home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


4

Пол дивився на останній рядок і не міг повірити своїм очам. Потім він підняв «Роял» (одному Богові відомо, чому він продовжував вправлятися цією химерною гантеллю, коли Енні не було в кімнаті) і знову потрусив машинку. Клавіші заторохтіли, а потім на дошку, що слугувала йому за стіл, випав іще один шматок металу.

Знадвору лунало ревіння яскраво-синьої газонокосарки Енні — вона старанно підрізала траву на моріжку перед будинком, аби ці кукурікнуті Ройдмани не мали зайвого приводу пускати плітки в місті.

Пол поставив машинку, а потім перекинув її, щоби дістати новий подарунок. Він дивився на нього в яскравому вечірньому світлі, що пробивалося крізь шибки. Вираз невіри не полишав його обличчя.

На голівці літерного важеля виступали злегка вимазані чорнилом символи:


E


e


Ніби для розваги, стара «Роял» тепер скинула найбільш уживану в мові літеру.

Пол глянув на календар. На картинці виднілися квіточки на лузі — місяць травень, але Пол уже давно почав відмічати дати на чернетці, і, згідно з його саморобним календарем, сьогодні було двадцять перше червня.

«Ідуть ліниві, млисті, божевільні літні дні»[134], - кисло подумав він і пожбурив літерний молоточок у напрямку сміттєвого кошика.

«Ну, то що мені тепер робити?» — подумав він, хоча, звісно ж, знав, що на нього чекає. Треба писати від руки. Ось що доведеться робити.

Але не зараз. Хоч зараз йому писалося зі швидкістю вогню, який за кілька секунд пожирає цілий будинок, — Пол поспішав доправити Єна, Джеффрі та безжурного Гезекаю в засідку бурка, аби вся компанія перемістилася в печери за обличчям ідола і відбулася розв’язка. Але раптом Пол втомився. Діра в папері закрилася з гучним гуркотом.

Завтра.

Він писатиме від руки завтра.

«Від руки? Та до пизди. Треба скаржитись керівництву, Поле».

Але нічого подібного він робити не збирався. Енні поводилася надто дивно.

Він слухав монотонне гарчання газонокосарки, бачив її тінь, і, як це часто траплялося, коли він розмірковував про те, що Енні стає геть безконтрольною, у його свідомості виринув образ сокири, що піднімалася й опускалася. Образ жахливого, байдужого обличчя Енні, забризканого його власною кров’ю. Чіткий, ясний образ. Кожне слово, що вона промовляла, кожен крик, який виривався з нього, виск сокири, яка видобувалася з потрощеної кістки, кров на стіні. Кристально ясний образ. І, що також часто траплялося, Пол спробував заблокувати цей спогад, але трохи не встиг.

У «Швидких автівках» поворотний момент сюжету стосувався жахливої аварії, яка мало не відправила на той світ Тоні Бонасаро, коли він робив останню відчайдушну спробу втекти від поліції (ця сцена перетікала в епілог, у якому наводився жорсткий допит, що його проводив напарник покійного лейтенанта Ґрея просто в лікарняній палаті Тоні). Пол спілкувався з кількома жертвами автокатастроф. Знову й знову він чув ту саму річ. Вона подавалася в різному вигляді, але завжди зводилася до одного: «Я пам’ятаю, як сів у автомобіль, а потім пам’ятаю, як прокинувся в лікарні. Решту пригадати не можу».

Чому так не трапилося з ним ?

«Тому що, Поле, письменники пам’ятають усе . Особливо біль. Роздягніть письменника догола, укажіть на шрами, і він розповість вам історію кожної маленької подряпини. З великих народжуються романи, а не амнезія. Якщо ви хочете стати письменником, трохи таланту не завадить, але єдина реальна вимога полягає в здатності запам’ятовувати історію кожного шраму».

«Мистецтво полягає в збереженні спогадів».

Хто це сказав? Томас Cаc[135]? Вільям Фолкнер? Сінді Лопер[136]?

Останнє прізвище викликало асоціації, болючі та нещасливі за цих обставин. То був спогад про Сінді Лопер, яка весело гикала пісеньку «Дівчатка просто хочуть розважатися», і її голос звучав так ясно, наче Пол його чув на власні вуха: «Тату, милий-любий, не свари мене дарма. / Дівчатка хочуть весели-гитись! / І я іду гуляти, як робочий день мина. / Дівчатка просто хочуть розважа-гатись!»

Раптом йому закортіло послухати рок-н-рол — навіть більше, ніж коли-небудь хотілося викурити сигарету. Не обов’язково Сінді Лопер. Кого завгодно. Господи Ісусе, згодився би навіть Тед Наджент[137].

Сокира опускається.

Шепіт сокири.

«Не думай про це».

Але дарма. Він постійно вмовляв себе про це не думати, хоча розумів, що згадка про сокиру застрягла в голові, наче кістка в горлі. Чи він збирався полишити її там, чи набереться духу й вивергне з себе цей йобаний образ?

Потім прийшов інший спогад. Мабуть, сьогодні був день Шлягерів по Заявках Пола Шелдона. Йому згадався фільм Девіда Кроненберга «Виводок»[138] і Олівер Рід у ролі божевільного вченого, який вкрадливо нав’язував пацієнтам свою волю . Рід припрошував їх до Інституту Психоплазматики (Пол вважав цю назву напрочуд потішною), щоби вони «Пройшли через це! Пройшли через це до самого кінця!»

Ну… може, це не така вже й погана порада.

«Я вже колись через це проходив. Одного разу досить».

Лайно собаче , ось що це таке. Якби було достатньо переживати все по одному разу, то він би став якимось йобаним продавцем пилососів, як його батько.

«То пройди через це. До самого кінця, Поле. Почни з Мізері».

«Ні».

«Так».

«Іди в сраку».

Пол відкинувся назад, затулив рукою очі й, по волі чи по неволі, зібрався в путь.

Аби пройти через це до самого кінця.


предыдущая глава | Мізері | cледующая глава



Loading...