home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Серпневі побоїща


Наприкінці серпня відбувся ще один масований удар УПА у західних повітах Волині. У Володимирському повіті 29 серпня 1943 року підрозділ «Зуха» з куреня «Лисого» перебив сокирами і вилами мешканців села Землиці (близько дев’яносто жертв). Того ж дня близько півсотні партизанів за підтримки озброєних холодною зброєю селян напали на колонію Владиславівку і вбили близько 160 поляків. Подібним чином у колонії Грабині загинуло 150 поляків, у колонії Ясенівці — 140, в колонії Словиківці — близько 100, в колонії Соколівці — близько 200, в колонії Сорочині — близько 140, а в Могильному — 69.

У ніч із 29 на 30 серпня упівці з куреня «Лисого» оточили село Кути, мордуючи в окремих господарствах їх мешканців. Були вбиті, за різними джерелами, від 180 до 213 осіб. Потім бандерівці напали на село Янківці, де загинули 86–87 поляків. Після вбивства поляків у обох поселеннях курінь «Лисого» ще того ж дня прибув до Острівків. Оточивши село, групи партизанів, ідучи від садиби до садиби, забирали польські сім’ї до школи й на шкільний майданчик. Пізніше частину з них — переважно жінок і дітей — скерували до латинської церкви. Партизани поводилися спокійно, переконуючи людей, що тим нічого не загрожує. На місці вбивали тільки тих, хто чинив опір. Щоб заспокоїти зібраних на шкільному майданчику, одній з поранених польок навіть зробили перев’язку. Зібравши усіх поляків, українці насамперед зажадали віддати коштовності та годинники, а потім стали по черзі виводити чоловіків. Їх мордували в трьох різних місцях, завдаючи сокирою або дрючком ударів у потилицю. Убитих складали в спеціально викопаних для цього ямах. Ексгумація, здійснена в 1993 році завдяки зусиллям історика Леона Попека, підтвердила, що більшість жертв загинули від ударів тупим знаряддям. Близько полудня в околицях з’явилися німецькі солдати, що змусило українців зігнати решту живих поляків неподалік кладовища. Там їх продовжували вбивати десятками. Чеслав Васюк згадував: «Разом із мамою я опинився в останній, неповній десятці. [...] Я бачив як загинула перша особа, в другу стріляв інший, а той, хто вбив першу, йшов убити третю. Я був четвертим. Мені спало на думку вдати трупа. Я закрив лице й очі руками, щоб не поколоти обличчя стернею, і впав, як падали вбиті. [...] Я боявся, що українці зауважать, що я живий, і доб’ють, як інших. За мить я зомлів. [...] Очунявши, я встав і утік»[111]. Усього в Острівках загинуло від 476 до 520 осіб.

Інший підрозділ УПА 30 серпня о 8-й годині ранку увійшов до Волі Островецької. Так само й тут партизани поводилися дуже ґречно, намагаючись приспати увагу поляків, скажімо, дітей частували цукерками. Мешканців зібрали на шкільному майданчику, де близько 10-ї години перед ними було виголошено промову із закликом до спільної боротьби проти німців. Відтак всіх замкнули в школі, звідки, в свою чергу, групами від п’яти до десяти осіб почали виводити чоловіків, спрямовуючи їх до стодоли, де убивали сокирами, молотами й іншими тупими знаряддями. Опівдні школу обклали соломою, облили бензином і підпалили, вкинувши досередини кілька гранат. У будинку тоді перебували 150–200 жінок і дітей. Загалом були вбиті від 572 до 620 осіб. Того ж дня подібну кількість людей — близько 600 — упівці замордували в колоніях Новий і Старий Гай.

Місцевий командир УПА Юрій Стельмащук так пізніше описував перебіг здійснюваної ним операції:

Робимо ми це таким чином: зігнавши всуціль усе польське населення в одне місце, оточимо їх і починаємо різанину. Після того, коли вже не залишилося жодної живої людини, викопували великі ями, скидали туди всі трупи, засипали землею і, щоб приховати сліди цієї страшної могили, запалювалися над нею великі вогнища та йшли далі. Так ми переходили від села до села [...]. Всю худобу, цінні речі, майно та продукти ми забирали, а забудову та решту майна спалювали[112].

