home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


22

— Скільки разів ти виходив із кімнати загалом?

Топірець. О, Господи, топірець.

— Двічі. Ні, стривай. Я ще вибирався вчора, десь о п’ятій вечора. Аби наповнити графин.

Пол не збрехав, йому дійсно треба було набрати води. Але він не зауважив справжньої причини своєї вилазки. А вона лежала під матрацом. Принцеса на горошині. Полі та іграшковий меч.

— Тричі, якщо рахувати поїздку по воду, — сказав він.

— Кажи правду, Поле.

— Клянуся, всього тричі. Я й не думав тікати. Заради Ісуса Христа, я ж тут нібито книжку пишу, якщо ти не помітила.

— Не промовляй ім’я Господа всує.

— А ти — моє, тоді і я не буду. Першого разу боліло так, наче хтось занурив мене по коліно в пекло. А хтось таки занурив. Це ти, Енні.

— Заткнися!

— За другим разом я просто вирішив знайти щось попоїсти, а ще набрати харчів із собою — на той випадок, якщо ти затримаєшся, — продовжував Пол, не зважаючи на Енні. — Потім мені захотілося пити. Ось і все. Жодних таємниць.

- І, я так розумію, ти ніколи не шукав телефон, не придивлявся до замків на дверях, бо ти весь такий хороший, слухняний хлопчик.

— Звісно, я хотів подзвонити. Звісно, я оглянув замки… все одно, навіть якби двері були розчахнуті навстіж, я би далеко не заїхав по тому болоту.

Хвилі кайфу ставали все важчими й важчими, і тепер Полу хотілося тільки, аби Енні заткнулася та пішла. Вона так його задурманила, що він навіть брехати не міг і боявся, що згодом за це доведеться розплачуватися. Але зараз йому просто хотілося спати.

— Скільки разів ти виходив?

— Я вже сказав…

- Скільки? — Енні підвищила голос. — Кажи правду!

- Я й кажу! Тричі!

— Скільки разів, бодай тебе чорти вхопили!

Попри слонячу дозу наркоти, яку ввела йому Енні, Пол починав відчувати страх.

«Принаймні, якщо вона щось мені зробить, я не відчую болю… і вона хоче, аби я дописав книжку… сама так сказала…»

— Не бреши мені, я не дурна.

Пол помітив, що шкіра Енні блищала, наче полімерний пластик, туго натягнутий на кам’яну брилу. Здавалося, на її обличчі геть не було пор.

— Енні, присягаюся!

— О, брехуни вміють присягатися! Обожнюють! Тож давай, бреши мені далі, якщо твоя ласка. Гаразд. Бреши собі на здоров’я. Поводься з жінкою, як із дурепою, і вона завжди буде у виграші. Дай-но я тобі дещо скажу, Поле. Я понапинала нитки та волосини зі своєї голови по всьому будинку, а згодом виявила, що багато з них були обірвані. Обірвані чи зникли взагалі… ніби й не було! Не тільки на моїй книзі з вирізками, а й у коридорі, а також на шухлядах шафи, що на другому поверсі… у дровнику… повсюди .

«Енні, як я міг потрапити у дровник, коли ти понавішувала такі замки на двері?» — хотілося спитати Полу, але він не встиг, бо Енні вела далі:

— А тепер ти лежиш тут і торочиш мені, що виходив усього три рази, містере Розумако. Зараз я доведу, хто з нас дурень.

Пол спантеличено, одурманено вирячився на Енні. Він не знав, що їй відповісти. Це якась параноя… божевілля.

«Боже мій, — подумав він, раптом забувши про дровник, — на другому поверсі? Вона сказала, НА ДРУГОМУ ПОВЕРСІ?»

— Енні, як, заради всього святого, я міг дістатися на другий поверх?

- ДІЙСНО! — вигукнула вона надтріснутим голосом. — ЗВІСНО! Пару днів тому я прийшла до тебе, а ти вже перебрався в крісло самостійно ! Якщо тобі це вдалося, то ти й на другий поверх проберешся! Доповзеш!

— Ага, зі зламаними ногами та розтрощеним коліном, — відповів Пол.

Знову з’явилося чорне провалля , навіжений морок під луками. Енні Вілкс зникла. Прийшла Бджолина богиня бурка.

— Не мудруй зі мною, Поле, — прошепотіла вона.

— Ну, Енні, хтось із нас має поводитися мудро, а в тебе не дуже виходить. Якби ти тільки спробувала уявити, як…

— Скільки разів?

