home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Український план «усунення» поляків


Попередні плани ОУН передбачали усунення з майбутньої Української держави поміщиків і тих поляків, які оселилися на Волині та в Східній Галичині після 1918 року. При цьому націоналісти недвозначно натякали, що не заперечуватимуть проти «спонтанних» селянських самосудів. Крах Польщі в 1939 році відсунув польське питання в політиці ОУН на другий план. Єдиною перешкодою на шляху до створення незалежної української держави був СРСР, тому поляки з «окупантів» стали «ворожою» меншиною. Засновки національної політики ОУН-Б зразка 1941 року, себто практично уряду Стецька, передбачали винищення польської інтелігенції, примусову асиміляцію сільського населення та виселення решти поляків. Легко зауважити, що ці плани опосередковано були інспіровані німцями. Бандерівці виразно прагнули для поляків, котрі мешкали в Східній Галичині та на Волині, а мабуть і на Замойщині та Перемищині, такої ж долі, яка спіткала польське населення на територіях, включених до Райху. Нагадаймо, що на межі 1939 і 1940 років німці замордували в Померанії та у Великопольщі кількадесят тисяч поляків (переважно представників інтелігенції), а далі кількасот тисяч вигнали з цих теренів до Генерального губернаторства, а частину з-поміж тих, хто залишився, змусили вписатися до німецького національного списку. Українські націоналісти прагнули скопіювати ці дії на «українських етнографічних землях».

Утім, арешти 1941 року та політика III Райху щодо українців дали діячам ОУН нагоду втямити, що ситуація значно складніша, ніж вони досі вважали. В 1942 році серед бандерівців почало зростати переконання, що Німеччина виграє війну на Сході, але програє на Заході. За таких обставин цілком реальним здавалося повторення сценарію 1918 року, себто початок наступної польсько-української війни за Львів, яку бандерівці не лише були готові розв’язати, а й прагнули перемогти в ній за будь-яку ціну. Про неприязнь до поляків, яка панувала в українському середовищі, свідчать бодай слова Василя Мудрого. 2 вересня 1939 року він як посол виголосив у Сеймі Польської Республіки декларацію про лояльність, натомість у 1943 році писав на сторінках бандерівського журналу «Ідея і чин»:

Коли б поляки бажали спільними силами відбудувати Польщу й Україну [...], тоді можна б з ними поважно на цю тему говорити. Але річ в тому, що таких поляків нема. [...] Вихід простий! Пактувати з поляками [...] тільки тоді, коли в наших руках є щонайменше така сила, як у них. Тільки тоді вони будуть поважати наше право на життя [у вільній державі — Ґ. М.][92].

Установки, визначені бандерівцями в 1942 році, демонструють, на перший погляд, суперечливий образ намірів цієї групи. З одного боку, в ухвалах, прийнятих у квітні 1942 року на II конференції ОУН-Б, було заявлено про готовність до пошуку компромісу з поляками, а водночас оголошено, що вони конче мусять визнати українські права на Волинь і Галичину. З іншого боку, наприкінці 1942 року військові референти ОУН-б вирішили, що в момент початку «повстання» слід виселити (а властиво, вигнати) поляків і євреїв під загрозою смерті з усіх земель, які націоналісти вважали українськими. Здається, що позірна суперечливість цих двох документів означала лише намір провадити різноспрямовану політику. Керівництво ОУН-Б усвідомлювало, наскільки малоймовірним є те, що польський уряд погодиться на будь-які територіальні зміни, зокрема супроти тих українських верств, які не відігравали на міжнародній арені найменшої ролі. З польської точки зору, основну загрозу для східних земель Другої Республіки становили радянські претензії. Отже, слова про бажання порозумітися з Польщею слід сприймати, як пропагандистську гру, розраховану на створення позитивного враження у західної громадської думки. Звісно, планувалися переговори з польським підпіллям, але таким шляхом не сподівалися досягти чогось значного. Тому водночас було вирішено проводити політику доконаних фактів і заздалегідь «усунути» польське населення зі спірних територій, щоб напередодні потенційних мирних переговорів на міжнародній конференції терен був етнічно чистим. Націоналістичний символ віри, згідно з яким майбутня Україна мусить бути моноетнічною державою, лише утверджував бандерівців у цьому намірі.