А так ці події представляв один із партизанів Степан Редеша:

Ми оточили 5 польських сіл і впродовж ночі й наступного дня спалили ці села, і всіх мешканців від старого до малого вирізали — загалом понад дві тисячі осіб. [...] Багатьох поляків — чоловіків, жінок, стариків і дітей — ми кидали живцем у колодязі, а потім добивали їх пострілами з вогнепальної зброї. Решту заколювали багнетами, вбивали сокирами та розстрілювали. Все це діялося під гаслом «знищуй польську шляхту, яка напливає на українські землі»[113].

Це, звісно, не всі випадки вбивства поляків. Улітку 1943 року на Волині шаліло нещадне полювання на всіх, у кого можна було відшукати польське коріння. В етнічно змішаних сім’ях траплялося так, що людей змушували вбивати найближчих. Партизани мордували усю сім’ю, якщо її український член відмовлявся. Боївки СБ ОУН іноді ліквідували навіть тих, хто настільки глибоко вріс в українське середовище, що їхні сусіди дивувалися, довідавшись про польське коріння цих людей. Поляки могли чутися в безпеці тільки в містах і на базах самооборони, натомість, повсюди там, де сягали впливи ОУН-Б і УПА, їх чигала смерть.

Загалом у липні-серпні 1943 року, як довідуємося з підрахунків Владислава та Єви Семашків, були атаковані близько восьмисот населених пунктів, загинуло близько 20 тисяч поляків[114]. У перебігу деяких антипольських ліквідаційних акцій можна зауважити схожість із попередніми антиєврейськими акціями, включно з використанням психологічних маніпуляцій (згадане частування цукерками дітей із польських сімей, скликаних на «збори»). Чимало жертв загинули від рук так званих сокирників, себто мобілізованих селян, озброєних сокирами й піками. Сокирами та багнетами також часто були оснащені підрозділи УПА та боївки Служби Безпеки ОУН. Жертв убивали подібним чином переважно через брак вогнепальної зброї та бажання заощадити амуніцію, але ще й для того, щоб приховати намір убивства, завдяки чому можна було під час нападу вразити більше людей. Часто траплялися випадки звірячої жорстокості та садистських страт, у багатьох повідомленнях йдеться, наприклад, про настромлювання малих дітей на штахети (наче на палі), відрізання жертвам грудей, носів, язиків і кінцівок, а також перетинання пилою. Тіла залишали на полях, вкидали до колодязів, у гноївку, закопували в спеціально викопаних ямах. Іноді понівечені рештки виставляли на загальний огляд.

Єжи Красовський згадує:

У першому обійсті ми натрапили на вражаючи картину насадженого на гострий стовп біля хвіртки кількарічного хлопчика. На паркані був напис «Літак Сікорського». На порозі будинку лежали жорстоко порубані сокирою трупи чоловіків і двох жінок[115].

А у спогадах Вінцентія Романовського читаємо:

В одному із сіл поблизу Деражного після погрому в хаті ми знайшли малу дитину з вийнятими нутрощами. Кишечник був розвішаний на стіні якимсь нерегулярним чином, а на одному з цвяхів висіла картка з написом «Польща від моря до моря»[116].

Можна тільки припускати, що ці й подібні пекельні «образи» були вжиті для того, аби викликати переляк серед решти живих поляків і витіснити тамовані роками почуття приниження, гніву й ненависті. Можливо, в такий жахливий спосіб бандерівці також хотіли переконати українських селян у безпорадності Польської держави, еміграційний уряд якої — хоча й визнаний на міжнародному рівні — нічим не міг допомогти своїм громадянам.





Подальші напади підрозділів «Дубового» | Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр. | Польська оборона та помста