home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


18

Енні сказала, що, як тільки стемніє, вона віджене патрульну машину в Місце для Сміху. Поруч із хижкою тулилася прибудова, де вона могла заховати автомобіль подалі від чужих очей. Вона вважала, що машину можуть помітити тільки на трасі № 9, але навіть там ризик малий, бо вона проїде по цій ділянці лише чотири милі. Вона з’їде з траси № 9 і подасться в гори поміж луками по безлюдних дорогах (багато шляхів практично не використовувалися, тому що тепер у цьому високогір’ї мало хто тримав худобу). Кілька доріг, за словами Енні, були перекриті. У неї та Ральфа були ключі від цих замків, які вони отримали, коли купили будинок. Їм навіть не треба було просити. Власники ділянки між дорогою та хижкою в горах самі їх віддали. Ось як вчиняють добропорядні сусіди, сказала вона Полу, примудрившись вкласти в це приємне слово стільки несподіваних нюансів: підозра, презирство, гірка радість.

— Я би взяла тебе з собою, просто щоби не випускати з очей, оскільки ти вже довів, що тобі не можна довіряти. Але, на жаль, нічого не вийде. Дорогою нагору тебе можна було б заховати в багажнику патрульної машини, а от доправити назад було б неможливо. Мені доведеться поїхати моторолером Ральфа. Може, я впаду з нього та зламаю свою кукурікнуту шию !

Вона весело засміялася, уявляючи собі цю кумедну прикрість, але Пол не приєднався до її веселощів.

- Якби це сталося, Енні, що було б зі мною ?

— З тобою все буде добре, Поле, — безтурботно сказала вона. — Боже, чого ти так переймаєшся?!

Вона підійшла до одного з підвальних вікон і трохи постояла поряд, позираючи надвір і оцінюючи, наскільки стемніло. Пол понуро спостерігав за нею. Він не вважав, що з ним усе буде добре, якщо вона дійсно впаде з Ральфового моторолера або розіб’ється на одній з небрукованих гірських доріг. У що він дійсно вірив, так це в те, що помре тут собачою смертю, а коли йому настане кінець, він послугує обідом для пацюків, які й зараз, безсумнівно, стежать за цими непроханими двоногими, що ступили на їхню територію. На дверях комори висів замок, а ще засув завтовшки із зап’ясток. Вікна підвалу, ніби відображаючи параною Енні (і Пол подумав, що в цьому не було нічого дивного, хіба всі будинки не починали через якийсь час відображати індивідуальність їхніх мешканців?), являли собою не більше ніж брудні амбразури дюймів двадцять на чотирнадцять. Він не думав, що зміг би пролізти крізь них навіть у ті часи, коли перебував у чудовій фізичній формі, а тепер — тим паче. Може, вийде розбити вікно й покликати на допомогу, якщо хто-небудь з’явиться тут до того, як він помре з голоду. Але це малоймовірно.

Перші напади різкого болю просочилися в ноги, наче отруйна вода. І потреба. Його тіло благало про новріл. Це було мушу , чи не так? Звісно, що так.

Повернулася Енні й узяла третю пляшку пепсі.

— Я принесу ще дві перед відходом, — сказала вона. — Зараз мені необхідний цукор. Ти не заперечуєш?

— Звісно, ні. Моя пепсі — твоя пепсі.

Вона зірвала кришечку та присмокталася до пляшки. Пол подумав: «Ковть-і-буль, ковть-і-буль, будеш ти кричати “Хай-де-хоу!”». Хто це був? Роджер Міллер[151], так? Кумедно, які нісенітниці інколи спадають на думку. Померти зо сміху можна.

— Я покладу його в патрульну машину і відвезу в своє Місце для Сміху. Заберу всі його речі. Зажену машину в прибудову та поховаю його разом із, ну, його мотлохом … у лісі.

Пол мовчав. Він усе думав про Боссі, яка мукала, мукала й мукала доти, доки вже більше не змогла мукати, бо померла. Ще одна з великих аксіом Життя на Західному схилі — мертві корови не мукають.

