home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


6

Цього разу хмара була темніша, щільніша, але м’якша. Пол почувався так, наче не плив, а ковзав. Іноді приходили думки, іноді — біль, а іноді він чув далекий голос Енні, що звучав так само, як і тоді, коли палаючий рукопис у жаровні погрожував вийти з-під контролю:

— Випий це, Поле… Ти мусиш!

«Ковзав?»

Ні.

«Ковзав » — не зовсім доречне дієслово. Правильно було б ужити дієслово «відходив ». Пол згадав телефонний дзвінок о третій ранку, який пролунав, коли він іще вчився в коледжі. Заспаний черговий четвертого поверху гуртожитку тарабанив у двері, промовляючи, що йому треба піти й відповісти на той клятий дзвінок. На дроті була його мати. «Їдь додому чимшвидше, Полі. У твого батька стався інсульт. Він відходить». І він був приїхав так швидко, як тільки зміг, розганяючи старий фургон «форд» до сімдесяти миль, незважаючи на вогник на панелі приладів, який вмикався на швидкостях за п’ятдесят. Але, врешті-решт, усе було марно. Коли він прибув, його батько вже не відходив, а відійшов.

Як далеко зайшов сам Пол у ніч сокири? Він не знав, але той факт, що протягом тижня після ампутації він майже не відчував ніякого болю, досить чітко вказував на те, як далеко. Цей факт, а також паніка в голосі Енні.

Спочатку він перебував у напівкоматозному стані, насилу зводячи дух через ліки, що пригнічували дихальну функцію, а в його вену знову була вставлена голка, по якій скрапувала глюкоза. І саме бій барабанів і гудіння бджіл вивели його з цього стану.

Барабани бурка.

Бджоли бурка.

Сни бурка .

Повільно та невблаганно Пол просочувався в землю племені, що ніколи не виходило за межі аркуша, на якому він писав.

Сни про богиню , про обличчя богині, яке чорніло над зеленими джунглями, задумливе та вкрите тріщинами. Чорна богиня, Чорний континент, повна бджіл кам’яна голова. І на всі ці видіння накладався образ, який із часом ставав усе чіткішим (наче гігантський слайд, спроектований на хмару, в якій лежав Пол). Це був образ галявини, на якій стояв самотній старий евкаліпт. З найнижчої гілки дерева звисала пара старомодних сталевих наручників із воронованої сталі. По них повзали бджоли. Наручники були порожні. Вони були порожні, бо Мізері… Втекла? Вона втекла, чи не так? Чи не так повинна була розвиватися історія?

Саме так було раніше — але тепер Пол не був упевнений. Що насправді означали ті порожні наручники? Може, Мізері забрали? Повели до ідола? Повели до бджолиної матки, Великої Кралі бурка?

«Ти сам собі Шехерезада».

«Кому ти розповідаєш цю історію, Поле? Кому ти її розповідаєш? Енні?»

Звісно, ні. Він дивився крізь діру в папері не для того, аби побачити Енні чи догодити Енні… він дивився крізь папір, аби втекти від Енні.

Потім почався біль. І свербіж. Хмара знову стала світлішати й розсуватися. Пол почав розрізняти речі у своїй кімнаті, яка була поганою, та Енні, яка була ще гіршою. Одначе він вирішив жити. Якась частина його свідомості, що, як і Енні в дитинстві, полюбляла кіносеріали, вирішила: він не помре, поки не побачить, чим усе закінчиться.

Може, вона втекла за допомогою Єна та Джеффрі? А може , її забрали в голову богині. Смішно, але на ці дурні запитання треба було знайти відповідь.


предыдущая глава | Мізері | cледующая глава



Loading...