на главную   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ 10

19 березня 1940 року, 13 год. 30 хв.

Москва, Кремль


Берія приїхав у Кремль о пів на другу. Зайшов у під’їзд будівлі, де знаходився робочий кабінет Сталіна. Піднявся ліфтом. Кивнув охоронцю, що став у струну. «Здравія бажаю, товаришу Берія!»

Охорона резиденції Сталіна не була підпорядкована Берії. У Кремлі нею завідував комендант Кремля Петро Косинкін, підпорядкований Сталіну особисто.

Коридор було заслано червоною килимовою доріжкою. На дверях — жодної таблички. Берія увійшов у перші й потрапив у величезну приймальню.

За столом сидів особистий секретар Сталіна Олександр Поскрьобишев у сіро-зеленому френчі. Він здавався крихітним з огляду на величезні розміри кімнати.

— Доброго дня, Олександре Миколайовичу, — ввічливо, на межі з догідливістю, привітався Берія.

Той беземоційно кивнув на привітання. Буркнув:

— Добридень. Чекайте. Йосип Віссаріонович скоро буде.

Олександр Поскрьобишев очолював особливий сектор — особисту канцелярію Сталіна, не підзвітну ні НКВС, ні навіть ЦК. Вона контролювала всіх, хто працював у Кремлі. Її ж не контролював ніхто.

Поскрьобишев ненавидів Берію. Хоча б через те, що той заарештував його дружину Броню. Броніславу. Поскрьобишев просив допомоги у Сталіна. Але той відмовив. Сказав: «НКВС просто так нікого не саджає. Моїх родичів он теж усіх пересаджали». І справді, майже всі родичі колишньої дружини Сталіна сиділи.

Після арешту Поскрьобишев залишився з двома доньками — меншій лишень 3 рочки. І все через цього упиря в пенсне із зовнішністю бухгалтера будтресту. Нічого, сволота, ще віділлються тобі сльози Броні Поскрьобишевої! Прийде час — підеш слідом за недомірком Колькою Єжовим! Подумав: ще й півроку не пройшло, як на цьому ж стільці, де зараз сидить Лаврентій Павлович Берія, сидів Колька Єжов. А де він зараз? Годує черв’яків у безіменній могилі на Донському кладовищі, де ховають розстріляних у підвалах НКВС ворогів народу.

Близько другої задзвонив телефон на столі. Поскрьобишев узяв слухавку і, не повернувши голови у бік Берії, сказав: «Приїхав».

Коли на порозі з’явилася фігура головного особистого охоронця Власика, всі, хто був у приймальні, схопилися на ноги і виструнчилися.

Власик окинув їх задоволеним поглядом, наче вітали його особисто, і відступив убік.

Сталін, у своїй традиційній солдатській шинелі, з’явився на порозі. Привітався, махнувши усім рукою. Пройшов у кабінет.

Стіни кабінету були у світлих дубових панелях. Сам вибирав і колір, і дерево. Дуб — справжнє російське дерево. Ніяких грузинських кипарисів, ніякої екзотики. Він давно вважав себе росіянином. А грузинам симпатизував, може, на якусь дещицю більше, ніж нелюбим євреям. Від дверей до великого письмового столу вела така ж, як у коридорі, червона килимова доріжка. Над столом — портрет Леніна. Так і має бути. Ленін поряд з ним. Ленін і Сталін — це майже одне ціле. Партія Леніна—Сталіна. Геній Леніна—Сталіна. Заповіти Леніна—Сталіна. «Сталін — це Ленін сьогодні», — сказав Барбюс. Шкода цього красномовного французика! Обіцяв зняти фільм про великого Сталіна, а помер від пневмонії. Не склалося. Застудився у дорогій йому Москві й помер у кремлівській лікарні. Кажуть, багато пив на відкритті Сьомого конгресу Комінтерну. Потім заснув на лавці просто неба, як звичайний московський п’яничка. Тож не склалося.

Мабуть, року до 35-го він ще переймався тим, що думають про СРСР на Заході…

Трохи далі від портрета Леніна — портрети Маркса й Енгельса, карти СРСР і світу. Біля письмового стола — менший столик-етажерка з кількома телефонами. Під стіною — шкіряний диван і дві шафи. Зліва від входу — великий довгий стіл для засідань, покритий зеленим сукном, оточений важкими стільцями. Зелені штори, які щільно запинали вікна, наповнювали кабінет тьмяним зеленуватим світлом.

Сталін зняв шинель й акуратно повісив у шафу. Кинув поглядом на стіл.

На столі лежала фотокопія сторінки з Повного зібрання руських літописів, виданого в 1904 році. Те, що він наказав знайти Власику. Добре працює Поскрьобишев, пунктуально. Чомусь завжди порівнював себе з Іваном Грозним. І жорстокість свою виправдовував жорстокістю Грозного. Вважав його першим справжнім творцем держави. Себе ж вважав рівним йому. Сів у крісло, підніс аркуш до очей:

«У результаті кримсько-татарського набігу 1571 року були розорені російські землі й спалена Москва. Іоанн за тиждень до того, як хан перейшов Оку, покинув військо й утік углиб країни — в Ростов. Переможець надіслав до нього насмішкувату грамоту:

«Палю й пустошу все. Я прийшов на тебе, місто твоє спалив, хотів вінця твого й голови; але ти не прийшов і проти нас не став, а ще похваляєшся, що московський государь! Були б у тобі сором і честь, так ти б прийшов проти нас і стояв».