— У мене є ланцюг. Я перекрию ним під’їзну доріжку. Якщо з’явиться поліція, це може викликати підозру, але краще хай вони щось запідозрять, ніж під’їдуть до будинку й почують, як ти тут кукурікаєш. Я хотіла вставити тобі в рота кляп, але це небезпечно, особливо тому, що ти приймаєш ліки, які пригнічують дихальну функцію. Або тебе може вивернути. Чи схопиш нежить через те, що тут так вогко. Якщо в тебе закладе носа, а в роті буде кляп…

Вона відвела погляд і вимкнулася. Вона мовчала, неначе каміння в стінах підвалу, і її погляд був таким же порожнім, як і пляшка з-під щойно випитої пепсі. «Будеш ти кричати “Хай-де-хоу!”». А сьогодні Енні вже кричала «Хай-де-хоу!»? Лайно мені в гузно, ще б пак! О, брати мої, Енні кричала «Хай-де-хоу!» доти, доки весь двір не загруз у бякоті. Пол засміявся. Вона не дала взнаки, що почула його.

Через деякий час Енні почала отямлюватись. Вона озирнулася на Пола, кліпаючи очима.

— Я хочу ввіткнути записку в одну зі стільничок сітчастого паркану, — повільно промовила вона, збираючись на думці. — За тридцять п’ять миль звідси є одне містечко, Стімбоут Гевен[152]. Чи не кумедна назва для населеного пункту? Там на цьому тижні відбудеться те, що зветься Найбільшим у Світі Розпродажем. Він проводиться щоліта. Там завжди дуже багато лотків із керамікою. Я напишу в записці, що поїхала в Стімбоут Гевен по кераміку і що збираюся там переночувати. І якщо хто-небудь потім запитає, де я зупинилася, аби перевірити списки гостей у готелях, я скажу, що гарних виробів там не побачила й поїхала додому. Тільки втомилася дорогою. Ось що я скажу. Скажу, що зупинилася на узбіччі, щоби трохи подрімати, бо боялася заснути просто за кермом. Скажу, що я припаркувала машину, аби трошки перепочити, але так натомилася, що проспала всю ніч.

Пола збентежила ця метка підступність. Він несподівано зрозумів, що Енні робила саме те, чого не міг він: вона грала в гру «Чи ти зможеш?» у справжньому житті. «Може, — подумав він, — ось чому вона не пише книжок. Їй це не потрібно».

— Я хочу повернутися додому чимшвидше, бо поліція обов’язково сюди приїде, — додала вона.

Ця перспектива, здавалося, жодною мірою не порушила дивного спокою Енні, хоча Пол не міг повірити в те, що бодай у глибині свідомості вона не знала, що кінець гри вже дуже близько.

— Я не думаю, що вони завітають сьогодні, хіба проїздом, але вони таки колись приїдуть. Щойно вони зрозуміють, що їхній молодик пропав. Вони вирушать його маршрутом, намагаючись з’ясувати, де він зупинявся, куди заїжджав. Як гадаєш, Поле?

— Так.

— Мені слід повернутися до їх прибуття. Якщо я з першими променями сонця сяду на моторолер, то, може, навіть устигну повернутися до полудня. Я повинна випередити їх, тому що коли той коп вирушив на патрулювання з Сайдвіндера, то міг зробити безліч зупинок перед тим, як дістатися сюди. До того часу, як вони приїдуть, ти знову сидітимеш у своїй кімнаті, ніби нічого не сталося. Я не збираюся тебе прив’язувати, Поле, чи затикати тобі рота кляпом, чи ще щось подібне. Ти можеш навіть трохи підглядати, коли я піду з ними розмовляти. Тому що мені здається, що наступного разу їх буде двоє. Принаймні двоє, як гадаєш?

Пол був згоден.

Вона задоволено кивнула.

— Але я впораюся з двома, якщо доведеться, — сказала вона й поляскала по сумці кольору хакі. — Я хочу, щоби ти пам’ятав про пістолет того хлопця, поки будеш за нами спостерігати, Поле. Я хочу, щоби ти пам’ятав, що він лежатиме тут, у мене, коли завтра чи післязавтра я розмовлятиму з поліцейськими. Я не стану застібати сумку. Ти зможеш побачити їх , але якщо вони побачать тебе , Поле, — або випадково, або тому, що завтра ти спробуєш утнути те саме, що втнув сьогодні, тож, якщо таке станеться, я одразу вихоплю з сумки пістолет і почну стріляти. На твоїй совісті вже є смерть одного хлопця.

— Лайно собаче, — мовив Пол, розуміючи, що вона може його скривдити, але йому було вже байдуже.

Проте вона нічого йому не зробила, тільки всміхнулася своєю суворою материнською усмішкою.