«Виселенням» і фізичною ліквідацією «чинних» поляків, тобто осіб, наділених суспільним авторитетом, мала, в принципі, займатися жандармерія, а в окремих випадках — Служба Безпеки ОУН. Було заборонено використовувати для подібних заходів вояків новоствореної армії. Це може означати, що всю операцію трактували як суто поліцейську, а не військову (врешті-решт, як відомо, цей замір виявився нереальним, і для проведення антипольської акції довелося масово залучити підрозділи УПА).

Перебіг перших операцій УПА у Володимирці та Парослі виразно відходив від принципів, затверджених на нараді крайових військових референтів ОУН-Б. Коли в березні 1943 року бандерівці згідно з ухвалами III конференції почали на Волині широкомасштабні партизанські операції, вони супроводжувалися численними вбивствами поляків. І якщо убивства, скоєні поліцаями-дезертирами, можна визнати згідними з інструкціями конференції військових референтів, то наступні напади на польські села в східних повітах Волинського воєводства — вже ні. Тим більше, що на Волині дуже рідко й лише на певних теренах з’являлися українські листівки, які б закликали поляків до виїзду. За словами Зенобіуша Яніцького, їх розкидали, зокрема, в квітні 1943 року напередодні Великодня, на дорозі з Ківерців до Тростянця. Їх зміст Яніцький цитує з пам’яті:

Постала Українська Повстанська Армія, яка боротиметься за волю України, а ви, ляхи, утікайте, поки широкі шляхи, на мазурські піски, а на святого Марка останеться поляків горстка[93].

За повідомленнями польського підпілля, один із командирів УПА так оцінював ситуацію:

1 березня 1943 року ми розпочинаємо збройне повстання. Це воєнна операція, і як така, вона спрямована проти окупанта. Проте нинішній окупант є тимчасовим, тому не слід марнувати сили в боротьбі з ним. Властивим окупантом є той, який надходить. Коли йдеться про польське питання, то це не військова проблема, а проблема меншини. Ми вирішимо його, як Гітлер єврейське питання. Хіба що, заберуться самі[94].

Ці слова, схоже, зміцнюють певність, що на волинське керівництво вплинув Голокост євреїв. Він показав (як і в попередні радянські депортації), що можна цілковито усувати цілі групи людей. «Розв’язання єврейського питання», мабуть, породжувало спокусу провести аналогічну акцію щодо польського населення. Тим більше, що членами ОУН-Б були багато поліцаїв, котрі брали участь у знищенні єврейського населення, а відтак «досвідчених» у проведенні етнічної чистки.

Тож, здається, власне під впливом Голокосту керівництво ОУН-Б на Волині вирішило з власної ініціативи «нагнути» і без того жорстокі доручення щодо примусового виселення поляків, і просто вимордувати усе польське населення, не «бавлячись» у поширення листівок із вимогою виїзду. Якщо ця гіпотеза вірна, то відповідне рішення було прийняте, найправдоподібніше, трьома особами: провідником Волинської ОУН-Б Дмитром Клячківським «Климом Савуром», військовим референтом ОУН-Б Василем Івахівим «Сомом» і командувачем силами ОУН-Б й УПА на Північно-Східній Волині Іваном Литвинчуком «Дубовим», в зоні відповідальності котрого й було зафіксовано перші масові вбивства польського населення. Про останнього Степан Янішевський, провідний діяч ОУН на Волині, сказав на допиті, що той був «одним з ініціаторів і найактивнішим організатором розправи з польським населенням», і «неодноразово нахвалявся своїми «заслугами» в винищенні поляків»[95].

