home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


21

У центрі кімнати темніли нечіткі обриси печі. Вона скидалася на восьминога. Пол подумав, що, якби ніч була тихою, він би почув бій годинника у вітальні, але дув сильний літній вітер, як це часто траплялося останніми ночами, існував лише час, що спливав у безкінечність. Коли вітер стихав, він чув цвіркунів, які співали просто попід стінами будинку… а потім, трохи згодом, пролунав скрадливий звук, якого Пол так страшився: тихий і швидкий шерхіт щурів.

Тільки його лякали не щури, чи не так? Він боявся копа. Його до біса багата уява рідко малювала такі жахіття, але коли це траплялося, залишалося тільки молитися. Борони Боже, аби фантазія не розгулялася. Але марно — вона вже встигла прогрітися та мчала повним ходом. Його думки були безглуздими, але в темряві це не мало жодного значення. У темряві все раціональне ставало тупістю, а логіка — сном. У темряві він мислив шкірою. Перед його очима стояв коп, що повертався до життя — до якогось особливого різновиду життя. Там, у сараї, він підводився, і сіно, яким його прикрила Енні, опадало йому на коліна. Його обличчя перетворилося на криваве місиво, пооране ножами косарки. Пол бачив, як коп виповзає з сараю та сунеться під’їзною доріжкою до дверцят у підвал, бачив, як на вітру тріпоче дрантя уніформи. Бачив, як коп якимсь магічним чином просотується крізь ляди і вже в підвалі набирає людської подоби. Бачив, як він повзе уторованою долівкою, і тихий щурячий шурхіт, який чувся Полу, перетворився на плазування копа, і в його мертвому, похололому мозку жевріла єдина думка: «Ти вбив мене. Ти відкрив свого рота і вбив мене. Ти кинув попільничку і вбив мене. Ти, кукурікнутий сучий сину, ти мене вбив».

Одного разу Пол відчув, як мертві, лоскотливі пальці ковзнули по його шиї, і він голосно закричав, смикнувши ногами, від чого кінцівки заволали від болю. Він почав панічно обмацувати обличчя, але змахнув не мертві пальці, а величезного павука.

Незграбний порух Пола урвав хитке перемир’я з болем у ногах та потребою прийняти ліки, але жах дещо розсіявся. Його очі майже звикли до темряви, і він почав розрізняти предмети, чому неабияк зрадів. Хоча на що тут дивитися — піч, рештки запасу вугілля, стіл із банками та усіляким приладдям, а праворуч щось угорі… що це за обриси? Отам, біля полиць? Він знав ці обриси. Щось погане було в цьому силуеті. Воно стояло на трьох ніжках. Мало округлу форму. Воно нагадувало машину смерті з роману Веллса «Війна світів», тільки мініатюрну. Пол замислився, задрімав, прокинувся, знову поглянув на силует і подумав: «Ну, звісно, я з самого початку мав здогадатися. Це дійсно машина смерті. І якщо на Землі є хоч один марсіянин, то це Енні Вілкс, щоб вона була жива-здорова. Це ж її жаровня. Той самий крематорій, у якому вона примусила мене спалити “Швидкі автівки”».

Він трохи поворухнувся, бо відсидів собі дупу, і застогнав. Прокинувся біль у ногах (особливо в рештках лівого коліна), а також у тазі. Скоріш за все, це означало, що чекає по- справжньому скрутна ніч, бо таз не болів уже місяців зо два.

Він намацав шприц, узяв його, а потім поклав назад. Вона сказала, що доза дуже легка. Краще зберегти на потім. Він почув легкий шерхіт і швидко глипнув у куток, очікуючи побачити поліцейського, який підкрадався до нього, вирячивши єдине каре око з кривавого місива, яке колись було обличчям. «Якби не ти, я би сидів зараз удома, дивився телевізор і гладив би дружину по ніжці».

Ніякого копа. Тільки неясні обриси, може, просто плід уяви, але найпевніше це щури. Полу дуже хотілося розслабитись.

О, яка ж довга ніч його чекає.


предыдущая глава | Мізері | cледующая глава



Loading...