетіпахою, Помероєм, але ж автомобіль набагато важчий за людину, чи не так? Навіть за таку набиту кукурікаками людину, як він. Але завірюха та відлига зробили свою справу. Твоєї машини більше немає. І це — хороші новини.

— Що?…

Знову тихенько задзвонили сигнали тривоги. Померой… знайоме ім’я, але він не міг зрозуміти, де його чув. А потім здогадався. Померой. Великий покійний Ендрю Померой двадцяти трьох років, що народився у Колд Стрім Гарбор, штат Нью-Йорк. Знайдений у Грайдерському заповіднику, де б це не було.

— Годі, Поле, — сказала Енні манірним тоном, який він так добре знав, — не треба прикидатися. Я знаю, що ти знаєш, хто такий Ендрю Померой, бо я знаю, що ти читав мою книгу. Гадаю, я навіть сподівалася, що ти її прочитаєш, інакше чого б я її виклала на видному місці? Але я поставила запобіжні засоби — сам розумієш, я завжди дбаю про безпеку. І, як я й очікувала, нитки були порвані.

— Нитки… — мляво повторив Пол.

— О, так! Я колись вичитала один спосіб, як переконатися напевне, чи ніхто не нишпорить по твоїх шухлядах. Треба наліпити на них тоненькі ниточки, а коли ти прийдеш і побачиш, що якісь із них розірвані, то… відповідь очевидна, сам розумієш. Одразу ясно, що хтось був нишпорив. Бачиш, як усе легко?

— Так, Енні.

Пол слухав, але більш за все йому хотілося відплисти в забуття на хвилі дивовижного світла.

Енні нахилилася, аби перевірити щось, що ховалося в ногах ліжка. Знову почулося тихе та лунке клацання, ніби дерев’яний предмет стукнувся об метал, а потім Енні повернулася до Пола та бездумно прибрала волосся з чола.

— Те саме я зробила зі своєю книгою, тільки то були не нитки, розумієш? Я вирвала волосини з власної голови. Натягнула їх на сторінки в трьох різних місцях, а коли я сьогодні повернулася додому — прокралася з раннього ранку, наче мишеня, щоби тебе не розбудити, — то всі три волосини були розірвані. Тож я знала напевне , що хтось гортав мою книгу.

Вона замовкла та посміхнулася. Це була дуже задоволена посмішка як на Енні, але вона також викликала якесь незбагненне, неприємне відчуття. Вілкс продовжувала:

— Я не дуже здивувалася. Я вже знала, що ти був вибрався зі своєї кімнати. А це і є погані новини. Я вже давно про це знаю, Поле, дуже давно.

Пол вважав, що мав відчувати злість і відчай. Таке враження, що вона все знала з самого початку… але він відчував лише сонливу, плавну ейфорію, і слова Енні здавалися йому зовсім неважливими у наростаючому потоці величного світла, яке передує народженню нового дня.

— Проте, — мовила Енні, ніби повертаючись до нагальних справ, — ми говорили про твою машину. Я маю шипові шини, а у своїй гірській схованці тримаю набір із десяти колісних ланцюгів. Учора надвечір мені стало набагато краще, бо більшість часу я провела на колінах, ревно молячись. І відповідь, як завжди, прийшла і, як завжди, виявилася дуже простою. Звертай свої молитви до Господа, Поле, і він відповість тобі стократ. Тож я почепила ланцюги та стала обережно спускатися схилом. Було нелегко, я розуміла, що можу потрапити в аварію попри шипи та ланцюги. Я також розуміла, що на тих закручених гірських дорогах «незначні аварії» трапляються рідко. Але я не переймалася, бо відчувала, що виконую волю Божу.

— Як натхненно, Енні, - крекнув Пол.

Вона кинула на нього здивований погляд підозріливо примружених очей… але потім розслабилася та всміхнулася.