Волинські бандерівці спочатку мали намір слідувати вказівкам Центрального Проводу й попри все трактували антипольську акцію, як другорядну (це не змінює того факту, що від початку кількість нападів на поляків була більшою, ніж на німців). Поляків «виселяли» зі східних повітів Волині, трактуючи ці операції, як «поліцейські», або поєднуючи їх — як-от у Яновій Долині — з атаками на німців. Правдоподібно, що допіру після того, як німецькі сили були загнані до «опорних пунктів», виникла спокуса вчинити тотальну етнічну чистку на усій Волині. Якщо взагалі бандерівське керівництво мало спочатку бодай якісь сумніви щодо розширення антипольської акції, то їх розвіяли наслідки вчиненого. Трапилася парадоксальна ситуація: операції УПА змусили вціліле польське населення творити бази опору або тікати під опіку німецьких гарнізонів і радянських партизанів, а це породжувало в місцевих українців враження, буцім звинувачення в колаборації з німцями та радянськими партизанами на адресу поляків мають рацію. Тим паче, на місці дезертирів із української поліції з’явилася польська поліція, яку німці, як уже йшлося, використовували для проведення кривавих антиукраїнських операцій. Бандерівці намагалися скористатися цією ситуацією, щоб здобути повну підтримку української громади Волині для своїх планів деполонізації регіону. При цьому вони представляли себе в ролі захисників від «польського терору».

Важливим аргументом на користь спрямування більшості атак УПА проти поляків міг стати брак зброї та досвіду бандерівських партизанів. Адже для винищення польського населення не потрібно значної кількості зброї та боєприпасів. Натомість, партизанські підрозділи здобували шанс насолодитися перемогою: жорстокою та кривавою, а однак перемогою. Крім того, антипольська акція могла сприяти бандерівцям у здобутті широкої суспільної підтримки, адже була пов’язана з привласненням майна. А подібні ситуації завжди визволяють у певній групі осіб жадобу легкої наживи та пограбування.

Якщо застосування досвіду винищення євреїв для дій проти поляків у Сарненському та Костопільському повітах було витвором колективного керівництва, то рішення завдати масового удару в польські скупчення на Західній Волині, де раніше масові вбивства майже не траплялися, прийняв уже самотужки Дмитро Клячківський «Клим Савур». У період між березнем і травнем 1943 року він із одного з-поміж кількох лідерів українського підпілля став раптом найважливішим партизанським командиром на Волині. Смерть Василя Івахова зумовила, що ніхто в бандерівській ієрархії на Волині не міг підважити його позиції. Труднощі зі зв’язком із керівництвом у Галичині (де, окрім того, власне тривала внутрішня боротьба за лідерство) давали йому, натомість, значну свободу в прийнятті рішень.

У червні 1943 року «Клим Савур» віддав командирам УПА у західних повітах Волині офіційний наказ стосовно долі поляків. Цей факт підтверджують зізнання одного з локальних командирів УПА Юрія Стельмащука «Рудого». Він, зокрема, сказав на допиті:

У [...] червні 1943 року в Колківському лісі зустрівся я з Климом Савуром, заступником голови ставки Головної команди Андрієнком. Савур дав мені наказ знищити всіх поляків Ковельської округи. [...] Не виконати наказ я не мав права, а виконувати не дозволяли особисті переконання. Я звернувся до Андрієнка. Андрієнко сказав мені, що це вказівки не з центру, що це перекручування на місцях [виділення моє — Ґ. М.][96].

Стельмащук у цій ситуації намагався апелювати безпосередньо до провідника ОУН-Б Миколи Лебедя. У спеціальному листі, датованому 24 червня 1943 року, читаємо:

Друже Рубан! Передаю до твого відома, що у червні 1943 р. представник центрального Проводу, командир УПА — Північ «Клим Савур» передав мені таємну постанову у справі цілковитого, загального, фізичного знищення польського населення[97].

Не відомо, чи Стельмащук отримав бодай якусь відповідь (це дуже сумнівно, адже Лебедя саме зняли з посади), але можна мати певність, що в кінцевому підсумку наказ він виконав.

18 травня 1943 року «Клим Савур» видав відозву до польського населення, в якій усю відповідальність за загострення міжетнічних взаємин на Волині поклав на поляків, звинувативши їх у вступі до підпорядкованої німцям поліції. Відозва містила такий заклик: «Поляки! Опам’ятайтеся! Повертайтеся додому. Ті, котрі зараз служать і допомагають німцям, ще можуть повернутися [на слушний шлях — Ґ. М.], але завтра буде пізно!»[98].