— Ти сам знаєш, що це правда, — сказала вона. — Я геть не думаю, що ти якось цим переймаєшся , але це правда . Я навіть не думаю, що тебе могли би збентежити ще два вбивства, якби з’явився шанс вирватися на волю… Але ж це не допоможе, Поле. Бо якщо мені доведеться прикінчити двох, то я і з чотирма впораюся. Спочатку їх… потім нас. І знаєш що? Я думаю, що тебе досі хвилює власна шкура.

— Не дуже, — відповів він. — Чесно кажучи, Енні, щодалі мені все більше й більше хочеться вислизнути з власної шкури.

Вона засміялася.

— О, це я вже чула. Але коли ти перекриваєш їхні старі бякотні респіратори… Зовсім інша річ! Так! Коли вони це бачать, то починають кричати й плакати, тоді вони стають справжніми паскудниками !

«Але це тебе ніколи не зупиняло, чи не так, Енні?»

— Хоч би там як, — продовжила вона, — я тільки хотіла, щоби ти був у курсі наших справ. І якщо тобі дійсно байдуже, то хоч криком кричи, коли вони приїдуть. Роби, як знаєш.

Пол нічого не відповів.

— Коли вони приїдуть, я стоятиму просто тут, на доріжці, і скажу, що так, до мене був заїжджав патрульний поліцейський. Скажу, що він приїхав якраз тоді, коли я вже збиралася вирушати до Стімбоута по кераміку. Скажу, що він показував мені твою фотографію. Скажу, що я тебе не бачила. Потім один із них запитає мене: «Це ж було минулої зими, міс Вілкс, як ви можете бути певні?» А я відповім: «Якби Елвіс Преслі був іще живий і ви бачили його минулої зими, то ви б про це не забули ?» І він відповість: так, імовірно так, але як це стосується вартості кави в Борнео, і я скажу йому, що Пол Шелдон — мій улюблений письменник і я багато разів бачила його фотографії. Я мушу сказати це, Поле. І знаєш чому?

Він знав. Її підступність продовжувала його вражати. Він гадав, що йому слід уже припинити дивуватися, але не міг. Він згадав заголовок під фотографією Енні в камері для підсудних, яку зробили в перерві між завершальною частиною судового слухання та нарадою присяжних. Він пам’ятав його слово в слово: «МІЗЕРНА? ТІЛЬКИ НЕ ЛЕДІ ДРАКОН. Енні безтурботно читає, очікуючи на вирок».

— Тоді, - вела вона далі, - я скажу, що поліцейський записав усе у свою записну книжку й подякував мені. Скажу, що запрошувала його на чашку кави, хоча дуже поспішала, і вони запитають мене чому. Я скажу, що він, ймовірно, знав про мої колишні біди і я хотіла переконати його, що в мене тут усе гаразд. Але він відмовився від кави й сказав, що йому потрібно їхати далі. Тож я запропонувала взяти з собою пляшку холодної пепсі, бо день був дуже спекотний, і він погодився та подякував мені за люб’язність.

Вона допила другу пляшку пепсі й поставила порожню тару між ними. Через прозорий пластик її око здавалося величезними і тремтливим, ніби в циклопа. Збоку на її голові виросла хвиляста, гідроцефальна гуля.

— Я зупинюся приблизно за дві милі вище дорогою та кину пляшку в канаву, — продовжувала вона. — Але, звісна річ, спочатку я поставлю на ній відбитки пальців поліцейського.

Вона сухо осміхнулася до Пола.

— Відбитки пальців, — повторила вона. — Тоді вони знатимуть, що він звідси поїхав. Або гадатимуть , а це вже не важливо, чи не так, Поле?

Його сум’яття посилилося.

— Отже, вони поїдуть дорогою в гори й не знайдуть його. Він просто зникне. Ніби ті йоги, які грають на флейтах доти, доки з їх кошиків не вилізуть мотузки, а потім видираються по них угору та зникають. Чпок!

— Чпок, — сказав Пол.

— Скоро вони повернуться. Я знаю. Врешті-решт якщо вони не знайдуть жодного сліду, за винятком порожньої пляшки в рівчаку, то вирішать, що краще мене ще раз перевірити. Я ж божевільна, чи не так? Усі газети про це писали. Відбігла розумом! Але спочатку вони мені повірять. Не думаю, що вони захочуть зайти в будинок і обшукати його. Принаймні, не одразу. Вони шукатимуть деінде, перевірятимуть щось інше, перш ніж повернуться сюди. У нас іще є трохи часу. Може, навіть цілий тиждень.

Енні оцінно подивилася на нього.

— Ти повинен писати швидше, Поле, — підсумувала вона.


предыдущая глава | Мізері | cледующая глава



Loading...