— Три.

— Першого разу — по ліки?

— Так, по новріл.

— Другого — по їжу.

— Точно.

— Третього — аби набрати води в графин.

— Так, Енні, у мене голова йде обертом.

— Ти наповнив його у ванній кімнаті, що на першому поверсі.

— Так…

— Одного разу — по ліки, потім — по їжу, і ще раз — по воду.

— Так, кажу ж тобі! — спробував заволати Пол, але з нього вийшов лише безсилий хрип.

Енні знову засунула руку в кишеню спідниці та дістала кухонний топірець. Гостре лезо блищало в яскравих променях ранкового сонця. Раптом Енні розвернулася вліво та кинула ніж. Жбурнула його зі смертельною, недбалою грацією циркового артиста. Ніж увійшов у штукатурку під фотографією Тріумфальної арки, лезо затремтіло.

— Я обслідувала твоє ліжко перед тим, як зробити премедикацію[127]. Я гадала, під матрацом будуть лише пігулки, і ніж виявився цілковитою несподіванкою. Я мало не порізалася. Але ж ти його туди не клав, чи не так?

Пол нічого не відповів. Думки шугали та крутилися в його голові, наче безконтрольні американські гірки в парку розваг. Премедикація. Так вона сказала? Премедикація? Несподівано до Пола прийшла впевненість, що зараз Енні витягне ніж зі стіни та каструє його.

— Ні, ти його туди не клав. Ти виходив по ліки, по їжу та по воду. А ніж… ну, мабуть, він прилетів та сам ковзнув під матрац. Так ось що сталося насправді!

Енні видала високий, іронічний смішок.

«ПРЕМЕДИКАЦІЯ??? Боже милий, саме так вона й сказала?»

— Хай тобі місця мало буде! — закричала Енні. — Хай тебе Бог покарає! Скільки разів?

— Гаразд, гаразд! Я взяв ножа, коли поїхав по воду! Зізнаюся! Якщо ти вважаєш, що я ще колись вибирався з кімнати, то піди заповни бланк по пунктах! Якщо думаєш, що було п’ять разів, то буде п’ять. Як забажаєш двадцять, п’ятдесят, сто разів — так воно і буде. Усе визнаю. Скільки захочеш, стільки разів я й виходив.

На якусь мить, забувшись у злості та наркотичному сп’янінні, Пол позбавився туманного, погрозливого відчуття, яке викликала фраза про премедикацію . Йому нестримно хотілося все їй пояснити, хоча він розумів, що такий навіжений параноїк, як Енні, відкидатиме всі логічні доводи. Було волого. Липка стрічка вогкості не полюбляла, тож, безумовно, маленькі ладламівські[128] пастки частенько відклеювалися та відлітали геть із першим протягом. А ще в домі водилися пацюки. Підвал затопило, хазяйка маєтку поїхала, і Пол чув, як вони шурхотіли в стінах. Звісна річ. Вони господарювали в будинку, приваблені всією тією бякотою, яку Енні скрізь позалишала. Скоріш за все, щури й були тими гремлінами, які порозривали більшість ниточок Енні. Але вона все одно цьому не повірить. У її уяві Пол був готовий подолати нью-йоркський марафон.

— Енні… Енні, що ти мала на увазі, коли говорила про премедикацію?

Але Вілкс зосередилась лише на одній думці:

— Я вважаю, що сім. Принаймні, сім. Так? — м’яко спитала вона.

— Якщо хочеш сім, хай буде сім. Що ти мала на увазі…

— Бачу, ти впертий понад усяку міру, — відказала Енні. — Мабуть, такі люди, як ти, настільки призвичаїлися фантазувати за гроші, що не можуть зупинитися навіть у реальному житті. Але все гаразд, Поле. Бо правила не змінюються, скільки б разів ти не виходив: сім, сімдесят чи сім разів по сімдесят. Правила незмінні, і наслідки також.

Пол плив і плив, зринав геть. Він заплющив очі та слухав, що вона говорила йому з далекого далека… наче потойбічний голос, що долинав з хмари. «Богиня», — подумалося йому.

— Поле, ти коли-небудь читав, як раніше велося на діамантовому родовищі Кімберлі[129]?

— Та я цілу книжку про це написав, — вихопилося в Пола, і він засміявся.

