home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


11

За ампутацією пальця почався сутінковий період, коли єдиним найбільшим досягненням Пола, крім роботи над романом, було невтомне слідкування за зміною дат. Він став проявляти до цього патологічний інтерес і, бувало, хвилин по п’ять задумливо перераховував і прокручував у пам’яті дні, ніби перевіряючи, чи він нічого не пропустив.

«Пам’ять починає зраджувати, точно як в Енні», — одного разу подумав він.

І розум стомлено відповів: «А що вдієш?»

Він чудово вправлявся зі своєю книжкою після ампутації ноги, під час «періоду одужання», як манірно називала це Енні. Ні, прислівник «чудово» не був напускною скромністю, якщо взагалі існувало таке поняття. Робота рухалася навдивовижу добре як для людини, яка колись вважала неможливим писати, коли закінчувалися сигарети або хоч трохи починала боліти голова чи спина. Полу хотілося думати, що він поводився героїчно, але насправді він вважав, що це була єдина можливість втекти від реальності, оскільки біль був просто нестерпним. Коли нарешті розпочався процес одужання, він подумав, що свербіж у фантомній, відсутній нозі був навіть гіршим за сам біль. Найбільше його турбував вигин відсутньої стопи. Раз у раз він прокидався посеред ночі й великим пальцем правої ноги намагався почухати простір на чотири дюйми нижче того місця, де тепер закінчувалося його тіло.

Але він усе одно працював.

Після ампутації пальця й того химерного іменинного торту, який скоріше нагадував старі декорації до фільму «Що б не сталося з крихіткою Джейн»[147], сміттєвий кошик знову почав наповнюватися пожмаканими папірцями. Утрата ноги, близька смерть, повернення до роботи. Потім він утратив палець, і почалася смуга неприємностей. Хіба так усе мало відбуватися?

Ну, припустімо, у нього підвищилася температура, через що він провів цілий тиждень у ліжку. Але недуга була несерйозною, температура не перевищувала 100,7 градуса, і через таку дрібницю не варто було розігрувати мелодраму. Лихоманка, скоріше за все, почалася через загальну перевтому й слабкість і не була викликана якоюсь певною інфекцією. Для Енні не існувало проблем у боротьбі з бякотною температурою. Серед численних лікарняних сувенірів у її схованках знайшлися кефлекс і ампіцилін[148]. Вона накачала його ліками, і Полу стало краще… у будь-якому разі, настільки краще, наскільки це взагалі було можливо за таких дивних обставин. Але щось було не в порядку. Здавалося, він утратив якусь життєдайну силу, у результаті чого відбувся загальний колапс. Він спробував звинуватити в цьому «енки», але то вже була стара історія, і, дійсно, що значила якась там відсутня «н» у порівнянні з відсутньою ногою, а тепер, на додачу до всього, і пальцем?

Але, яка б не була причина, щось порушило його сон, щось поволі руйнувало діру в папері, крізь яку він дивився на світ. Колись (і він міг заприсягтися в цьому) діра була завширшки з тунель Лінкольна[149]. Тепер вона стала не більша за шпарину від сучка в паркані, крізь яку можна з тротуару позирнути на якусь архітектурну цікавинку. Треба було вдивлятися й пригинатися, аби хоч щось побачити, і найчастіше найбільш цікаві події відбувалися за межами поля зору… і не дивно, враховуючи те, наскільки воно звузилося.

Теоретично Пол розумів, що відбулося слідом за ампутацією пальця та нападом лихоманки. Мова книжки знову стала надміру пишною та витіюватою. Це не була пародія (принаймні, поки що), але він невпинно рухався в тому напрямку і не знав, як зупинитися. То тут, то там почали з’являтися помилки, неначе хитрі щури, що плодилися по кутках підвалу: за якихось тридцять сторінок барон устиг перетворитися на віконта з «Пригод Мізері». Полу довелося повертатися назад і все виправляти.

«Нічого страшного, Поле, — говорив він собі знову й знову невдовзі перед тим, як машинка відригнула «т», а потім «е», — просто ця клята штука вже зовсім розвалюється» . І це дійсно було так. Робота на «Роял» перетворилася на суцільну муку, але завершення роману означало кінець його життя. І другий варіант почав здаватися більш привабливим у порівнянні з першим, про що також свідчили вищезазначені погіршення стану тіла, розуму й духу. Але робота над книжкою просувалася незважаючи ні на що, незалежно ні від чого. Помилки в тексті були прикрими, але незначними. У нього виникало більше клопоту з фантазією, ніж будь-коли раніше, і гра «Чи ти зможеш?» тепер здавалася надважкою вправою, а не легкою розвагою. І все ж таки сюжет розвивався, попри всі жахливі тортури, яким піддала його Енні. Пол міг комизитися з того приводу, що разом із півпінтою крові, втраченої під час ампутації пальця, з нього витекло ще щось (можливо, його завзяття). І все ж, чорт забирай, у нього виходив непоганий роман, кращий з усієї серії про Мізері. Сюжет був мелодраматичним, але вдало побудованим і навіть досить захопливим. Коли розраховував, що Пол опублікує його де-небудь іще, окрім Видавництва Енні Вілкс (перше видання, в єдиному примірнику), то книжка матиме шалений успіх. Так, він сподівався, що пройде крізь усі випробування, якщо ця клята машинка не розвалиться.

«Ти ж нібито така крута? — подумав він одного разу, поки невпинно піднімав і опускав «Роял». Худі руки тремтіли, кукса великого пальця жахливо боліла, на чолі виступив піт. — Ти була сильним молодим стрільцем, який бажав обдурити стомленого, старого, мерзенного шерифа, чи не так? Тільки ти вже скинула одну літеру, і я помічаю, що деякі інші — «т», «е», «г», наприклад, — теж починають хитатися… нахиляються то в один бік, то в інший, іноді залізають трохи вище рядка, іноді опускаються нижче. Боюся, що в цьому сенсі старий мерзенний шериф виявиться переможцем, мій любий друже. Як би цей мерзотник не забив тебе до смерті… але, схоже, стара відьма все передбачила. Саме тому вона відрізала мій лівий палець. Як ідеться у старій приказці, вона божевільна, але не дурна».

Утомлено, проте уважно Пол подивився на машинку.

«То давай. Давай, ламайся. Я все одно закінчу книжку. Якщо вона захоче знайти мені заміну, я тільки щиро подякую, а як ні, то я все одно закінчу, хоч у своєму клятому блокноті.

Єдине, чого я не буду робити, то це кричати.

Я не закричу.


Я.


Нізащо».


предыдущая глава | Мізері | cледующая глава



Loading...