home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


11–12 липня 1943 року


Операція ОУН-Б та УПА в західних повітах Волині мала охопити водночас — щоб заскочити поляків і запобігти можливим спробам опору — значно більше місць, у порівнянні з тим, що діялося раніше в східній частині регіону. Упродовж кількох останніх місяців підрозділи УПА на цій території зміцніли та набули значно більшого бойового потенціалу, ніж загони «Дубового» в березні-травні. УПА могла тепер також скористатися досвідом, набутим дезертирами з поліції. Дату виступу було призначено на неділю 11 липня, щоб «охопити» побільше поляків, масово присутніх на богослужіннях.

Згідно з планом, сотні УПА після мордування мешканців певного села мусили хутко пересуватися до наступного, щоб влаштувати чергову різанину. Завдяки цьому планувалося досягнути максимального шоку від несподіванки та звести до мінімуму шанси втечі. На місці побоїща залишалися тільки українські групи самооборони, покликані «зачистити» терен. Полякам, котрі намагалися уникнути смерті, не сприяла пора року. Хоча літні температури далебі дозволяли ночувати поза домом, але коротка липнева ніч не залишала полякам, буквально перетвореним на ловецьку дичину, надто багато часу, щоб втекти і сховатися під покровом темряви.

Підрозділи УПА вдарили, як і планувалося, 11 липня 1943 року. Як усталили Владислав і Єва Семашки, вони атакували водночас дев’яносто шість населених пунктів у Горохівському та Володимирському й три в Ковельському повітах. Наступного дня, 12 липня, та ж доля спіткала ще п’ятдесят містечок і сіл Горохівського та Володимирського повітів[103]. Одним із перших зазнав нападу Домінополь, в якому дислокувався вже згадуваний польський підрозділ, який підтримував контакти з УПА. 11 липня цей підрозділ ліквідували, радше за все, партизани із загону (полку) «Січ» Порфирія Антонюка, за підтримки боївки Служби Безпеки ОУН. Один із членів СБ ОУН приблизно так описав цю операцію Данилові Шумуку: «Постукали в двері. Поручник [...] відчинив нам. От тут же, на порозі, я його й пристрілив. Капітана застрелив у постелі, а машиністка вискочила у вікно, і там її застрілили наші хлопці. [...] Ось тоді [...] хлопці з СБ й пішли гуляти по всьому селу. До ранку не залишилось ані одного живого ляха»[104]. Були вбиті близько двісті двадцять поляків. Села не палили, позаяк польські господарства привласнили українці.

На колонію Гурів напали в ніч із 10 на 11 липня близько 2.30. Мешканців перебили в окремих будинках холодною та вогнепальною зброєю. Там замордували близько двохсот поляків. О 3-й годині ранку упівці атакували колонію Вигранку. Її мешканців розбудив відгомін звуків, які долинали з Турова, і частина з них кинулися до схронів, або рятувалися втечею, дехто намагався боронитися. Однак, усе одно жертвами УПА впали близько півтори сотні поляків. О 5-й годині ранку трагедія розігралася в селі та на фільварку Замличах — тут були вбиті сто вісімнадцять осіб, а о 8-й годині ранку в колонії Новини загинули близько вісімдесяти поляків.

У Порицьку підрозділи УПА вдарили, коли поляки зібралися в місцевій латинській церкві на святкове богослужіння, яке починалося об 11-й годині. Нападники стріляли й кидали гранати в вікна та двері церкви. Ядвіґа Краєвська так згадує цей напад:

Під час «Глорії» перші постріли поцілили в отця Болеслава Шавловського та віруючих [...]. У церкві я була з сестрою [...]. Почувши, що вбивці ходять по церкві та кажуть: «О, той ще живий», я квапливо схопила чиюсь шапку, змочену в гарячій липкій крові, й потерла нею обличчя собі та сестрі, й ми вдавали убитих. [...] Дим був дуже задушливий, тож люди намагалися тікати з церкви, але черги з кулемета уривали їхні страждання у дверях церкви. [...] Українці кричали «вихаді хто живий», а тих, хто виходив, убивали в дверях [...] намагалися підірвати церкву, але ми тільки почули жахливий струс, і все змовкло[105].