— Поле, я маю для тебе подарунок, — м’яко вимовила вона, і, не встиг Пол спитатися, що за подарунок вона йому наготувала, Енні продовжила: — Дорога дійсно була дуже слизькою. Двічі я мало не зірвалася… За другим разом Стара Бессі ковзала до наступного повороту, прямо вниз схилом!

Енні весело засміялася та повела далі:

— А потім я загрузла в кучугурі, що сталося десь опівночі, але на допомогу прийшли хлопці з Комунального департаменту «Юстіс». Вони саме посипали дорогу піском.

— Оплески Комунальному департаменту «Юстіс», — думав сказати Пол, але натомість вийшло: «Умлеси Кунальомудераменту “Юсіс”».

— За дві милі від окружного шосе трапилася особливо складна ділянка. Окружне шосе, як ти розумієш, це траса № 9. Та сама дорога, на якій ти розбився. Зараз вона щедро всипана піском. Я зупинилася там, де ти з’їхав, і стала шукати твою машину. І я вже знала, що маю робити, коли її побачу. Бо виникнуть запитання, і першою почнуть опитувати саме мене, сам знаєш чому.

«Я давно про це здогадався Енні, - подумав Пол. — Прокрутив у голові сценарій ще тижні три тому».

— Я забрала тебе до себе додому, бо відчула, що то був не просто збіг обставин… Мене неначе вела рука Провидіння.

— Куди тебе вела рука Провидіння, Енні? — вичавив Пол.

— Ти потрапив у аварію в тому самому місці, де я скинула тіло опудала Помероя. Який представився художником.

Вона презирливо махнула рукою та заворушила ногами. Знову пролунав той самий дерев’яний перестук, коли вона копнула якусь річ на підлозі.

— Я підібрала його, коли верталася додому з парку Естес. Там був ярмарок керамічних виробів. Люблю керамічні фігурки.

— Я помітив. Особливо мені сподобався пінгвін на льодині, - відповів Пол. Здавалося, що його голос долинав із відстані в сотні світлових років. «Капітане Кірк[123]! На субефірній частоті проривається якийсь голос», — подумав він і потайки гмикнув. Глибинна частина свідомості Пола (та, до якої не дістався кайф) намагалася довести, що варто заткнути собі рота, просто заткнутися, але ж яка з цього буде користь? Вона про все дізналася. «Звісно, дізналася… Бджолина богиня бурка знає все».

— Дякую, Поле… він такий милий, правда?… Померой подорожував автостопом. З рюкзаком на спині. Сказав, що він художник, хоча згодом я дізналася, що він — усього лиш обдовбаний, брехливий гіпі-нетіпаха, що останні кілька місяців мив посуд у парку Естес. Коли я повідомила, що маю будиночок у Сайдвіндері, він зрадів нагоді. Сказав, що також їде до Сайдвіндера. Сказав, що має замовлення від нью-йоркського журналу. Збирався піти до старого готелю та зробити замальовки руїн. Мав виконати ілюстрації до статті, що її готували в редакції. То був старий готель, відомий під назвою «Оверлук», який згорів десять років тому. Його спалив наглядач. З’їхав з глузду. Так кажуть усі городяни. Проте яка різниця, він уже помер… Тож я дозволила Померою пожити в мене. Ми стали коханцями.

Енні подивилася на Пола своїми чорними очима, що горіли на скам’янілому, проте блідому та одутлому обличчі, і він подумав: «Якщо в цього Помероя встав на Енні, то він був таким самим божевільним, як і наглядач, що спалив готель».

— Потім я дізналася, що в нього не було ніякого завдання малювати той готель. Він робив ескізи сам для себе, сподіваючись пізніше їх продати. Він навіть не знав, чи робить якийсь журнал статтю про «Оверлук». Про це я швидко дізналася! А як дізналася, то вирішила зазирнути в його альбом. Гадаю, у мене було на те повне право. Зрештою, він їв мої харчі та спав у моєму ліжку. В альбомі виявилось усього вісім чи дев’ять замальовок, і вони були жахливими .

Енні наморщила обличчя, і на мить Полу здалося, що вона хрокнула, вдаючи свиню.

