home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


«Не тільки поляки, а й німці почнуть бояться нас»


Після арешту Бандери ОУН-Б очолив як виконувач обов’язків провідника Микола Лєбєдь. Восени 1941 року йому вдалося організувати першу конференцію ОУН-Б (між II і III Зборами), покликану розробити нову стратегію дій. Учасники, мабуть, перебували під враженням від успіхів німецьких військ, які в той час наближалися до Москви. Переважала думка, що III Райх здобуде чергову перемогу. Було вирішено, що почати в цей момент боротьбу проти німців — означає лише знекровити ОУН, тому членам організації наказали знову перейти в підпілля та вести пропагандистсько-організаційну діяльність.

Особливе значення бандерівці надавали проникненню в допоміжну поліцію. Служба в ній давала шанс для військового вишколу значної кількості молодих людей. Уже тоді, либонь, виник намір «у відповідний момент» завдяки довіреним особам узяти її під контроль.

На початку 1942 року кур’єр Центрального Проводу Євген Стахів отримав від заарештованого Бандери листа, адресованого Лебедю. Бандера радив ОУН «не провадити ніяких акцій проти німців» і «якось направити українсько-німецькі стосунки»[54]. Важко сказати, чи той лист зміг вплинути на рішення другої конференції ОУН-Б на початку 1942 року. Під час тієї зустрічі було обрано новий склад Центрального Проводу ОУН-Б. Провідником Східної Галичини став Михайло Степаняк «Лекс», натомість керувати ОУН-Б на Волині та Поліссі було довірено Дмитрові Клячківському «Климові Савуру».

Порівняно з попередньою нарадою, істотно змінилася оцінка ситуації. Діячі ОУН тепер вважали, що німці далебі переможуть на Сході, але програють війну із західними союзниками. В дискусії оунівці розглядали різні сценарії подій та можливої поведінки. Цікаво, що обговорювався також варіант, коли Німеччина, програючи союзникам, утворить Українську державу на чолі з Бандерою та Стецьком. У такій ситуації було вирішено «формально» відмежуватися від німців, щоб не ускладнювати потенційних контактів із англійцями.

У прийнятих і опублікованих ухвалах бандерівці висловилися «за злагіднення польсько-українських відносин»[55]. Утім, відзначено, що порозуміння можливе тільки «на плятформі [...] визнання та панування права українського народу на Західно-Українських Землях» і заявлено, що «одночасно продовжуємо боротьбу проти шовіністичних настроїв поляків», себто їхнього прагнення відновити довоєнний східний кордон. Зі сформульованого подібним чином тексту випливало, що кожен поляк, котрий не визнає визначеного ОУН польсько-українського кордону, автоматично стає «шовіністом», адже було відомо, що таке рішення одностайно відхиляють усі польські політичні партії.

ОУН-Б також оголосила боротьбу «проти антиукраїнських інтриг та спроб поляків опанувати важливі ділянки господарсько-адміністративного апарату Західно-Українських Земель коштом відсторонення українців»[56]. Таке, здавалося б, тривіальне формулювання показує наскільки неприязно українське підпілля стежило за процесом переймання посад у німецькій адміністрації поляками. Тому ОУН вирішила влаштувати у Львові в 1942 році низку нападів на німецькі товарні склади таким чином, щоб відповідальність за це впала на поляків — під час цих нападів при зв’язаних вартових розмовляли лише польською мовою. Також нападники залишали листівки з гаслами польською мовою на зразок: «Ми теж люди, і теж хочемо жити!» чи: «Геть Гітлера, хай живе Польща!» 11 листопада 1942 року українці розкидали Львовом листівки польською мовою із закликом до повстання. Підпільники сподівалися, що внаслідок цієї та попередніх провокацій на поляків чекають німецькі репресії. Німці, однак, викрили справжніх авторів листівок, і від арештів постраждали українці.

Нацисти уважно стежили за діяльністю, як вони її називали, «Bandera-Gruppe». Їхньої уваги не міг оминути той вплив, який ОУН-Б користувалася в допоміжної поліції та адміністрації. У січні 1942 року в Клевані була заарештована група поліцаїв, пов’язаних із бандерівцями. У березні дванадцять бандерівців були заарештовані в Житомирі. 25 липня того ж року німці застрелили в Києві на вулиці Дмитра Мирона «Андрія». В листопаді 1942 року ґестапо провело низку арештів у Німеччині, затримавши двісті десять бандерівців у Берліні, Ляйпциґу, Ганновері, Гамбурзі та Потсдамі. Того ж року був схоплений і закатований у в’язниці Іван Климів, котрий у 1941 році командував підрозділами ОУН-Б у Східній Галичині.

Попри арешти ОУН-Б продовжувала організаційну, пропагандистську та вишкільну працю, а до її лав вступили сотні нових членів і прихильників. Бандерівські агітатори працювали в багатьох селах на Волині. Основним предметом занять було вивчення націоналістичного декалогу. Також тривала військова підготовка, проте бандерівці неохоче ставилися до створення партизанських підрозділів. Уважалося, що партизанський рух матиме для українців тільки криваві жертви, і ним скористаються виключно «агенти Сталіна й Сікорського». Провідник ОУН-Б на Волині Дмитро Клячківський («Охрім», «Клим Савур») видав у 1942 році інструкцію, в якій наказав внутрішньо консолідуватися й закликав не дати спровокувати себе до відкритої боротьби, — таким чином він намагався заспокоїти щоразу войовничіше налаштованих рядових бойовиків організації.