(«премедикація? премедикація?» )

- Інколи місцеві робітники крали діаманти. Вони загортали їх у листя та засовували собі в задній прохід. Якщо їм вдавалося вибратися з Великої діри та не попастися, вони пускалися навтьоки. І знаєш, що робили з ними британці, якщо хапали втікачів до того, як вони перепливуть Оранжеву річку до країни бурів[130]?

— Гадаю, страчували, — відповів Пол, не розтуляючи повік.

— О, ні! Це наче здати дорогу машину на брухт через поламану пружину. Коли їх ловили, наглядачі все одно хотіли, аби робітники мали змогу працювати… а також аби вони не могли більше втекти. Це називається «кульгання» , Поле, і саме це я збираюся зробити з тобою. Заради власної безпеки… а також заради твоєї. Повір, тебе треба захищати від себе самого. Не хвилюйся, буде трохи боляче, а потім усе мине. Тримайся цієї думки.

У дурмані промайнув жах, наче різкий порив вітру, що ніс у собі гострі леза. Пол розчахнув очі. Енні підвелась і відкинула ковдру, що прикривала покручені ноги та голі ступні.

— Ні, - промовив він, — ні… Енні… що б ти не замислила, ми можемо все обговорити, чи не так?… Будь ласка…

Вона нахилилася, а коли випросталася, то тримала в одній руці сокиру з дровника, а в іншій — пропановий пальник. Зблиснуло лезо. Збоку пальника стояло слово «Бенз-О-матиК». Енні знову нахилилася і цього разу дістала темну пляшку та коробку сірників. На темній пляшці виднілася етикетка, на якій було написано слово «Бетадин»[131].

Пол ніколи не зміг забути ці речі, ці слова, ці назви.

— Ні, Енні! - закричав він. — Енні, я залишуся тут! Навіть із ліжка не вставатиму! Прошу тебе! Господи, прошу, не ріж мене!

— Усе буде добре, — відповіла вона, і її обличчя посіріло, ніби Енні знову вимкнули з розетки. То був вираз запаморочливої порожнечі. Перш ніж свідомість Пола зникла в ненаситному полум’ї паніки, він устиг подумати, що, коли все скінчиться, в Енні залишаться тільки неясні спогади про те, що вона накоїла, — так само вона призабула, як убила дітей, старих, смертельно хворих і Ендрю Помероя. Зрештою, ця жінка десять хвилин тому оголосила, що працювала медсестрою лише десять років, хоча вдягла уніформу далекого 1966 року.

«Цією самою сокирою вона зарубала Помероя. Я точно знаю».

Пол вищав і молив без упину, але його слова зливалися в нерозбірливе бурмотіння. Він спробував перевернутися на інший бік, подалі від Енні, і ноги одразу дали про себе знати. Він хотів підтягнути їх до грудей, зробити менш вразливими, і тоді запротестувало коліно.

— Ще хвилинку, Поле, — сказала Енні, відкупорила бетадин і змастила червоно-коричневою рідиною кісточку на лівій нозі. — Ще хвилину, і все скінчиться.

Вона крутонула в руці сокиру, і на її сильному правому зап’ястку понапиналися вени. Пол помітив, як блимнув аметист на пероні, що вона тепер носила на мізинці. Енні змастила один бік леза бетадином. Пол відчув його запах — запах лікарні. Він свідчив про те, що зараз тобі зроблять укол.

— Болітиме не сильно, Поле. Зовсім трошки.

Енні перевернула сокиру іншим боком та хлюпнула розчин на другий бік леза. Перед тим як липка маса залила поверхню, Пол угледів рідкі паростки іржі, що вкривали метал.

— Енні Енні о Енні прошу прошу ні прошу не треба Енні клянуся я буду слухняним Богом присягаюся буду слухняним дай мені ще один шанс О ЕННІ БУДЬ ЛАСКА ДАЙ МЕНІ ШАНС УСЕ ВИПРАВИТИ…

— Болітиме не сильно. Давай уже покінчимо з цією марудною справою, Поле.

Вона жбурнула відкриту пляшку бетадину через плече. Її обличчя було порожнім і водночас беззаперечно суцільним. Енні опустила праву руку майже до сталевого обуха сокири, лівою схопилася трохи вище по руків’ю та розставила ноги в боки, наче лісоруб.

— ЕННІ ПРОШУ БУДЬ ЛАСКА НЕ КРИВДЬ МЕНЕ!

Її погляд затьмарився, розфокусувався.

— Не хвилюйся, — відповіла Енні. — Я маю відповідну кваліфікацію.