— Навіть я намалювала би краще! Він зайшов, коли я проглядала альбом, і розсердився. Сказав, що я нишпорка. А я відповіла, що так не вважаю, бо переглядаю речі у власному будинку. І додала, що коли він — художник, то я — мадам Кюрі. Він розреготався. Сміявся з мене. І я… я…

— Убила його, — промовив Пол глухим старечим голосом.

Енні ніяково посміхнулася, обернувшись до стіни.

— Ну, мабуть, щось таке. Я погано пам’ятаю. Тільки коли він уже помер — це я добре пригадую. Пам’ятаю, як мила його.

Пол дивився на неї, і його починав огортати млосний, тягучий жах. До нього прийшло видіння: у ванній, що на першому поверсі, лежить голе тіло Помероя, наче кавалок сирого тіста. Його голова похилена на кахлі, розчахнуті очі витріщаються в стелю.

— Я мусила, — сказала Енні, злегка вишкірившись. — Ти, мабуть, не здогадуєшся, що може зробити поліція з одною-єдиною ниточкою, чи брудом під нігтями, чи навіть пилом у волоссі покійного! Ти про це не здогадуєшся, але я все своє життя працювала в лікарнях, тож я знаю! Знаю ! Знаю я вашу кримінал-ЛІС-тику !

Вона накручувала себе, наближаючись до одного з Нападів люті Енні Вілкс, і Пол усвідомлював, що йому треба щось сказати, аби хоч на деякий час її заспокоїти, але губи заклякли та відмовлялись рухатися.

— Вони всі проти мене, усі! Гадаєш, вони би стали дослухатися, якби я розповіла, як усе сталося насправді? Так? Гадаєш, так? О, ні! Вони, напевне, взялися би торочити якусь маячню про те, як я зробила йому зауваження, а він мене висміяв і тому я його вбила! Вони, напевне, щось таке би сказали!

«А знаєш що, Енні? Знаєш, що? Можливо, ти зовсім недалека від істини».

— Місцеві птахи-нетіпахи зроблять усе , аби дошкулити мені, аби зганьбити моє ім’я.

Вона замовкла, не встигнувши захекатися, проте її дихання було важким, погляд був важким, ніби Енні припрошувала Пола заперечити їй. «Тільки спробуй!»

Вілкс зуміла якось опанувати себе та заговорила тихіше:

— Я помила… ну… те, що від нього лишилося… і одяг теж. Я знала, що треба робити. Пішов сніг, перший справжній сніг тої зими, і до ранку мало намести цілий фут. Я склала його одежу в пакет, загорнула тіло в простирадла, а після заходу сонця повезла це все до висохлого русла, що біля траси № 9. Я спустилася схилом на милю від того місця, де ти розбився. Ішла, поки не дісталася лісу, там усе й покинула. Ти, певно, вважаєш, що я сховала тіло, але я нічого не ховала. Я вирішила, що невдовзі його вкриє сніг, а весняна повінь віднесе останки вниз річкою, бо я лишила їх у самому руслі. Саме це й сталося, але я не думала, що він запливе так далеко . Ну, тіло знайшли аж через рік. Власне, краще би тіло залишилося десь поближче, бо в Грайдерському заповіднику завжди повно туристів та орнітологів. У наших лісах майже ніхто не ходить.

Енні всміхнулася.

- І тепер твоя машина теж там, Поле, десь між трасою № 9 і Грайдерським заповідником, десь у лісі. Достатньо далеко, аби з дороги було не помітно. Я встановила на Старій Бессі ліхтар, і він досить потужний, тож я переконалася, що твій автомобіль віднесло течією в хащі. Гадаю, мені варто сходити туди пішки, коли вода трохи спаде, але я майже цілком упевнена, що машини вже немає. Через два, п’ять або сім років її знайдуть мисливці, вона буде вкрита іржею, а бурундуки облаштують собі гнізда в сидіннях. Але на той час ти вже закінчиш писати мою книжку й повернешся до Нью-Йорка, або Лос-Анджелеса, чи куди захочеш, а я тихо-мирно житиму собі тут. Може, ми навіть будемо інколи листуватися.

