Польське підпілля супроти «українського питання»
У 1939–1941 роках радянським органам безпеки вдалося завдати польському підпіллю на південно-східних околицях II Республіки чимало влучних ударів, допровадивши його до цілковитого паралічу. Однак, після початку німецько-радянської війни слідом за німецькими окупантами на цих теренах з’явилися спеціальні групи Спілки Збройної Боротьби (далі — СЗБ) із завданням відновити зруйновану радянською владою конспірацію. В 1942 році польське підпілля мало вже міцні структури. На Волині діяла автономна Округа Армії Крайової (що прийшла на зміну СЗБ), натомість у Східній Галичині існував Львівський Район АК, який складався з трьох Округ: Львівської, Тернопільської та Станіславської. З даних за 1944 рік відомо, що у Волинській Окрузі лише в 27-й Волинській піхотній дивізії налічувалося близько семи тисяч вояків. У березні 1944 року Тернопільська Округа налічувала 12 340 вояків, друга за чисельністю Львівська Округа — 10 600 вояків, а в Станіславській Окрузі на той час було 3 840 вояків. Разом у всій Східній Галичині це давало би 26 780 осіб.
СЗБ-AK від самого початку свого існування готувалася до загального повстання. Воно мало спалахнути тієї миті, коли під ударами союзників виразно дасться взнаки розклад німецької армії, а ще ліпше — держави. Основний збройний удар мав би бути завданий на центральних польських землях, де сили Армії Крайової (далі — АК) були найпотужнішими. Для польського підпілля на сході передбачалася допоміжна роль. Оскільки очікувалося повторення ситуації 1918 року — згідно з цією концепцією Німеччина мала б зазнати поразки на заході, а на сході до кінця утримувати військову перевагу, — загони АК на Кресах мусили в такому разі передусім заблокувати змогу перекидати німецькі війська зі Сходу на Захід, влаштовуючи диверсії на залізничних шляхах. Іншим важливим завданням був опір можливим «українським диверсіям», себто спробі створення Української держави в кордонах II Республіки.
Українців у польських планах розглядали як потенційного, небезпечного супротивника. У листопаді 1941 року вважалося, що для більшості з них поляки «є найближчим і найгрізнішим ворогом. Німці можуть піти — поляки зостануться»[46]. Як писав генерал Стефан Ровецький «Ґрот»:
Зазнаючи краху, німці, якщо не укладуть союзу з Комінтерном, то нададуть допомогу українському самостійницькому рухові як своєму природному союзникові проти Польщі, а передовсім українці вчинять спробу створити свою незалежну державу, причому захочуть охопити нею Східну Малопольщу, Волинь і Полісся, загалом — до лінії Західного Бугу та Сяну[47].
Керівництво польського підпілля також непокоїлося тим, що польсько-український конфлікт може бути представлений «ворожою нам пропагандою, як нова «загарбницька війна»»[48].
На думку Ровецького, у першій фазі повстання, коли поляки були би зв’язані боротьбою проти німців, українські сили мали б цілковиту перевагу над місцевими загонами АК, які б спіткали «труднощі» в «боротьбі за Львів». Апріорі передбачалося, що оборона Львова мусила би потривати «довго, може навіть, кілька тижнів, перш ніж із Вітчизни вирушить підкріплення як організована військова операція»[49]. Підкріплення для АК у Львові мало, отож, надійти допіру після оволодіння повстанцями Великопольщею, Сілезією та Помор’ям. З базових позицій в околицях Ярослава, Перемишля та Сяніка у напрямку Львова планувався удар Підокруги АК Ряшів. З іншого боку, з району Томашіва Люблінського наступальні дії мали розпочати сили Люблінської Округи АК. Поляки також шукали союзників серед угорців, зацікавлених, щоб Східна Галичина увійшла до складу Польщі. В Угорщині з інтернованих там польських солдатів планувалося утворити принаймні одну дивізію та перекинути її після початку повстання до Львова.