Іван відповідав: «Якщо ти гніваєшся за Астрахань, то ми Астраханню прагнемо тобі поступитися».

До татарських послів він вийшов у брудному одязі з мішковини, сказавши їм: «Бачите, у чому я? Таке зі мною хан зробив! Моє царство і столицю спалив, скарбницю забрав, дати мені йому нічого».

Сталін подумав: «Так буде і з тобою, якщо дозволиш фюреру обвести себе навколо пальця. Столицю твою зруйнують. А тебе в одязі з мішковини провезуть у клітці розореними вулицями». Хвилин десять вдивлявся у ці рядки і нарешті взяв телефон.

— Нехай зайде Берія.

Поскрьобишев кивнув Берії: «Лаврентію Павловичу, товариш Сталін чекає на вас».

Берія увійшов у кімнату охорони. Власик сидів у кріслі біля входу в кабінет генсека.

— Здравія бажаю, Миколо Сергійовичу.

Батька Власика звали Сидором, але «Сидорович» не подобалося Власику, і він став Сергійовичем. Власик був малограмотною людиною. Сталін взяв його до себе ще солдатом під час оборони Царицина. Відтоді той був охоронцем, порученцем, служкою.

Власик формально був підлеглим Берії, але не встав, коли той наближався. Сидів, розвалившись, біля входу до святая святих — кабінету генсека, і ледь кивнув: «Бажаю здоров’я». Цю неповагу Берія поза увагою не залишив. Нічого, настане час — будеш уставати й козиряти.

Сталін стояв біля карти СРСР, яка висіла на дальній стіні поряд з вікном. Зеленувате світло, що пробивалося крізь штори, згладжувало глибокі віспини на його обличчі й зморшки біля очей.

— Здравія бажаю, Йосипе Віссаріоновичу!

Сталін не подав руки, замість привітання тільки кивнув — поганий знак. Здоровою рукою вказав Берії на один з двох десятків стільців навколо столу для засідань. Сам ходив туди-сюди килимовою доріжкою, тримаючи у лівій, хворій і зігнутій у лікті руці люльку. Всі наближені знали, що у товариша Сталіна рука хвора тому, що він у дитинстві потрапив під фаетон. Насправді ж той фаетон проїхав йому по нозі, скалічивши кілька пальців. Це каліцтво бачили тільки його дружини і коханки. Він навіть під час улюбленого відпочинку в Сочі ніколи не купався у компанії соратників чи навіть охоронців. Тільки сам. А в лівій руці у нього від народження були атрофовані ліктьовий і плечовий суглоби. Але вождь не може бути калікою від народження! Тому, за офіційною версією для найближчого оточення, обох каліцтв завдав клятий фаетон. Для широкого загалу ця інформація була під табу. В зігнутій руці у вождя завжди люлька або ж рука, закладена за обшлаг френча.

Берія нервово мовчав, чекаючи на запитання. Сталін довго ходив мовчки, нарешті сказав:

— Так які спільні з німцями офіційні заходи проводяться в Москві, товаришу Берія? — говорив повільно, як завжди, ніби обдумуючи кожне слово.

— Із більш-менш серйозних тільки виставка німецьких художників, — браво відрапортував той.

І відразу зіщулився, побачивши, як обличчя генсека посіріло, а кошлаті брови насупилися:

— Лаврентію, ти ідіот, нікчема, брудний черв’як! — Сталін долонею правої руки вдарив по столу, люлька, яку він впустив, відлетіла на середину стола. — Скільки їх?

— Кого, товаришу Сталін?

— Художників! — майже крикнув Сталін.

— Близько тридцяти, — Берія був ошелешений цим незрозумілим йому спалахом гніву.

— Тридцять! Цвіт німецької нації! Де вони живуть?!

— Хто, товаришу Сталін? — думки Берії через крик Сталіна почали рухатися повільніше.

— Німецькі художники, делегація, твою мать!

— У готелі, — Берія зіщулився ще сильніше, все ще не розуміючи причину гніву вождя.

— Виставити охорону! І якщо хоч одна волосина впаде з якогось німецького художнього світила, я тебе розстріляю. І посиль охорону німецького посольства.

— Кобо, з посольством я згоден, але що таке якісь художники?.

Сталін уважно подивився на Берію. Він вирішив не говорити Берії про інформацію, яку зранку отримав від Молотова, про можливий напад на делегацію німецьких художників. НКВС має сам добувати інформацію. Тоді він зможе порівняти її з інформацією Наркомінсправ.

— Адольф сам вважає себе художником. Тобі, товаришу Берія, це, можливо, невідомо? Для нього «якийсь художник» дорожчий за Шуленбурга, — у голосі Сталіна була крига.



Розділ 9 | Війни художників | * * *