Тепер Енні всміхалася замріяно — наче жінка, яка бачить у небі чудовий замок, але усмішка зникла, і Вілкс знову перейшла до справи.

— Тож я поїхала додому, а дорогою дещо обмірковувала. Я мала добре все обдумати, бо твою машину не знайдуть, а це означає, що ти таки зможеш лишитися, зможеш закінчити мою книжку. Часом я була не певна, що все вийде, розумієш, хоча ніколи не казала тобі, бо не хотіла засмучувати. Почасти мені не хотілося тебе засмучувати, бо я розуміла, що ти втратиш натхнення й не будеш так гарно писати. Але насправді, мій милий, причина набагато глибша. Знаєш, спочатку я полюбила ту частину тебе, яка пише чудові історії, бо це все, що в мене було. Про решту тебе я нічого не знала й гадала, що вона може виявитися досить неприємною. Я не якась там дурепа. Я читала про деяких так званих «відомих письменників» і збагнула, що серед них трапляються дуже неприємні особи. Наприклад, Ф. Скотт Фіцджеральд, Ернест Гемінґвей і той селюк із Міссісіпі, Фолкнер[124], чи що, — може, вони й отримували Пулітцерівські премії[125] і таке інше, але все одно лишалися кукурікнутими п’яничками. Та й решта якщо не пишуть захопливих оповідок, то напиваються, обдовбуються, волочаться за жінками та бозна-чим іще займаються. Але ти не такий. З часом я пізнала решту Пола Шелдона і — сподіваюся, ти правильно зрозумієш мої слова — полюбила його цілком і повністю.

— Дякую, Енні, - промовив він, пливучи на вершечку золотистої блискучої хвилі, і подумав: «Знаєш, мабуть, ти помиляєшся щодо мене. Тобто в цій оселі вкрай бракує ситуацій, які можуть ввести чоловіка в гріх. Важкувато вештатися по барах, коли в тебе зламано обидві ноги, Енні. А щодо наркотиків, то я регулярно отримую свій кайф від Бджолиної богині бурка».

— Але чи ти захочеш лишитися? — підсумувала Енні. — Я постійно загадувалася цим питанням, і, як би мені не хотілося завести на очі запону, я знала відповідь. Знала ще до того, як побачила відмітини на одвірку.

Вона вказала на двері, і Пол подумав: «Можу побитися об заклад, що вона знала з самого початку. Заводити запони? Хто завгодно, тільки не ти, Енні. Тільки не ти. Я робив це за нас обох».

— Пам’ятаєш, як я вперше поїхала? Після тої дурної сварки через папір?

— Так, Енні.

— Саме тоді ти вперше вибрався з кімнати, так?

— Так, — погодився Пол. Заперечувати не було сенсу.

— Атож. Ти хотів знайти ліки. Я мала передбачити, що ти здатен на все, аби роздобути пігулки, але коли я злюся, то стаю… сам знаєш.

Вона знервовано загиготіла. Пол не поділяв її веселощів, навіть не всміхнувся. Він надто добре пам’ятав болісну, нескінченну інтерлюдію з голосом примарного коментатора, який наживо освітлював події.

«Так, я знаю, — подумав Пол. — Ти стаєш бякотою».

— Спочатку я була не зовсім упевнена. Звісно, я помітила, що хтось переставив фігурки на маленькому столику у вітальні, але вирішила, що сама це зробила. У мене трапляються провали в пам’яті. Хоча мені спало на думку, що ти вибрався зі спальні, потім я вирішила: «Ні, це неможливо. Йому так боляче, окрім того, я замкнула двері». Я навіть перевірила ключ у кишені спідниці — він був на місці. Аж раптом я згадала, що ти сидів у кріслі. І, може…

Я пропрацювала медсестрою десять років і добре вивчила одне правило: якщо в чомусь не певна — перевір. Тому я зазирнула до коробок, що стоять у ванній на першому поверсі. В основному там зберігаються зразки препаратів, що я повиносила їх додому з лікарень. Ти би бачив , скільки їх валяється без нагляду, Поле! Тож я час від часу брала… ну… що погано лежить… і не я одна. Але в мене вистачало клепки не торкатися ліків на основі морфіну. Їх тримають під замком та слідкують за кількістю. Ведуть облік. І якщо їм привидиться, що якась медсестра, ну, нишпорить, як вони кажуть, то будуть стежити за нею, поки не переконаються. А потім — бах!..