На перший погляд, та відозва може свідчити, що бандерівці прийняли рішення про антипольську акцію допіру під впливом дій польської допоміжної поліції[99]. Проте, така інтерпретація відозви помилкова. В цій гіпотезі зовсім не беруться до уваги знані нам плани «виселення» поляків, підготовлені ОУН-Б задовго до появи на Волині формувань польської поліції. Крім того, не менш важливо, що вона не враховує вбивств польського населення в лютому-травні 1943 року, а отже, в період до оприлюднення відозви «Клима Савура».

Насправді ж, звернення Клячківського до поляків мало виключно пропагандистський характер. Ми можемо зі значною мірою ймовірності припустити, що день появи відозви — це момент, коли прийняте остаточне рішення про розширення сфери антипольських чисток. Відозва була покликана представити жертв винуватцями власних проблем, а злочинців, натомість, показати народними месниками, які запроваджують новий, справедливий лад.

Тут ми торкаємося ще одного проблемного питання. Іноді події на Волині намагаються представити як стихійний народний бунт, породжений багатолітнім польським пануванням. Промовисто це сформулював останній командувач УПА Василь Кук:

В початковий період то не УПА ініціювала антипольську акцію, ми мали справу зі спонтанними діями українського населення. [...] В першій фазі конфлікту на Волині мали місце не бойові операції партизанів, скеровані проти поляків, а дії часто озброєної сокирами, косами, вилами української людності. То була селянська помста за роки образ і принижень. Коли з’ясувалося, що ми не забороняємо селянам подібних дій проти поляків, вони набули масового характеру[100].

Однак аналіз подій не підтверджує цієї версії. Немає жодного сумніву, що вже перше масове вбивство польського населення в селі Парослі мало організований характер і було справою рук бандерівської ОУН. Подібним чином справа виглядає й у випадку всіх тих операцій, де ідентифіковано особи злочинців. Тим паче, дуже часто можна зауважити протилежну ситуацію, коли УПА мобілізувала місцеве населення до нападів на польські поселення. Наприклад, улітку 1943 року вояки УПА зібрали в селі Янівці чоловіків українського походження віком від шістнадцяти до шістдесяти років, відвели їх до села Гай і там наказали вбити зігнаних уже над ямою поляків, погрожуючи смертю за невиконання наказу. Чоловіки ті не мали вогнепальної зброї, їх єдиним озброєнням були сокири та вила. Злочини, скоєні селянами подібним чином, найбільше жахали поляків. Безумовно, вони також урухомлювали «локальні ініціативи», які проявлялися в убивствах тих, хто намагався втекти від смертельної загрози. Тому з часом ми можемо фактично спостерігати випадки убивства поляків українськими селянами з власної ініціативи. Мабуть, цього б не трапилося без присутності та «заохочення» з боку УПА. Схоже, що метою українського підпілля була якомога численніша участь місцевого українського населення в нападах. Адже без активної участі місцевих мешканців годі було говорити про вибух такої очікуваної ОУН-Б національної революції.

У червні 1943 року «Клим Савур» оприлюднив відозву до українців. Її слід розглядати як продовження пропагандистської підготовки липневої операції масового винищення поляків. Відозва починалася від пластичного змалювання перебігу пацифікації українського села Дермань-Залужжя у травні 1943 року, приписуваної польській поліції. Далі Клячківський звинувачував поляків у співучасті «у мордуванні і катуванні німцями українського населення» та співпраці з радянськими партизанами. В зверненні читаємо:

Тому, якщо на українських землях вибухне нова Гайдамаччина чи Коліївщина, то відповідальність за неї спадає цілковито й виключно на ті круги, що завели польську визвольну політику в протиукраїнський табір московського та німецького імперіялізмів і діють сьогодні на українській території [...] проти українського народу. Але нехай не забувають прислужники Москви й Берліну, що український народ уміє дати відплату![101]





Антипольська акція на Волині — початок ( березень-червень 1943 року) | Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр. | Антипольська акція на Волині — апогей різанини