Однак восени 1942 року стало очевидно, що цього курсу не вдасться утримати. У терені дедалі частіше з’являлися групи радянських партизанів, водночас лісові загони створювали інші українські політичні угруповання. З-поміж останніх найважливішими були підрозділи Тараса Бульби-Боровця, пов’язаного з петлюрівським рухом. Боровець уже на межі 1941–1942 років офіційно вживав для іменування створених ним підрозділів назву УПА, безпосередньо апелюючи до антирадянського партизанського руху, що існував у двадцятих роках. Він хутко здобув популярність, так само, як і керована ним УПА. Мельниківці також почали створювати на Волині власні лісові загони. Українська молодь поривалася до відкритих збройних дій, тому підтримка бандерівців почала слабнути. Щоразу частіше пропагандистів ОУН-Б зневажливо називали «апостолами», тобто тими, хто вміють тільки балакати...

Тож не дивно, що на проведеній у Львові в жовтні 1942 року конференції військових референтів ОУН усі учасники погодилися, що слід утворювати власну армію. Під час обговорення поручник Василь Івахів («Сом», «Сонар») сказав: «Давайте створимо повстанчу армію! [...] Будуть збройні сили, тоді не тільки поляки, а й німці почнуть бояться нас»[57]. Врешті-решт, під час наради було створено робочу групу, якій доручили підготувати докладні плани створення власних збройних сил і майбутніх повстанських дій. Ці плани були представлені на зустрічі у грудні. В опрацьованих сценаріях дій не виключалася й боротьба проти всіх ворогів одночасно, у тому числі СРСР, Польщі та Угорщини. Комісія також розмірковувала над тим, як у разі спалаху повстання слід поводитися з етнічними меншинами. Стосовно росіян було вирішено, що вони схильні до асиміляції, й тому варто ліквідувати лишень комуністичних активістів. Гірша доля очікувала євреїв, котрих «не слід знищувати, але виселяти їх з України, давши їм змогу дещо вивезти з майна. Рахуватися з ними треба, бо вони мають великий вплив в Англії та Америці». Щодо поляків було вирішено «всіх виселити, давши їм змогу взяти з собою, що вони хочуть, позаяк їх також захищатимуть Англія та Америка. Тих же, котрі не схочуть виїжджати — знищувати». Бандерівці мали твердий намір ліквідувати за день до оголошення мобілізації так званих чинних поляків, себто осіб, пов’язаних із підпіллям, тих, хто мав значний суспільний авторитет, будучи природним лідером місцевих громад. Подібна доля мала спіткати вірмен, котрих слід було «трактувати так само, як і євреїв, беручи до уваги, що вони віддані люди Росії»[58]. Натомість, вирішено було залишити в спокої решту національних меншин, у тому числі угорців, чехів і румунів.

У результаті нарад бандерівці вирішили розпочати створення партизанських загонів, тобто Військових Відділів ОУН. У повстанських планах бандерівці завше брали до уваги батальйони «Нахтіґаль» і «Роланд». Обидва підрозділи після переформування в 201 поліцейський батальйон були скеровані до Білорусі. Посади командирів рот у цьому батальйоні посіли Роман Шухевич і Василь Сидор. Українців використовували в антипартизанських операціях і, мабуть, також під час пацифікацій. Утім, терени діяльності батальйону були сильно насичені радянськими партизанами. 29 вересня 1942 року в засідку до них потрапив взвод Романа Кашубинського — загинули всі двадцять шість осіб. Після цієї поразки службовці 201 батальйону зрозуміли, що подальша служба на німецькому боці призведе лише до знекровлення в сутичках із радянськими партизанами.

У середовищі бандерівців наприкінці 1942 року виник задум вивести 201-й поліцейський батальйон на Волинь і власне на його базі розпочати створення партизанських загонів. Проте, незрозуміло, чому цього не трапилося. Микола Лєбєдь, щоправда, наказав батальйонові йти до лісу, але той наказ так і не був виконаний. Роман Шухевич пояснював, що наказ він отримав уже тоді, коли підрозділ був розформований. Цей випадок обтяжив стосунки між Лебедем і Шухевичем, оскільки перший не повірив такому поясненню. Схоже, не без підстав — керівництво партизанським рухом на Волині, звісно ж, не було найбільшою мрією службовців батальйону, вихідців із Галичини, і безумовно завадило би Шухевичу в боротьбі за лідерство в організації.

Українці, замість дезертирувати до партизанів, після закінчення річного контракту просто гуртом відмовилися продовжити його. Не можна сказати, щоб через це їх спіткали якісь серйозні репресії. Німці відіслали їх групами до Галичини та відпустили додому. Натомість, офіцерів умістили під домашнім арештом та наказали регулярно відмічатися в ґестапо. Отож, не дивно, що значна частина «легіонерів» — старшин і підстаршин — доволі хутко опинилася в підпіллі ОУН. Серед них були Роман Шухевич і Василь Сидор.




Польське підпілля супроти «українського питання» | Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр. | УПА Бандери — перша збройна операція