У той час, коли тривала різанина в латинській церкві, інші групи партизанів убивали поляків, які залишалися вдома. Учасник нападу Іван Гринь пізніше свідчив, що тіла «до 200» убитих «поховали [...] поруч із польським костелом. На це мобілізували місцевих мешканців, [які — Ґ. М.] викопали велику яму з західного боку костелу, і туди зносили з костелу трупи. Їх там закопували всього на відстані від костелу до 25–30 метрів»[106].

Упівці напали на поляків, які зібралися в латинській церкві, також у Хринові. Храм оточили кордоном, який не випускав тих, хто виходили з богослужіння о 9-й годині. Натомість, дозволяли увійти усім, хто йшов на богослужіння об 11-й годині. Коли настала ця година, по натовпу відкрили вогонь із кулеметів. Коли обстріляні попадали на землю, упівці відступили, завдяки чому дехто з лежачих врятувалися. Водночас патрулі УПА вбивали поляків у будинках. Загинули близько ста п’ятдесяти осіб. В Заблотті теж напали на поляків у латинській церкві. Там замордували сімдесят шість чоловік.

Події в Киселині Аделя Прайс (уроджена Зюлковська) згадує так:

[...] після Служби Божої, близько 13 год., бандерівці увірвалися до церкви [...] і вбивали людей. Малих дітей розбивали об стіну. Частина віруючих сховалися на плебанії, в тому числі — я, мій батько і брат Станіслав. Ми піднялися на другий поверх. Партер підпалили. Нападники діставалися до нас драбинами. Ми поціляли їх цеглинами, які отримували від розбирання печей і стін. [...] Мій брат [...] загинув від кулі, яка влучила йому просто в серце. Її вистрелив упівець, котрий сидів на даху сусідньої стодоли[107].

Близько 22-ї години упівці відступили з Киселина, результат їхньої операції — вбиті майже дев’яносто поляків. Більшість тих, хто боронилися на плебанії, вижили.

В Здолбунівському повіті трагічна доля спіткала Гуту Майданську. Навесні 1943 року жителі цього села заявили про свою лояльність до українського підпілля і в обмін на гарантії безпеки постачали УПА харчі (яйця, молоко, зерно, м’ясо). Тим не менше, 12 липня українські підрозділи вимордували більшість мешканців. Загинули 184 особи (в тому числі одна українка). Врятувалися одинадцять поляків. У селі Загаях упівці замордували близько 260 поляків, у селі Линові — близько 70, у колонії та селі Пустомитах близько 90. Поляки гинули в ті дні також у колонії Стасин, Милятині, Михайлівці, Пелагині, Романівці, Самоволі, Смоловій, Риковичах, Щенятині Великому та Малому, Волиці, Топилищі, Жашковичах Старих і Нових і багатьох, багатьох інших місцях.

У ніч із 15 на 16 липня та 16 липня накотилася друга хвиля нападів. У селі Пільганах був убитий сто один поляк, а в колонії Широке — близько п’ятдесят (більшість добровільно пішли на галявину попід лісом, щоб там сховатися від вигаданої німецької пацифікації, перед якою поляків остерегли українці, і там були розстріляні). Опівдні УПА напала на село Куповальці, яке мало добрі стосунки з місцевими українцями, й навіть постачало продовольство УПА. Упівці в’їхали до села на підводах із кількох боків одночасно. Поляків убивали в будинках, садах, на полях «прочесали» збіжжя, шукаючи втікачів. Загалом тоді загинули близько півтори сотні осіб. Того ж дня в колонії Люлівка Венгерщина загинули щонайменше 87 поляків.

На межі липня й серпня підрозділи УПА на цих теренах лише зрідка атакували польські поселення. Можна припустити, що таким чином вони хотіли приспати чуйність поляків, що дозволило би завдати наступного концентрованого удару. Цьому також служила відозва штабу загону «Січ» Антонюка, в якій тільки-но вчинену різанину пояснювали потребою покарати поляків «із суворістю воєнно-революційних вимог» за співпрацю з німцями. Водночас було гарантовано «повну безпеку» тій частині польського населення, яка не пішла на співпрацю з німцями. Поляків закликали «не піддаватися ворожій агітації і не покидати своїх осель»[108].




Перша реакція поляків | Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр. | Подальші напади підрозділів «Дубового»