Плани повстанців також передбачали дії, покликані запобігти українській ірреденті. В інструкції за жовтень 1942 року читаємо:
З метою запобігання або затримки можливого виступу українців слід усіх їхніх провідників знешкодити або в будь-якому разі, ізолювати. Підрозділи з сільських місцевостей повинні доправити їх до міських центрів як заручників[50].
При підготовці планів протинімецьких диверсій було рекомендовано здійснювати їх принаймні за п’ять кілометрів від людських поселень, особливо тих, де мешкали поляки. Диверсійні групи під час операцій були зобов’язані спілкуватися виключно українською мовою. Йшлося про те, щоб німці, переконані, ніби мають справу з українцями, спрямовували репресії проти них.
У січні 1943 року генерал Ровецький обмежив повстанську операцію Львовом і його околицями, бо вважав, що тільки там вона має реальні шанси на успіх. Якби трапився український виступ, Львів слід було опанувати силоміць. Рішення про початок повстання комендант Округи мав прийняти самостійно. Завдяки цьому зростали шанси випередити виступи українців. Проте Ровецький рекомендував розпочати боротьбу «навіть тоді, коли нам не вдасться випередити українців, і навіть тоді, коли через нестачу сил доведеться обмежитися частиною міста, а навіть кількома вулицями чи будинками»[51]. Пізніші оперативні плани передбачали опанування насамперед західної частини міста й терену в напрямку Львів-Перемишль, щоб полегшити прибуття підкріплення з Підокруги АК Ряшів. У другу чергу мала бути очищена дорога на Раву-Руську — Томашів Люблінський, якою могла прийти допомога з Люблінської Округи АК. Водночас солдати з Округ Тернопіль і Станіслав мали здійснювати диверсії з прикриття повстання та організовувати самооборону польського населення.
У квітні 1943 року були опрацьовані повстанські плани для Волинської Округи АК. Головні зусилля, з огляду на слабкість польських сил, слід було зосередити у західній частині Волинського воєводства. Планувалося утворити кілька мостових плацдармів на Західному Бузі, щоб підтримувати зв’язок з Люблінською АК. Польські сили у східних повітах Волині мали завдання охороняти терен і захищати населення. У разі, якби не було змоги досягти поставлених цілей, тамтешні підрозділи АК мали відступити на визначені терени концентрації в західних повітах Волині.
Польське підпілля також не відмовлялося від політичних заходів. Генерал Ровецький був прибічником переговорів з українськими колами, сподіваючись здобути їхню підтримку. Він тиснув на польське керівництво у Лондоні, щоб воно вжило заходів для нормалізації польсько-українських відносин і таким чином полегшило ведення переговорів із українцями на Волині та в Галичині. Генерал вважав, що еміграційний уряд повинен виступити із заявою, де виразно йшлося би про зрівняння національних меншин у правах із іншими громадянами Республіки (читай: поляками) після здобуття незалежності.
Наприкінці 1943 року, після того, як СРСР розірвав дипломатичні відносини з польським урядом, і враховуючи перемоги, здобуті Червоною Армією, незалежно від плану повстання, був підготований проект посиленої диверсійної операції за кодовою назвою «Буря». Під час наближення фронту польські підрозділи мали розпочати напади на німців, опановуючи, наскільки це можливо, міста й значні ділянки території. Йшлося про те, щоб супроти наступаючих радянських військ виступити в ролі господаря. Таким чином еміграційний уряд прагнув продемонструвати свою силу, а на Кресах — ще й приналежність цих територій до Польщі.
Полем для поточного польсько-українського суперництва стала цивільна адміністрація, підпорядкована німецькій владі. З’ясувалося, що до створюваної німцями адміністрації можуть потрапити чимало поляків. Звіт підпілля з цього приводу повідомляв: «Брак [...] відповідної кількості фахових сил призводить до того, що поляків беруть на всі посади, на залізниці, в податкових органах, кримінальній поліції більшість посад заповнені поляками»[52]. Масштаби польської присутності на посадах у адміністрації були настільки значними, що «Biuletyn Informacyjny» № 44 за 29 листопада 1942 року задоволено констатував: «Сьогодні вже можна зафіксувати явище витискання українців польським елементом, який переважає їх фаховою підготовкою та спритністю»[53].