Енні розрубала рукою повітря.

- Їх виставляють за двері, і більшість ніколи вже не вдягають сестринської форми. Але зі мною таке не пройде… Ті картонні коробки виглядали так само, як і фігурки на столику у вітальні. Мені здалося, що вміст трохи перемішаний, що одна з картонок стояла була внизу, а тепер опинилася нагорі, але я була не впевнена . Я могла сама їх переставити, коли… ну… коли думала про щось інше.

Потім, за два дні, коли я вже вирішила про все забути, то зайшла до тебе, аби дати ліки. Ти спав. Я спробувала повернути дверну ручку, але вона застрягла, ніби двері були замкнені. Коли вона таки провернулася, я почула всередині замка якесь дзеленчання. Потім ти заворушився, тому я просто дала тобі пігулки, нічого не питаючи. Ніби нічого не запідозрила. Мені це добре вдається, Поле. Далі я посадила тебе в крісло, щоби ти брався до роботи. І коли того вечора я пересаджувала тебе у візок, то почувалася, наче святий Павло дорогою в Дамаск[126]. Немов уперше розплющила очі. Я помітила, що ти вже не такий блідий. Побачила, що ти рухаєш ногами. Тобі дуже боліло, і ворушив ти ними потроху, але все одно вони рухалися. І руки також ставали сильнішими. Я зрозуміла, що ти майже одужав.

Саме тоді мені сяйнуло, що ти можеш наробити мені клопоту, навіть якщо ніхто не почне тебе шукати. Я поглянула на тебе й збагнула, що не я одна вмію приховувати таємниці. Тієї ж ночі я дала тобі трохи сильніші, ніж завжди, ліки і коли переконалася, що ти не прокинешся, навіть якщо біля твого ліжка розірветься граната, то дістала з підвалу скриньку з інструментами та розібрала замок. Дивися, що я там знайшла!

Енні дістала з кишені своєї безрозмірної спідниці якусь маленьку темну штучку та поклала на закляклу долоню Пола. Він підніс предмет ближче до очей і вирячився на нього, наче пугач. Це був покручений, зігнутий уламок шпильки. Пол загиготів. Нічого не міг із собою вдіяти.

— Що смішного, Поле?

— Того дня, коли ти поїхала сплачувати рахунки. Мені знову знадобилося відімкнути двері. Візок… він виявився зашироким… після нього лишилися чорні риски. Я хотів їх стерти, якщо вийде.

— Аби я їх не помітила.

— Так. Але ти вже встигла їх помітити, чи не так?

— Після того, як знайшла в замку одну зі своїх шпильок? — посміхнулась Енні у відповідь. — А щоби тобі курка на ногу наступила, звісно, помітила.

Пол кивнув та засміявся ще дужче. Він реготав так сильно, що з очей бризнули сльози. Усі його зусилля… усі переживання… нічого не варті. Ситуація здавалася напрочуд кумедною. Він сказав:

— Я боявся, що мене видасть цей уламок шпильки… але ж ні. Я навіть ніколи не чув, як він там дзеленчить. І на це була причина, чи не так? Він ніколи не дзеленькав, бо ти його вийняла. Ну ти й пустунка, Енні.

— Так, — відповіла вона й тонко посміхнулася, — ото я пустунка.

Вона знову щось копнула. У ногах ліжка почулося глухе дерев’яне клацання.


предыдущая глава | Мізері | cледующая глава



Loading...