Сокира зі свистом опустилася та вгризлася Полу в ногу одразу над кісточкою. Тілом прокотився гігантський розряд болю. Лице Енні поплямувала темно-червона кров, неначе бойове розфарбування індіанців. Бризки полетіли на стіни. Пол чув, як лезо заскреготало об кістку, коли Енні витягала сокиру з рани. Він дивився на себе та не вірив власним очам. Кров заливала простирадло. Він бачив, як здригаються пальці на нозі. Він бачив, як Енні знову занесла та опустила сокиру. Із зачіски повипадали шпильки, волосся затуляло спорожніле лице.

Пол намагався відповзти, незважаючи на біль у нозі та коліні, і збагнув, що нога рухалася, а стопа — ні. Він тільки розширив рану, вона розчахнулася, наче роззявлений рот. Він устиг зрозуміти, що стопа з’єднувалася з ногою лише м’язами гомілки, і потім лезо знову опустилося прямісінько в рубану рану, остаточно відділивши стопу та глибоко зайшовши в матрац. Рипнули, вискнули пружини.

Енні підняла сокиру та безтямно відкинула її вбік. Якусь мить вона задумливо дивилася на обрубок, а потім взяла коробку сірників і запалила один. Далі вона підібрала пропановий пальник, на якому стояв надпис «Бенз-О-матиК», та викрутила вентиль. Пальник зашипів. Кров лилася з того місця, де колись був Пол. Енні акуратно піднесла сірник до сопла «Бенз-О-матиКа». Почулося шипіння — фуф! — з’явився жовтий вогник. Енні викрутила його до потужного синього полум’я.

— Накласти шви не вийде, — сказала вона. — За браком часу. Як і зупинити кровотечу джгутом. Немає точки, аби затиснути судину. Треба

(«сполоснути» )

припекти.

Вона нахилилася. Пол закричав, коли вогонь лизнув відкриту, кровоточиву рану. Здійнявся дим. Він був солодким. Пол провів свій перший медовий місяць на Мауї[132] та відвідав луау[133]. Цей запах був схожий на той, що йшов від свині, яку цілий день запікали в земляній ямі. Порося було посаджене на рожен, а жирне чорне м’ясо відпадало з кісток.

Боляче було до крику. І Пол кричав.

— Майже закінчила, — повідомила Енні та ще більше викрутила вентиль на пальнику. Зайнялося простирадло навколо обрубка, який припинив кровоточити. Він почорнів, наче свиняча шкіра, коли тушу дістали з землі. Енні відвернулася, але Пол зачаровано спостерігав, як легко відділяється хрумка, запечена шкіра, наче промокла сорочка від тіла футболіста після матчу.

— Майже кінець…

Енні вимкнула пальник. Навколо ноги звивалися язики полум’я, а крізь них маячіла відрубана стопа. Вілкс нахилилася та взяла старого доброго друга — жовте пластмасове відро. Вона вилила його вміст на вогонь.

Пол усе кричав і кричав. Біль! Богиня! Біль! О, Африка!

Енні стояла й дивилася на нього, дивилася на темні, закривавлені простирадла, і в її очах читався неусвідомлений жах — такий вигляд має жінка, яка почула по радіо, що десь у Пакистані чи Туреччині землетрус погубив десятки тисяч людей.

— З тобою все буде гаразд, Поле, — раптом вимовила вона переляканим голосом. Очі безцільно забігали по кімнаті, як і тоді, коли їй здалося, що від палаючих сторінок роману може статися пожежа.

Несподівано Енні зупинила на чомусь погляд і трохи розслабилася.

— Треба винести сміття.

Вона підібрала ступню. Пальці досі смикалися. Вона понесла ступню до виходу. Поки дійшла до дверей, пальці завмерли. Пол побачив шрам на внутрішній стороні стопи та згадав, як його отримав. У дитинстві він наступив на розбиту пляшку. Невже це сталося на пляжі Ревер? Так, саме там. Він пригадав, як заплакав і батько сказав йому, що рана невелика. Батько сказав, аби він припинив поводитися так, наче йому відрізали ту довбану ногу. Енні зупинилася у дверях та озирнулася на Пола, який вищав і звивався в обсмаленому, просякнутому кров’ю ліжку. Його обличчя смертельно побіліло.

— Тепер ти кульгавий, — сказала вона, — і я тут ні до чого. Ти сам у всьому винен.

Її силует загубився в темряві.

І свідомість Пола — теж.


предыдущая глава | Мізері | cледующая глава



Loading...